Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 45)
Він кричав би ще довго, бо дуже розпалився, але від великого збудження його вкинуло в піт, а хусточки він при собі не мав, отож задер полу піжами й витер нею чоло. Тим часом гість озирнувся в коридор і, впевнившись, що там нікого немає, сказав тихо, майже пошепки:
— Перепрошую, чи міг би я бачити того пана, прізвище якого стоїть під дзвінком?
— Він тут. Тобто це я і є.
— Чудово! В такому разі сьогодні вранці, об одинадцятій тридцять, ви повинні з’явитися до УДЕГ. Туди, де ви були вчора вранці, кімната дев’ятсот перша, ви знаєте…
Слухаю вас! — каже чоловічок-гумка, кидаючи декламувати.
Хвилину тому, об одинадцятій тридцять, помічник бухгалтера «Шляхетності» вдруге переступив поріг дев’ятсот першої кімнати. Побачивши його, інспектор миттю підхопився із стільця й патетично продекламував оцей чотиривірш.
— Слухаю вас! — знову каже чоловічок-гумка.
— Так, так… я розумію… Але що я маю сказати? Ви мене викликали, от я й прийшов…
— Як ви сьогодні себе почуваєте, Чутлива Душе?
«Хай йому чорт, що він верзе, оцей агент УДЕГ? Чудеса!»
— Ви хочете переконати мене, нібито не розумієте… Ну що ж! Ви клеїте дурника, але я не ставлю цього вам на карб. Просто вважатимемо, що у вас провал пам’яті. Так ось, Чутлива Душе… Розбита Мріє… Засніжена Долино… Місячний Краю… і всі інші псевдоніми, якими ви колись підписувалися під своїми поезіями в періодиці. Загалом тринадцять псевдонімів — на сьогодні тринадцять. Може, ви будете заперечувати, що саме вам належить вірш «Осіння остуда», з якого я оце й прочитав останню строфу?
Ні, не прикидався він спочатку, це вже тепер йому стає зрозуміло, аж тепер він пригадує… Все так і є, як каже чоловічок-гумка. Так, вірш «Осіння остуда» справді його, і той псевдонім, Чутлива Душа, його, і решта псевдонімів теж його. Одначе всі вони, і вірші, й псевдоніми, ніби стерлися з пам’яті, від них не лишилося й сліду, майже не лишилося. Чимало років минуло, відколи він і думати перестав про якусь там поезію. Футбол і поезія — то минуле, далеке минуле.
— Ви маєте рацію, — сказав бухгалтер чоловікові-гумці. — Вірите, коли я почув, що ви декламуєте мого вірша, то мені мовби памороки забило. Смішно, еге? Випадіння пам’яті… Я правильно кажу? Миттєве випадіння пам’яті. Так, то я був і Чутливою Душею, і Засніженою Долиною, і Місячним Краєм, і… всі інші десять псевдонімів теж мої.
— Нарешті! Я ж і хочу, щоб ви стали розважливішим. Так буде краще для вас. Як ви гадаєте, що робить опівночі УДЕГ? Ха!.. Все в нас тут є, у вашій справі, Засніжене Поле…
— Долина…
— О, даруйте, я помилився. Звичайно, звичайно! Так от, ми зібрали все, одне до одного, всі поезії, які ви колись опублікували, і, крім того, купу псевдонімів. Нам довелося посушити собі голову, щоб з’ясувати, хто ж ховається за всіма цими псевдонімами. Кінець кінцем ми передали ваші поезії до Сектора мікробіологічного контролю емоцій. Там їх проаналізували — від і до! І результати аналізу, мушу сказати, не на вашу користь, аж ніяк не на вашу! Вони викривають вас! Викривають незаперечно! Бачте, ваші поезії свідчать про те, що ви страждаєте серйозною недугою… Ви хворі на занепад громадянського духу. Так само й псевдоніми, за якими ви ховалися, теж викривають вас. І у віршах, і в псевдонімах виразно чується хронічна меланхолія. І навіть, коли хочете, серйозне меланхолійне збочення. Де той полум’яний ентузіазм, який мимоволі повинен виявлятися в кожного нашого громадянина? Хоч би хто він був: чи поет, чи торгаш… Тобто будь-який громадянин має перейнятися ідеями Системи, йти за Системою, має бути оптимістом. А тим часом відповідні спостереження свідчать, що у вас немає навіть мінімуму громадянського ентузіазму. Отже, цілком логічно було чекати, що УДЕГ охарактеризує вас як небезпечного. Ось, будь ласка, взяти хоча б такий маленький приклад з вашої поезії, оцей останній чотиривірш із «Осінньої остуди». Читаю ще раз:
Продекламувавши ці рядки, інспектор провів у записнику кілька ліній, але гумка знов, як і доти, глузливо стерла їх.
— Меланхолія! — провадив інспектор. — Яка ж може бути меланхолія, коли довкола нас усюди буяє радісним завзяттям могутній поступ Системи! А тут на тобі, дощ нам видають за носія меланхолії! Ну й ну! Соціально здоровий громадянин сприймає дощ як безцінного носія прогресу, тобто як приріст виробництва сільськогосподарської продукції, як підвищення врожайності, як фактор зростання національного доходу…
На хвильку западає тиша. Один креслить і стирає в записнику лінії, другий мовчки жде.
— Мені спало на думку й ще дещо про ваш вірш «Осіння остуда». Щось таке, чого, боюся, не помітили фахівці з Сектора мікробіологічного контролю емоцій. У мене тут є фотокопія вірша з журналу «Родинний затишок», де він надрукований. Ось два останні рядки:
— А що ж ви ще тут побачили?
— Три крапки! Після слова «душа» ви поставили три крапки — знак пунктуації, який означає незавершеність вислову. Але що ж ці крапки приховують, що за ними стоїть? Що ви мали на увазі і чому воно не висловлене?
— Ну… як вам сказати… адже минуло стільки років… Але запевняю вас, ці три крапки цілком безневинні. Вони нічого не приховують… нічого такого, що ви запідозрили. Звичайно, я прагнув укласти в свій вірш певний підтекст, якийсь глибший зміст…
— У тім то й річ, що всілякі підтексти створюють проблеми… проблеми для того, хто відважується вкладати підтекст або реалізувати його. Це небезпечна гра… заборонена гра! Раз підтекст, два підтекст, а тоді й наслідок: настає час, коли з’являється УДЕГ і чіпляє ярлик небезпечного елемента… Але я відхилився. У мене до вас одне запитання. Що ви тепер скажете на своє виправдання?
Відвідувач силкувався зберегти спокій, хоча б видимість спокою, бо відчував, що ось-ось упаде на підлогу.
— Я зрозумів свою помилку. Тепер я її добре бачу. І щиро шкодую.
— Те, що ви добровільно визнаєте свою провину, певною мірою полегшує ваше становище. Я маю розпорядження начальника Управління вести вашу справу далі, як належить за чинним порядком, але тільки в тому разі, коли ви з доброї волі визнаєте свою провину. Та передусім я мушу вам сказати, що ви, на превеликий жаль, завдаєте чимало прикрощів Системі.
— Хто завдає? Я?!
— Ну, зрештою, взагалі письменники. Адже у вас і думки немає, щоб усією душею віддатися Системі. А опинитися серед її відвертих противників вам не хочеться. Але й бодай чесно йти в ногу із Системою ви теж не бажаєте. Одне слово, ви ігноруєте Систему. Ви зневажаєте нас, панове! Зневажаєте нас і… саботуєте!.. А тому отаке ставлення письменників до Системи вивчається компетентними органами, і йому буде дано належну оцінку. Одначе повернімося до вашого питання, персонально вашого. Так от, начальник Управління доручив мені сповістити вас, що ви маєте бажання подати до УДЕГ заяву про відданість. Це просто чудово! Ось вам точна адреса: УДЕГ, Сектор заяв про відданість. Звичайно ж, ви бажаєте написати заяву власноручно, не на машинці. Це чудово! І зайве наголошувати на тому, що в заяві про відданість, яку ви бажаєте подати і яку УДЕГ люб’язно погоджується прийняти, ви вільні писати все, що вам хочеться і як хочеться. Ну, наприклад, що ви всією душею віддаєтеся Системі, що вас палить священна жага всією душею служити Системі, що ви всією душею були й будете вірним послідовником Системи, і взагалі все, що ви з власної волі хотіли б…
— Заяву про відданість?
— Що? Що ви сказали?.. Ну! У мене просто в голові не вкладається, як ви можете вагатися…
На устах у чоловічка-гумки майнула загадкова посмішка. Така посмішка, що у відвідувача сипонуло морозом по спині, як і тоді, коли він почув про заяву. О, якби ж то він міг вирватися з цієї пастки, якби міг заперечити оце заперечення його самого!
— Я й думки не припускав, що ви хоч на мить завагаєтесь… Але суть не в цьому, ми з вами дійшли згоди щодо заяви про відданість, яку ви прагнете подати. І повинен сказати вам, що ваша особиста заява про відданість тут, в архіві УДЕГ, аж ніяк не буде самотньою. Вона матиме добірне товариство. Тому що багато хто вже виявив бажання подати такі заяви, і УДЕГ люб’язно погодилося прийняти їх. Багато хто з визначних осіб складе вам компанію в архіві УДЕГ. Академіків — хоч греблю гати, із шкури пнулися, аби виявити бажання подати заяву про відданість. А знали б ви, як сюди пхалися викладачі з університету й інших вищих навчальних закладів! Ми просто запарилися! Розумієте?.. Ви собі не уявляєте, скільки таких, що поспішають із заявою про відданість ще до того, як її зажадає УДЕГ… Тобто поспішають подати ще до того, як виявляють бажання подати. Хіба це не зворушливо?
— Мабуть… мабуть, зворушливо…
— Ще б пак! Отже, все гаразд? Знаєте, ви мені подобаєтесь. Атож, подобаєтесь, а чого приховувати? Хай йому біс, це ж ви у свої п’ятдесят один рік звернулися по паспорт, і то вперше. Спочатку, коли я сказав вам про те, що доручив мені начальник Управління, я побоювався, чи не виникне у вас сумніву щодо бажання подати заяву про відданість. Але ж хіба це можливо, щоб ви ні з сього ні з того надумали стати винятком?