Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 52)

Прокинувшись, він спершу подумав, що йому приснився гарний, але безглуздий сон. Справді, він знов був дуже голодний. «Де там! — зітхнув чоловік. — Це було б занадто вигідно». Та пройшовши кілька кроків сквером, чоловік зауважив, що тепер він бадьорий і жвавий. Хода в нього стала пружна й легка, м’язи зміцніли, а біль у голові й у шлунку, який мучив його ще вчора, минув. А втім, сумнівів бути не могло, адже він пам’ятав усе дуже добре. Була четверта година дня. Нічого дивного, що йому знов хотілося їсти, адже він стільки спав! Занадто довго він постився, щоб один-однісінький обід, хай хоч який розкішний, відразу втолив його голод. Тож чоловік сподівався підкріпитися до вечора ще бодай двічі.

— Ну, пора вже наситити собі голову, — радісно мовив він сам до себе.

Мугикаючи пісеньку, чоловік вийшов зі скверу й попростував навмання. В цьому заможному кварталі торговців картинами було багато. І справді, невдовзі він надибав художню крамничку. У великій вітрині стояло з півдесятка картин, портретів і пейзажів. Чоловік погордливо всміхнувся, бачачи, як перехожі затримуються на мить біля вітрини й відразу поспішають далі. Сам він спинився перед пейзажем, під яким стояв підпис «Бонар», і терпляче став чекати, коли життєдайне тепло розіллється по тілу. Але нічого такого не сталось, і чоловік відійшов від пейзажу, буркнувши: «Теж мені мазанина!» Не дав нічого й жіночий портрет. Отак, марно передивившись усі виставлені картини, чоловік занепокоївся. Раптом йому спало на думку, що вранці він випадково опинився перед чудодійною картиною, автор якої — єдиний у світі художник, здатний надавати своїм полотнам поживних якостей. На жаль, він не звернув уваги на підпис художника і не запам’ятав ні прізвища торговця, ні назви вулиці, Де надибав ту крамничку.

Квартал був малознайомий, а чоловік, зранку геть виснажений, зовсім не зважав на вулиці, якими йшов. Добру годину блукав він у розпачі від перехрестя до перехрестя. Нарешті на вулиці Боесі йому здалося, ніби він тут уже був. Долаючи сумніви й усе ще сподіваючись, чоловік уже зібрався вернутись назад, коли раптом його ніби щось ударило по очах. На другому боці вулиці на тлі коричневого оксамиту виднілася дівчинка в жовтому! Мов божевільний, нічого перед собою не бачачи, кинувся він через дорогу, штовхнув якусь жінку й мало не попав під автомобіль. І знову сталося чудо. Як і першого разу, по тілу розлилося заспокійливе, життєдайне тепло. Водночас він з острахом думав, що, може, це його остання вечеря живописом, бо якийсь любитель міг з хвилини на хвилину купити картину. Ця думка прикро його вразила, і він зважився зайти до крамниці, ще й сам не знаючи, що там робитиме. Гермесова галерея являла собою довгу кімнату, в якій стояв стіл, канапа та чотири крісла. Відвідувача зустріла на порозі продавщиця й чемно спитала, що йому потрібно.

— Я хотів би бачити пана Гермеса.

— Як про вас доповісти, пане?

— Модрю. Етьєн Модрю. Але моє прізвище йому нічого не скаже.

Продавщиця пішла до невеличкої кімнати, відділеної від галереї портьєрою. Модрю обвів поглядом стіни і схвильовано нарахував шість картин з підписом «Лецвіт». Потім до нього долинуло невиразне бурмотіння продавщиці, що розмовляла з паном Гермесом.

— Вас хоче бачити якийсь пан Етьєн Модрю. Він досить погано одягнений. Перше ніж зайти, розглядав з вулиці виставлену у вітрині картину Лецвіта.

Гермес трохи відслонив портьєру й непомітно глянув на відвідувача.

— Я його впізнав, — мовив він. — Сьогодні вранці він більш як півгодини стояв перед вітриною. Побачимо, чого він хоче.

Коли Гермес вийшов до Модрю, той саме ласував натюрмортом. Під пронизливим поглядом торговця він згадав про свій пошарпаний одяг, і йому здалося, що пояснити свою присутність у такій розкішній крамниці буде дуже важко.

— Мені сподобалася картина Лецвіта, виставлена у вашій вітрині, — промовив він зашарівшись. — Я зайшов, щоб спитати про ціну.

— П’ятдесят тисяч франків, — відказав Гермес.

— На жаль, для мене це надто дорого. Я так і думав, але хотів спитати у вас іще про одну річ. Мені страх як подобається живопис цього пана Лецвіта, але я дуже бідний, щоб купувати його картини, і тому хотів би побачити його самого, бодай на кілька хвилин. Розумієте, мені це було б так приємно… Якби ви дали мені його адресу…

— Це неможливо, пане. Ми нікому не даємо адрес художників. Таке у нас правило. Але, якщо хочете, можете написати йому листа. Я передам його панові Лецвіту, обіцяю вам.

Модрю зніяковіло промимрив щось у відповідь і неохоче рушив до виходу. Він був сердитий на самого себе, боявся пропустити цю єдину в житті нагоду й марно шукав способу виправити становище. Він не міг навіть вигадати якогось приводу, щоб затриматися в крамниці. Дійшовши до дверей, Модрю в розпачі круто повернувся і з якимсь чудним поглядом рушив назад до Гермеса.

— А ви добре знаєте Лецвітів живопис? — нахабно запитав він. — Я хочу сказати, чи добре ви його розумієте?

— Я не питав ні в кого думки, брати чи не брати його картини до своєї крамниці, — зверхньо зауважив Гермес.

— Звичайно, картини мають гарний вигляд, добре виконані, та й тільки. Але головного ви не помітили. Бо щоб відкрити таємницю цього живопису, треба бути не з тих, хто їсть тричі на день і завжди має повне черево. Для цього, бачте, треба вмирати з голоду, як я сьогодні вранці. Так, пане, вмирати з голоду!

— Що ви хочете сказати?

— А те, що Лецвітові картини — це страва, якою можна живитися. Зрозумійте мене правильно. Я кажу не в переносному значенні… Коли у вас нуртує від голоду шлунок, досить лише подивитися на Лецвітову картину, і складається враження, ніби ви вже коло столу. За якихось півгодини ви наїдаєтесь, і голод минає. Це вас дивує, еге ж? А я переконався в цьому на власному досвіді.

Гермес не сумнівався, що перед ним божевільний, і, трохи злякавшись, вирішив йому не перечити.

— Справді, — мовив він, — нічого такого я не помітив. Дякую за те, що сказали. А втім, я переконаюся в цьому сам.

— Хочу дати вам пораду, — провадив Модрю. — Лягайте сьогодні спати, не вечерявши, а завтра вранці не снідайте.

— Чудова думка, я неодмінно скористаюся з вашої поради.

— Самі побачите. Це просто чудо! Потім розкажете мені, що відчували. Завтра я до вас зайду.

Модрю вийшов з крамниці і, перше ніж податися геть, дозволив собі ще трохи підкріпитися «Дівчинкою в жовтому».

Гермесові з голови не йшла маячня дивного відвідувача, і торговець згадав, що від учора йому не хочеться нічого їсти. Прокинувшись наступного ранку, він довго розглядав «Дівчинку в жовтому», яку поставив на каміні в спальні, і спустився до крамниці не снідавши. Невдовзі розсильний приніс решту картин, куплених у Лецвіта. З допомогою секретарки торговець розмістив їх на стінах у галереї. Опівдні він, як завжди, піднявся обідати, але, на превеликий подив дружини, ні до чого на столі навіть не доторкнувся. Та й увечері їсти йому теж не хотілося. А втім, кволості він не відчував. Навпаки, ще ніколи Гермес не був такий бадьорий, хоч підживився тільки тим, що подивився на картини. А може, він заразився від Лецвіта? Так чи так, а Гермеса все це тішило, хоч він і не міг подолати безглуздого сумніву. Секретарка прийшла по розпорядження щодо листів.

— У вас не дуже веселий вигляд, — мовив він. — Щось негаразд?

— Та ні, все гаразд, пане Гермесе.

— У вас добрий апетит?

— Так. У мене завжди вовчий апетит. А от сьогодні немає. За обідом, хоч як дивно, я не змогла й шматочка проковтнути. Здається, і ввечері не зможу їсти. Це мене турбує.

«Ще один збіг обставин, — подумав Гермес, починаючи хвилюватись. — А може, вчорашній тип казав таки правду? Та ні, це божевілля! Якби це була правда, я б уже знав напевне. Та й коли б сам Лецвіт щось помітив, то, звісно, вимагав би за картини більше. Це була б надзвичайна подія в художньому світі! Можна було б лише позаздрити тому, хто збере добру колекцію Лецвітових картин. Той чоловік страшенно розбагатів би. А втім, і я міг би неабияк нагріти руки. Якщо це правда і Лецвіт ще нічого не помітив, то треба швидше скупити всі його картини. Я діятиму спритно, щоб він відступив їх мені за контрактом. Певно, це буде не важко влаштувати. Ох, та я справді збожеволів! Слово честі, вже й сам мало не повірив у таке глупство».

Поки Гермес так міркував, біля будинку зупинився автомобіль, і до крамниці зайшов брат дружини Ліонель Бургуен.

— Що воно за день, друже! — вигукнув він. — Я виїхав об одинадцятій і думав о першій бути у вас, але в Рамбуйє машина зламалась. Добрих три години провозився з двигуном. А на додачу примудрився ще пропороти шину на виїзді з Версаля. Хоч сядь та й плач. Подумай, від сьомої години ранку я й ріски в роті не мав! Зроду не був такий голодний. Ще трохи, і я зомлію.

— Перед тим, як поїсти, давай проведемо дослід, — сказав Гермес.

— Е ні, друже. Все-таки я спершу поїм.

Та марно Ліонель Бургуен опирався. Зять потяг його до задньої кімнати, де вони хвилин п’ять про щось шепотілися. Нарешті звідти вийшов Гермес, а за ним, стенаючи плечима, Ліонель. Обидва спинилися перед однією з Лецвітових картин, на якій був зображений гурт жінок біля вікна. Гермес занепокоєно стежив за обличчям зголоднілого родича, що, все ще невдоволений, уп’явся поглядом у полотно. З першої ж хвилини експеримент дав разючі наслідки.