Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 50)
«Жити в місті… це, мабуть, так здорово, — подумав він. — Тільки якби там не було їх».
Коли старий заговорив знову, він жадібно ловив кожне його слово.
— Вже з самого ранку вулиці почали заповнюватись цікавими. Я саме гуляв площею під куполом із синтетичного скла. Там було повно всіляких крамниць, і я купив собі цукерок. Нараз я побачив, що перехожі позадирали голови й дивляться на небо. Я й собі глянув угору. Кораблі були ще високо й ряхтіли крізь прозоре скло купола, наче маленькі самоцвіти. Запала глибока тиша. Десь далеко заплакала дитина.
Старий замовк. Поза спиною в хлопця сипнуло морозом. Побачивши, з яким напруженим виразом обличчя він слухає, старий повів далі:
— Коли я протиснувся на вулицю, їхні кораблі вже спускалися з неба, мов пишні білі лебеді. Вони повільно й плавно сковзали все нижче й нижче. Небо, яке просвічувало крізь хмари, було зеленаве, наче скло. Корпуси кораблів, довгі, як сигари, беззвучно пливли понад будинками й майже торкалися землі. Усіх нас охопило почуття невимовного і якогось непоясненного страху воднораз.
Старий сумно всміхнувся.
— Лише трохи перегодя я помітив, що загубив свої цукерки. Тоді я й гадки не мав, що то були останні в моєму житті цукерки.
Хлопець уже хотів був запитати, що воно таке — цукерки, але вчасно стримався.
— З черева кораблів повільно висунулися площадки. На них стояли високі срібні постаті.
Голос старого раптом схвильовано затремтів, немовби він заново переживав ці хвилини.
— Це були ті зайди, — сказав він. — І коли одна з постатей піднесла руку, ніби на знак вітання, всіх охопило неймовірне хвилювання. — В голосі старого забриніли високі ноти. — Яке це було прекрасне видовище! Люди вигукували слова вітання, махали їм руками й підкидали вгору квіти.
Старий знову хвилину помовчав і далі повів уже зміненим голосом:
— Я теж хотів кричати, кричати якомога гучніше, щоб вони почули мене, але горло моє наче хтось стиснув.
Він рвучко підвівся й розкинув руки.
— Кораблі один за одним велично спускалися на землю. Їх було незліченно багато. Здавалося, своєю кількістю вони змагалися з тими, хто їх зустрічав. Були моменти, коли я взагалі нічого не бачив — корпуси кораблів закривали мені небо. Перші кораблі вже давно приземлилися за містом, але вгорі з’являлися все нові й нові…
Хлопець неквапливо підвівся. Усе довкола вже тонуло в темряві, тільки вдалині сяяло місто й здіймало в небо свої металеві вежі, мовби кидаючи йому холодний виклик. Тіло його напружилося, обличчя знов утратило дитячий вираз. Сьогодні він уперше повірив старому, і душа його сповнилася невідомим досі почуттям.
— Так он як це почалося! — вигукнув він, і луна його голосу покотилася аж до мовчазного міста.
— Так… — прошепотів старий, згорбившись на своєму жалюгідному стільчику, і з-під його стулених повік викотилася остання пекуча сльоза.
ПОЖИВНИЙ ЖИВОПИС
На Монмартрі, в одній із майстерень на вулиці Святого Вінсента, мешкав художник, що мав прізвисько Лецвіт. Працював він ревно, натхненно й бездоганно чесно. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, його картини розквітли такими барвами й почуттями, вражали такою свіжістю і тривкістю, що живили не тільки душу, а й тіло. Досить було хвилин двадцять-тридцять, щоб відчути, ніби ти гарненько підживився пирогом з хрусткою скоринкою, смаженим курчам з печеною картоплею, сиром, вершками із шоколадом та фруктами. Меню різнилося залежно від теми картини, її композиції та барв, однак лишалося завжди дуже вишукане й різноманітне. Не бракувало в ньому місця і для напоїв. Сам Лецвіт довго не підозрював про цю дивовижну особливість свого живопису, хоч і скористався з неї перший. Зауваживши, як він гладшає, хоч майже нічого не їсть і не п’є, художник вирішив, що заслаб, і якийсь час нікуди з майстерні не потикався. Його вже не бачили ні на вулицях Монмартру, ні в кафе, бо ж йому більш не кортіло вихилити чарчину. Якось він вийшов купити фарб і зустрів Гермеса, знайомого торговця картинами з вулиці Боесі, той саме завітав на Монмартр у справах.
— Що з вами? — стурбовано запитав Гермес. — Слово честі, ви дуже погладшали!
— І не питайте. Мені здається, в мене прогресує анемічне ожиріння. Це просто неймовірно: я набираю ваги, гладшаю, а проте майже нічогісінько не їм! Марно я намагався присилувати себе їсти, де там! Не їсться, і край. Хоч вірте, хоч ні, а мені вистачає того м’яса, яке отримую на картки. Оце такі справи.
Гермес заспокоївсь і побажав Лецвітові, щоб до нього повернувся втрачений апетит. Адже спочатку торговець злякався, чи не дістав художник часом спадщини й не зажадає, чого доброго, за свої картини більше, ніж брав із нього, Гермеса, доти.
— Стривайте, вже давненько ви нічого мені не приносили. Місяців чотири, не менше. Може, у вас є щось для мене?
— Я непогано попрацював, — відказав Лецвіт. — Навіть задоволений тим, що малював. Не хочу вихвалятись, але є в мене дві чи три справді вдалі дрібнички. Гішар, критик із «Сутінків», заходив учора мене провідати і був уражений.
— Тим краще. Гішар частенько помиляється, але іноді вгадує досить слушно.
— Антракс теж був у захваті.
— Ну, той ще дуже молодий. З часом він, без сумніву, себе покаже. Але ж який застій у торгівлі живописом! Просто занепад. Майже нічого не купують — за винятком, звичайно, великих майстрів. А от картин маловідомих художників і зовсім ніхто не бере.
— Виходить, правду мені казав торговець з околиці Сент-Оноре, — промовив Лецвіт. — Я не хотів йому йняти віри, коли він говорив, нібито вашу крамницю ось-ось зачинять. А коли вже ви й самі так кажете…
— Який це негідник вам такого набалакав?! Видно, ота свинота Вертем. Авжеж, то він, я певен, саме він. Ну, хай же начувається, йому це так не минеться! Гадаєте, мою крамницю ось-ось зачинять? Брехня! Та моя торгівля ніколи не була така надійна, як тепер. А Вертем як не лусне від заздрощів. Тож і намагається перетягти вас до себе, до отого свого запліснявілого музею…
— Та кажу ж вам, що то не він!
— Своїми справами я дуже задоволений. Звісно, торгівля тепер не та, але хай там що, чоловіче, а ви не турбуйтесь. У кого, в кого, а у вас я завжди знайду змогу купити картини. Ходімо лишень подивимось, що ви там намалювали.
І Гермес попростував з Лецвітом до майстерні на вулиці Святого Вінсента. Спочатку торговець спинився перед полотном, над яким саме працював художник, — на ньому був букет анемон.
— О, тут ще далеко до кінця! — попередив Лецвіт. — Отам ще треба відтінити. І тут також. Доведеться підправити ще вгорі, надто вже гарне вийшло тло. А втім, мені здається, що картина добра. Я її відчуваю. На дотик.
— Непогано, — промимрив Гермес, — справді непогано. Ви робите успіхи!
Лецвіт зняв із мольберта картину з квітами й замінив її жіночим портретом. Торговець довго, з неприхованим захватом його розглядав. А побачивши третю картину, на якій була настільна лампа, Гермес уже не стримався й вигукнув, що Лецвіт справді, як то кажуть, перевершив сам себе. Та поки художник показував свої роботи останніх місяців, торговець відчув, що обличчя в нього пашить. Щоки розшарілись, вуха налилися кров’ю, тіло приємно обважніло. Спочатку він послабив вузол на краватці й розстебнув жилет, потім попустив і пасок.
— Я радий, що побачив ваші картини, — мовив він, позіхаючи. — Немає сумніву, ви досягли успіхів! Я справді хотів би дещо для вас зробити. Знаєте, я куплю у вас півдесятка картин. Згода?
— Залежно від того, на яких умовах. Якщо ви заплатите по справедливості…
— Я дам за них вісім тисяч! Це великий ризик, але дарма. А грошей десь уже нашкребу…
— Гаразд, облишмо про це. Але якщо у вас залишиться хоч одна картина, я згоден викупити її за п’ятнадцять тисяч.
Гермес приязно всміхнувся. Настроєний він був оптимістично, доброзичливо. Потім торговець посуворішав.
— Усі ви, художники, однакові, — зітхнув він. — Досить вас трішки похвалити, і вже гордощі туманять вам голову. А ще як чудом чи впертістю доб’єтесь у своєму живопису хоч невеличкого ефекту, далекого натяку на щось нове, то вже й запишалися. Видно, гадаєте собі, що весь Париж здуріє і за мільйони розхапає ваші картини! І скільки завгодно вам тороч, що єдині солідні покупці тепер — бакалійники й дивляться вони тільки на підпис, — мов горохом об стіну! Ви вірите лише в чарівну казку. Ох і зіпсувала ж вас війна! Колись, пригадую, художники майбутнього, вже тоді визнані майстри, ладні були півжиття перебиватися з хліба на воду і віддавали свої картини за сухар. Гай-гай, де ті часи! А втім, як ви кажете, облишмо про це. Та й година вже пізня. Не знаю навіть, чи встигну на вулицю Габрієль. Я збирався зазирнути до Пуар’є. Мені казали, нібито останнім часом він намалював просто щось дивовижне!
Почувши прізвище Пуар’є, очі в Лецвіта спалахнули, він стис губи. Гермес знав, що обидва художники — давні суперники і їхні почуття один до одного з роками переросли в ненависть. Лецвіт називав Пуар’є Сухою грушею, а сам, у свою чергу, дістав від того прізвисько Пустоцвіт. Коли випадок зводив їх докупи, вони підпускали один одному шпильки, іноді лаялись, а якось навіть побилися.
— Цікавий тип той Пуар’є, — провадив Гермес. — Ви знаєте, щойно я познайомився з його подругою, Лулеттою Бамбен. Гарненька дівчинка, слово честі.