Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 51)

— Можливо. Але зад у неї, як тріска.

— Невже? Я й не помітив. Це вона розповіла мені про картини Пуар’є. Та я і його самого погано знаю. А ви якої думки про його картини?

— Нічого особливого я в них не бачу. Наш час досить прихильно ставиться до нездар, і він із цього користується. Пуар’є з тих людей, про яких кажуть, нібито вони — незвичайні, нібито геніальності в них хоч греблю гати, але нічого не створюють, мовляв, лише тому, що не мають змоги втілити свої ідеї. Отак ціле життя він і сидітиме на своїх прилизаних, більш чи менш пікантних картинках. Тільки не забувайте, що моя думка не має ніякого значення, — щиро признався Лецвіт, — адже ми з ним були завжди на ножах.

Торговець картинами, здавалось, обмірковував щойно почуте, а художник занепокоєно поглядав на нього, побоюючись, щоб Пуар’є, бува, не витіснив його з крамниці Гермеса. Ворог цим, звичайно, страшенно пишатиметься.

— Кажу вам ще раз, що не люблю Пуар’є, а тому можу оцінити його картини несправедливо. І мені не хотілося б ставати на заваді його знайомству з вами, якщо йому всміхається таке щастя.

— Стривайте, чоловіче. Насамперед мене цікавлять ваші картини. Якби ви були розсудливіший, то, запевняю вас, не пошкодували б. Я маю замовлення від архітектора, який оздоблює приватний будинок: один із магнатів чорного ринку зробив перший крок на політичній арені. Тільки в цьому ділі я збуду дві чи три ваші картини. Але, між нами кажучи, доведеться дати десять тисяч франків архітекторові. Додайте до цього мої загальні витрати, вартість рам, мої комісійні і порахуйте. Якщо я вам переплачу, то муситиму завищувати ціну на картини, а це аж ніяк неприпустимо.

— Гаразд, Гермесе, ви знов мене обкрутили, старий лисе! Хай уже буде дванадцять тисяч.

Гермес хотів був поторгуватися ще, та, поки вони сперечалися, приємне відчуття задоволення, що охопило його перед тим, зросло й тепер притупило йому волю. Зрештою, він і так залишився вельми задоволений своїм торгом. Отож Гермес відклав з півдесятка полотен — він мав когось прислати по них на другий день, — а одне прихопив із собою. Лецвіт запропонував загорнути картину, але Гермес відмовився.

— Не варто. На площі Тертр на мене чекає з машиною Боньє. Ми їдемо до нього вечеряти. Правду кажучи, мені зовсім не хочеться їсти, і це досить дивно: щойно я був голодний як вовк. Можна подумати, що ви заразили мене своєю хворобою!

— О! У мене зовсім інше. Мені весь час здається, ніби я щойно встав з-за столу. А втім, це не так уже й неприємно. Таке враження, ніби земля крутиться для нас і ніби все йде на краще. Зачекайте-но, не йдіть, ви ж не підписали мені чека!

— А справді, про чек я й забув.

З картиною під пахвою, Гермес рушив угору вулицею Верб. Сьогодні вона здалася йому аж надто крутою. Хоча стояв ще тільки квітень, вечір був по-літньому теплий. Торговець весь упрів, сорочка прилипла йому до тіла. Вже вкриті ніжною зеленню сади, високі мури довкола яких оперізували вершечок пагорба, навівали тугу за літом, селом і довгим пообіднім відпочинком… Гермесові пригадалося, що він уже відчував таку тугу позавчора після банкету, на якому святкували двадцятип’ятиріччя школи інфра-концептуального живопису. Обливаючись рясним потом і відсапуючись, Гермес видряпався нагору й зустрів Пуар’є, що саме йшов вулицею Норвен попідручки з Лулеттою Бамбен. Чемно привітавшись, Гермес не приховав, що йде з майстерні Лецвіта. Пуар’є єхидно посміхнувсь, і в його жовтих очах промайнув чи не такий самісінький вираз, як незадовго перед тим в очах його суперника.

— Можна подивитися? — спитала Лулетта, кивнувши головою на картину в торговця під пахвою.

Гермес показав полотно. На ньому в гармонійних жовтих та рожевих барвах було зображено дівчинку, що сиділа серед квітів.

— Гарно, правда ж? Який простір, який лаконізм! Як усе стримано! І водночас розкуто. Що ви на це скажете?

— Скажу вам відверто, мені це не подобається, — заявив Пуар’є. — Все воно якесь важке, неприродне, надумане. Все ясно як день і надто вже відпрацьовано. Ну, чи не банальна композиція? Можна подумати, що він малював із підручником з композиції у лівій руці. Ви тільки погляньте на кольори! Поєднані вони правильно, але надто вже звичайно, заздалегідь відомі. Ця картина годиться хіба що на поштовий календар. Може, саме в цьому напрямі Лецвітові й слід шукати свій шлях.

— Ти перебільшуєш, — заперечила Лулетта, боячись образити торговця.

— Аж ніяк. Я просто кажу те, що думаю. Зрештою, я не заперечую: в картині відчувається велика майстерність, на жаль, занадто очевидна. Але більш нічого. Ні поезії, ні фантазії, жодного натяку на великий твір. Лецвіт — сумлінний ремісник, він працює і працюватиме тільки при землі. А втім, коли знаєш людину, то знаєш, чого вона варта і як художник.

— Ви несправедливі, Пуар’є.

— Несправедливий? Та кажу ж вам, що Лецвіт стане академіком.

— Ну, це вже занадто. Ні, Пуар’є, ви не маєте права так говорити. В його картинах є глибина, в них пульсує щось таке близьке, що справді діймає до живого. Погляньте лишень на оцю руку, на це тіло, на світло. Це щось надзвичайне!

— Та ви з глузду з’їхали, Гермесе!

— Можливо. В усякім разі, я певен того, що відчуваю. Але чи не поговорити нам про ваші картини?

Пуар’є все дивився на полотно суперника й не підвів очей навіть тоді, коли мова зайшла про його власні картини. Останнім часом він багато працював, і деякі його пошуки, як він гадав, виявились досить плідними. Він заходився розповідати про це з таким захватом, що вражений Гермес захотів сам побачити наслідки.

— Приходьте якось до мене в майстерню, — запропонував Пуар’є. — Думаю, ви справді подивуєтесь. Не скажу, що здійснив усі свої наміри — я не знаю навіть, чи мені взагалі пощастить це зробити, — але я відчинив вікно й очистив схил. Ви самі побачите, друже, куди прямує справжній живопис!

Домовившись про зустріч, Гермес пішов собі далі, на площу Тертр. Пуар’є з Лулеттою ще якийсь час погулювали вулицями, а тоді — було вже близько восьмої вечора — зайшли до ресторанчика на вулиці Коленкур, щоб повечеряти. Пуар’є взяв меню і, перебігши його очима, заявив:

— Чогось мені не хочеться їсти. Їй-богу, зовсім не хочеться.

— Дивно, — озвалася Лулетта, — і мені не хочеться. Я відчуваю, що не зможу проковтнути й шматочка.

Другого дня, годині об одинадцятій ранку, в залі чекання на вокзалі Сен-Лазар обірваний і брудний чоловік років тридцяти никав біля кас, сподіваючись, що хтось із пасажирів покладе гроші повз гаманець і він їх підбере. Особливо пильно він придивлявся до людей, обтяжених клунками та дітьми — одне слово до тих, кому незручно було видобувати з кишені чи сумки гроші. Але й найперевантаженішим, і найзабудькуватішим, і тим, що найдужче поспішали, навдивовижу й незаслужено таланило. Грошей ніхто не губив, і люди снували довкола самотнього чоловіка, не даючи йому нагоди поживитися. Надії в чоловіка помалу гасли. Невдовзі він стежив за пасажирами вже зовсім неуважно, лише для того, щоб забути про голодне бурчання в животі, про болючий обруч, який стискав голову й налягав на повіки, і про неприємне відчуття порожнечі замість власного тіла — порожнечі, крізь яку ніби десь іздалеку долинали приглушені звуки… Зрештою, він так збайдужів до всього довкола, що, й сам того не бажаючи, майже непомітно для себе кинув стежити за людьми.

Чоловік перейшов площу, поминув перехрестя з гуртом перехожих і, не вибираючи дороги, подався в одну з вулиць, що були перед ним. Невдача на вокзалі Сен-Лазар його приголомшила. На мить він усвідомив, що зовсім ослаб. Він уже не мав, як колись, гіркого відчуття, ніби йому весь час не щастить. Ще вчора, коли він з’їв останній шматок хліба, йому здавалося, що то лише вибрики насмішкуватої, але не злої долі. А тепер він відчував довкола себе лише бездушне провидіння, океан байдужості, де більше нема на що сподіватися. Стомлений, ледь переставляючи тремтячі, мовби ватяні, ноги, він на хвилю спинився і невидющим поглядом задивився на людей і машини.

Потім чоловік поминув ще одне перехрестя, де його мало не збила машина, й сягнув думкою в майбутнє з перспективи людної вулиці. Якщо йти півгодини чи годину, — час ролі не грає, — то можна вийти на перехрестя, тоді на вулицю, далі знову на перехрестя. Майбутнє вже не мало значення — то була тільки низка страждань у безконечному теперішньому. Раптом йому спало на думку, що цей застиглий час — початок смерті, і він жахнувся. Виснажений, змучений, самотній і зневірений, чоловік несамовито чіплявся за життя. Він щодуху кинувся тікати від смерті. Потім, вкрай знесилівши, уповільнив ходу і, коли озирнувся, щоб побачити, де там смерть, погляд його привернула строката вітрина однієї з крамниць. Гармонія жовтих і рожевих барв (спочатку, правда, він помітив тільки невиразну пляму) враз розвіяла похмуру ману і змусила його підійти до вітрини ближче. Від головного болю йому туманилося в очах, барви на картині танцювали, вистрибували, розбігалися. Та вже з першої миті, ще не отямившись, не розгледівши форм і обрисів, чоловік відчув надзвичайну насолоду й спокій. Життя відроджувалося в його виснаженому тілі, кров пульсувала швидше, всередині розливалося тепло. Порожнеча, що досі сповнювала його, потроху розсіювалась. Вуличний гамір долинав тепер голосніше й чіткіше, так ніби йому раптом відклало у вухах. Голод, хоч уже й не такий гострий, усе ж давав про себе знати, тому чоловік ще не міг розібратися в своїх відчуттях і збагнути зв’язок між причиною і наслідком. Але в поживних якостях картини сумніву не було. Очі в чоловіка палали, рот від дикого реготу був перекошений, і він не відводив погляду від розквітлого лугу, на якому сиділа дівчинка в жовтому платтячку. Помалу ноги йому наливалися силою, голод ущухав, голова ясніла й працювала швидше. Коли він уже був здатний добре міркувати, це відкриття здалося йому дивним і навіть занепокоїло його. Побоюючись, що став жертвою галюцинацій, він одступив на мить од вітрини, і всі його побоювання розвіялися: у нього було таке враження, наче його відірвали від їжі. Насолода, яку відчувають, коли їдять, задовольняючи життєву потребу, враз зникла. Лишилася тільки життєва потреба, все ще не втамований голод. Чоловік проробив те саме ще раз і переконався, що здогад його слушний. Він знов підійшов голодний до картини і знов відчув, як по тілу розливається тепло й блаженство. Тепер чоловік перестав дивуватись і думав тільки про те, щоб наїстися. Поки він отак відновлював сили, з-за коричневої оксамитової штори, яка відділяла вітрину від крамниці, кілька разів виглядало роздратоване обличчя. Та чоловік його навіть не помітив. Втамувавши нарешті голод і побоюючись, щоб не пересититись і не зашкодити собі після тривалого постування, він подався до найближчого скверу. Життя тепер здавалося йому легкою, обнадійливою пригодою. Він картав себе за те, що недооцінював мистецтво, особливо живопис. «Я, як і решта людей, гадав собі, що він нічого не дає. Люди проходять повз картини й не встигають навіть розгледіти їх і збагнути. Дехто регоче над ними чи просто стенає плечима. Пригадую, я й сам, хоч і не дурень, сміявся з картин, як і багато інших людей. Тепер, коли я зрозумів живопис, більше цього не буде». Міркуючи про торговців картинами, які мали в Парижі крамниці, чоловік із захопленою усмішкою на вустах заснув.