Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 53)

— Неймовірно! — пробурмотів Ліонель. — Просто неймовірно!

Гермес не зводив із нього очей. За чверть години дослід було завершено. Ліонель ще хвилин десять бенкетував, а тоді, відвернувшись від картини, виголосив:

— Ну, я вже ситий.

Гермес був дуже схвильований. Решту вечора обидва тільки й розмовляли, що про це дивне відкриття, й підраховували зиск, який можуть із нього мати. Виходячи з крамниці, секретарка помітила перед вітриною з Лецвітовими картинами вчорашнього обірваного відвідувача. Вона хотіла була вернутися й попередити господаря, але, поміркувавши, передумала. Секретарка трохи гнівалася на Гермеса за оту довгу розмову з Ліонелем — обидва ж бо весь час якось підозріливо на неї поглядали, ніби мали підозру, що вона прислухається до отого їхнього шепотіння.

Етьєн Модрю прийшов підкріпитися востаннє перед закриттям крамниці. Коли залізні жалюзі на вітрині сховали від нього «Дівчинку в жовтому», він рушив на бульвари, де прогулювалося багато перехожих. Того вечора йому приємно було відчути себе часткою юрби. Він більше не соромився свого жалюгідного одягу. «Саме про це я мріяв сьогодні вранці, — думав він. — Тільки як маєш повний шлунок, відчуваєш себе разом з усіма». Міркуючи про те, як об’єднує людей ситий шлунок, Модрю згадав про свого товариша в злиднях, з яким мешкав на горищі в одному з будинків на вулиці Тайяндріє, неподалік від площі Бастілії. За цілий день Модрю ні разу про нього не подумав. Та й Балавуан теж, напевно, не дуже турбувався про свого друга. Зранку вони розходилися в різні боки шукати якоїсь поживи, і їм вистачало турбот про власний шлунок, отож клопотатися справами другого було ніколи. Крім турбот про їжу, Балавуан ще побоювався поліції. Під час окупації, коли він лишився без роботи, один із товаришів улаштував його охоронником до одного політичного діяча, що дуже скомпрометував себе підсобництвом фашистам, і того політичного діяча розшукувала поліція. Схильний перебільшувати свою роль у цій справі, Балавуан вважав — і, може, й не безпідставно, — що йому загрожує небезпека.

Повернувшись близько дев’ятої вечора на горище, Модрю побачив, що товариш лежить, втупивши очі в стелю, на залізному ліжку, яке разом з каркасом випотрошеного крісла в стилі Людовіка XVI складало все їхнє умеблювання. Балавуан не повернув голови, навіть коли грюкнули двері; обличчя в нього було жовте, як віск, і смутне.

— Ти давно прийшов? — спитав Модрю.

У його голосі, в уривчастому диханні чулося таке надзвичайне задоволення, що Балавуан аж здивувався. Він повернув голову й подивився на товариша.

— Ти ситий, — сердито буркнув він. — По твоїй пиці видно, що наївся.

— Ага! Наївся, і до того ж у чудний спосіб. Уявляєш собі, наївся, не ївши!

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав. Не приніс мені навіть скоринки хліба! Тобі начхати, що я тут конаю з голоду.

— Я зараз поясню. Сьогодні вранці…

— Заткни пельку! — урвав його Балавуан, зводячись на лікті. — Покидьок, гидота! Нажерся, мало не луснеш. По твоїй пиці видно. Я пустив тебе до себе жити, і ти, погань, вважаєш, що так і треба. Але й пальцем не поворухнеш, щоб урятувати мені життя. А коли що, то ще й допоміг би мені здохнути, аби захопити мою кімнату. І виказав би мене учасникам Опору! Колись ти таки вибовкаєш про мене журналістам і шпигам.

Марно Модрю намагався заспокоїти товариша. Балавуан усівся на своєму вбогому ложі й, тремтячи з люті та кволості, з налитими кров’ю очима все лаявся хрипким голосом.

— Сволота, користуєшся з того, що я заплямував себе задля майбутнього Європи! Знаю, мерзотнику, хто ти насправді. Ти вчора збрехав, кажучи, що витратив останні мідяки! А сам сховав за підкладку двадцять франків. Я бачив.

— Хай так. Та й ти ж казав, що в тебе ні сантима за душею. А сам сховав паперові гроші. Може, й тепер їх десь тримаєш?

З непідробними щирістю й розпачем Балавуан запевнив, що вже два дні у нього в кишенях вітер свище. Він ще поскаржився на лиху долю, на невдячність французів, заходився лаяти нещирих друзів, шпигунів та уряд, накликаючи на них смерть і розплату, й, нарешті знесилівши, замовк. Модро скористався з того затишшя й розповів про свою пригоду. Про вокзал Сен-Лазар, перехрестя, торговця картинами, про «Дівчинку в жовтому» й своє відкриття.

— Не роби з мене дурня, — похмуро буркнув Балавуан.

Довелося переконувати його ще добру годину. Тоді недовіра в нього змінилася шаленою надією й гарячковою радістю. Він міряв кроками горище, розмахував руками, безладно щось вигукував, плакав від радощів і нетерплячки. Балавуан волів би перестрибнути через ніч, як через звичайний рівчак, і пришвидшити плин часу. Щоб покласти край його схвильованим балачкам, які межували з маячнею, Модрю змусив товариша лягти й погасив світло. Балавуан заснув дуже пізно і спав неспокійно. Цілісіньку ніч він бачив уві сні дівчинку в жовтому. Нею починався й кінчався кожен тяжкий кошмар. То її хтось замкнув у кімнаті на дев’ятому поверсі, сходи обвалились, а всі драбини, що їх Балавуан приставляв до стіни, виявлялися занадто короткі. То він тікав із в’язниці, біг лабіринтом вулиць і шукав чогось такого, чого й уявити важко, а коли нарешті натрапив на великий підземний ресторан, обладнаний, як музей, і знайшов там те, що шукав — дівчинку в жовтому, з комірчини вискочили троє ватажків руху Опору й схопили дівчинку. Снилося йому, ніби він підходить до художньої крамниці й раптом прокидається, усвідомлюючи, що то був тільки сон. Але вранці, коли Балавуан зовсім прокинувся від цих кошмарів, його віра в Лецвітову картину лишилася непохитною. Він так ослаб, що Модрю навіть побоювався, чи зможе довести його до вулиці Боесі. Їм поталанило. Сходячи вниз, вони побачили на п’ятому поверсі, під дверима однієї з квартир, бідон із молоком і батон. Балавуан випив молоко, а батон вони з’їли вже на вулиці, причому більший шматок Модрю віддав товаришеві.

Коли вони підійшли до крамниці Гермеса, Лецвітової картини у вітрині вже не було. Натомість стояв пейзаж іншого художника, але ця картина друзів не цікавила. Про всяк випадок вони таки спробували підживитись, але в засніжених полях, серед яких на тлі сірого неба бовваніли кілька яблунь із чорним покрученим гіллям, нічого поживного не знайшли. Балавуан так занепав духом, що вже й не лаявся. У тій невдачі він вбачав продовження нічних кошмарів і, вважаючи це за пересторогу, вже не вірив, що їм пощастить колись відшукати «Дівчинку в жовтому».

— Все ж таки непогано намальовано, — зітхнув він, роздивляючись картину. — Гарно зображено те, що й має бути зображено.

— Та це просто пшик! — обурився Модрю. — Я таке й живописом не назву! Ану, ходімо зі мною.

Йому здавалося, що Гермес, забравши з вітрини «Дівчинку в жовтому», хотів образити особисто його. Розлютований Модрю кинувся до крамниці. Балавуан не відставав від нього ні на крок. Секретарка була сама. Побачивши вчорашнього відвідувача, а з ним ще одного підозрілого типа, вона страшенно злякалась і вирішила не ризикувати життям заради хазяїнових інтересів.

— Де Лецвітова картина, яка була вчора у вітрині? — грубо запитав Модрю.

— Пан Гермес її продав, — невпевнено відказала секретарка.

Модрю, окинувши поглядом стіни, завважив, що решта шість Лецвітових картин також зникли.

— Теж продані? Усі шість?

Секретарка кивнула головою, надто перелякана, щоб давати пояснення, які зробили б її брехню переконливішою. Але якщо відвідувач хоч трохи засумнівається в її словах, вона вирішила негайно дістати картини зі схованки. Та відвідувач не засумнівався. Одначе переляк у молодої жінки він помітив. Сягнувши рукою до кишені куртки, він мовив:

— Дайте мені Лецвітову адресу.

Вважаючи, що ще легко відбулася, секретарка без зволікань назвала адресу художника й була така люб’язна, що навіть записала її на аркушику паперу.

— Тепер побенкетуємо біля самого джерела, — сказав Модрю, виходячи з крамниці. — В тебе стане сили піднятися на Монмартр?

— Навіщо? — заперечив Балавуан. — З «Дівчинкою в жовтому» покінчено. Ми її не знайдемо.

— То й що? Головне — дістатися до Лецвітових картин. І байдуже, що на них буде — дівчинка в жовтому чи свічник.

Та Балавуан геть розкис і зневірився. Йому навіть подобалося відчувати себе таким нещасним.

— Дай мені спокійно вмерти, — сказав він. — Я людина пропаща. Тим, хто зі мною поведеться, я приношу невдачу. Я — саме втілення невдачі. Коли я віддав себе служінню Європі, то ніякої політики у мене й на гадці не було. Мені пропонували вибір: місце охоронника або постачальника парфумерних виробів. Кузен Ернест був комірником у Фантена й міг добитися для мене місця постачальника. Багато хто зі службовців Фантена був зв’язаний з Опором. Ернест потрапив у течію. Я теж міг потрапити, коли б не зробив дурниці. Я вибрав місце охоронника, бо мені здалося, що так краще звучить і робота не тяжка. А тепер Ернест помічник префекта в Бретані, а я — злидень, без грошей, у животі порожньо, ні харчових карток, ні тютюнових, і шпиги йдуть по сліду. Не скажу, що став би помічником префекта, якби вибрав був місце постачальника у Фантена. Ернест чоловік освічений. Але, в кожному разі, я мав би роботу, документи, гарно заробляв би, їв досхочу й курив американські сигарети. Та я народився не для щастя. Мій кузен це добре знає. Після війни він мені переказував, що коли я траплюся йому на шляху, то він сам викаже мене Опору. З його становищем воно, бачиш, і не дивно. Хоч мені здається, на його місці я б не був такий жорстокий. А втім, хто його знає, що може спасти на думку, коли ти став помічником префекта. Що важить для нього такий тип, як я, — невдаха, можна сказати, волоцюга, втікач, обірванець? З таким політичним минулим, як у мене, — це крах. Подумай тільки. Коли я був у шефа охоронником, то бачив навіть міністрів!