Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 44)
Його охопила тривога. Недарма ж таки на нього дивилися з острахом, з підозрою всі, хто стояв у черзі за паспортами, — і ота вагітна жінка, й решта. Вони раптом побачили в ньому одного з тих, кого взяла на око Система. Всюдисуща Система, повз чию увагу не проходить ніхто й ніщо. Вже багато років минуло відтоді, як вона захопила владу, утвердила своє правління і, сама назвавши себе Системою, взяла все під свій контроль. Вона розгорнула широку мережу надтаємних служб, розплодила цілу армаду агентів, що невтомно стежать, доносять, наставляють пастки. А на самісінькій вершині піраміди таємних служб височить лиховісне УДЕГ.
Будівля УДЕГ, перший поверх, щось на зразок холу у фешенебельному готелі. Тут йому сказали піднятися в дев’ятсот першу кімнату, дев’ятий поверх.
На дверях дев’ятсот першої дві металеві таблички. Одна: «Заступник начальника інспекції емоційних відхилень і емоційної неспроможності». Друга: «Черговий інспектор».
Понад дві години він вистояв у коридорі, чекаючи своєї черги. Коридор темний. Чомусь пахло корицею. Черга була довга, всі в дев’ятсот першу. Чекали мовчки.
— Навіщо вам потрібен паспорт? — запитав його черговий інспектор. У кімнаті він був сам.
— Навіщо? Мені захотілося помандрувати по світу. Тут немає нічого дивного, погодьтеся.
Він стояв перед черговим інспектором; у животі знову занило — хоч би склянку холодної води!.. А тим часом інспектор, такий собі нічим не примітний тип років тридцяти п’яти, знічев’я креслив чорним олівцем у записнику, що лежав перед ним, якісь лінії й одразу стирав їх гумкою. Нарешті, не підводячи голови від записника й не перестаючи креслити та стирати, інспектор озвався:
— Нічого дивного, згоден з вами. Але так само нічого дивного немає в тому, що вам не дозволено мати паспорта.
— А чи міг би я… чи міг би я… Що, власне, сталося?
— Сталося те, що вас охарактеризовано як небезпечний елемент, — відповів чоловічок-гумка. — Будь ласка, ось ваша справа, особова справа, яку заведено на вас в УДЕГ. Я відчував, що ви з’явитеся сьогодні до нас, тому тримаю її напохваті. Оце й усе!
— Я щось не розумію…
— Краще нічого не розуміти, ніж багато питати.
На цьому розмова й урвалася.
І раптом у його пам’яті спливло все, що сталося вранці. Мандрівка скінчилася! Скінчилася, так і не почавшись. Чудові пригоди, що чекали на нього в інших краях, перекреслено на папері й стерто. Мрія розтанула, мов дим. Рішення УДЕГ — це закон, навіть більше, ніж закон. Не дозволено мати паспорта… Але — небезпечний елемент? Чому? Адже він ніколи не мав справи з Системою, єдине, що його цікавило, — це «Шляхетність», його робота в бухгалтерії. Він ніколи не заводив розмов про щось таке, що стосувалося Системи, і, навіть зачувши подібну балачку, відразу йшов геть. Звичайно, він не заодно із Системою, але ж і не проти неї! Система скасувала свободу, Система заборонила свободу, то як же бути заодно із Системою? Одначе все, що він думав і відчував, було таємницею, схованою глибоко в душі, під сімома замками. Нащо комусь відкриватися? Нащо встрявати не в своє діло? Наражатися на небезпеку? Із Системою жарти погані: коли вже вона тебе примітила і ти попав між її трибки — все, тобі кінець! Щоправда, є й інші люди, такі, яким не страшно… Передусім це молодь, зовсім юні хлопці й дівчата, майже діти. Що то молодість! Безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних… Якби ж то вернулася молодість, якби ж то і йому було не п’ятдесят один, а хоча б двадцять один… Але ж він уже давно не молодий, то з якого дива йому пхати носа в те, на що здатні лише молоді? Він часто шепотів сам до себе: «Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство!»
Цей аргумент давав йому змогу бути в злагоді і з власним сумлінням, і з Системою. І все ж таки, ти бач, у яку халепу вскочив ні з сього ні з того! І навіть нема в кого спитати, що ж, власне, сталося. Та коли вже УДЕГ охарактеризувало його як небезпечний елемент, надії, мабуть, немає.
«Краще нічого не розуміти, ніж багато питати…» Отже, висновок: будь задоволений і з того, що тільки й лиха — залишитись без паспорта. Було б чудо, якби ти його одержав…
З УДЕГ він вийшов украй пригнічений, не знаючи, що робити, куди податися… Година за годиною, до пізньої ночі — до одинадцятої з гаком, — тинявся вулицями… Трохи раніше, десь о пів на десяту, пішов дощ. Рясний неприємний дощ. На якусь часинку травнева столиця прибрала осіннього вигляду. А він усе блукав і блукав під дощем. Дивився на людей, що поспішали сховатися від зливи, на машини з увімкненими підфарниками, на неонові вивіски, що двоїлися в густих струменях, тоді почав роздивлятися вітрини з друкарськими машинками, арифмометрами, жіночими купальниками, копчениною, далі втупився в якусь темну вітрину, так і не розгледівши, що там виставлено, потім уп’явся очима в ляльок… у ляльок з паспортами!.. Стовпище ляльок, справжня тобі театральна трупа: жінки, чоловіки, одні чарівно всміхаються, в інших на обличчях утома від життя, ще в інших вигляд поважний, гордовитий. І кожна лялька тримає в правій руці паспорт. Наче показує його в паспортній інспекції. Звичайно, паспорти іграшкові, мініатюрні подоби справжніх. На обкладинці видрукувано «ПАСПОРТ». А на першій сторінці всі дані власника. Декотрі ляльки так і тримали паспорти розгорненими на сторінці з особовими даними, тож одразу можна було дізнатися, хто перед тобою.
Щасливі лялькові жінки, щасливі лялькові чоловіки… Це не те, що жива людина, котрій якесь там УДЕГ може будь-коли вліпити тавро — небезпечний елемент. Котрій якесь там УДЕГ може будь-коли перекреслити ім’я або й саму її перекреслити. А тут тобі щасливе лялькове царство!
Та мало того, що ляльки стоять ось тут, перед ним, зухвало демонструючи готовність до подорожі за кордон. У глибині вітрини видно ще й світний напис, він раз по раз спалахує іншим кольором і по-садистському твердить: «Ляльки з паспортами!» Це несила витримати. Атож, це несила витримати, залізна рука стискає йому груди, він задихається… Його душать ридання, він припадає всім тілом до скла, уп’явшись очима в щасливих ляльок, і плаче… Лице в лице з ляльками, він плаче, як людина, що її спіткало горе… Перехожі на хвильку зупиняються, розглядають його: певне, допився до чортиків чи, може, якийсь пришелепуватий, — та він на них не зважає, і ті дошкульні слова мовби й не про нього, він ніби приріс до скла…
Вже близько півночі, він удома. Уже не плаче, але груди йому так само щось стискає. А проте не слід сидіти склавши руки, треба щось робити, аби позбутися цього кошмару. Тільки що ж його робити? Почитати книжку, подивитися телевізор, прибрати в кімнаті, перемити одну, потім другу гору кофейних чашок? Ага, робота є — він знайшов її, спинившись біля дверей до ванної. Виголитися до блиску — це завжди освіжає.
Виходити завтра з дому він і не думає. Сидітиме тут, у квартирі. І завтра, й післязавтра, й післяпіслязавтра, й усі наступні дні і ночі. Бачити нікого не хочеться. А поголитись він вирішив тільки для того, щоб не сидіти склавши руки, щоб опиратися тягареві, який наліг на душу. О! Треба ще й прийняти холодний душ.
У ванній перед дзеркалом… Бритва — давнього зразка бритва — завмерла в його руці, він невідривно вдивляється в того, хто там, у дзеркалі. Який вузький лоб, які каламутні очі і як глибоко вони сидять! А що за чудернацькі вуха! А це бридке підборіддя! Ще й з ямочкою… Темний тип, з покидьків. І він раптом загорлав:
— Я небезпечний! УДЕГ має рацію! Так, я небезпечний елемент, це ясно як божий день… Соціально небезпечний елемент номер один!
Одна його щока намилена, друга ще суха, в руці бритва, він розмахує нею, мовби погрожує комусь, корчить гримаси, підморгує одним, потім другим оком, проводить бритвою над вухом, ніби хоче відтяти його цілком, проводить під носом, а далі хрюкає, нявчить і гавкає…
Середа, двадцять шосте травня, ранок. Він і досі дрімає. Ще не пізно, без двадцяти двох хвилин сьома, та він мав би прокинутися десь годину тому, як завжди. Але чого б то він уставав так рано, адже сьогодні вже починається його відпустка, майже цілий місяць відпустки. І він проведе її, як і щороку, в тій самій тягучій нудоті, нічого не міняючи й нікуди не виїжджаючи…
Якби він одержав паспорт, то вже б вирушив — за чотири години, о десятій сорок, виліт… О, що це гуде у вусі, наче компресор? А-а, дзвінок! Він вистрибує з ліжка і в самій піжамі, босоніж кидається до дверей. Натискує кнопку електронного замка на вході й запитує через переговорний пристрій:
— Хто там?
Ніякої відповіді. Треба було запитати, не відмикаючи парадного входу. Він чекає. Але чекає не довго, бо знов лунає дзвінок, такий настирливий, що можна збожеволіти, і ось уже хтось стукає у двері квартири. Він відчиняє.
— Добрий день!
На привітання нежданого гостя він не звертає уваги, погляд його прикипає до бувалого в бувальцях портфеля у правій руці незнайомця. Портфель на вигляд такий важкий, що, здається, й не піднімеш. Ага, он воно що! Все ясно! І господар вибухає гнівом:
— «Словники, енциклопедії…» Знаю я вас, дай вам рота розкрити — не переслухаєш! Ще ні світ ні зоря, я ще очей не продер, а ви вже тут як тут! Люди ще сплять, добродію! Сплять!.. А в мене, щоб ви знали, особисто в мене відпустка, моя законна відпустка, добродію. Саме сьогодні починається. І тут раптом приносить вас, саме сьогодні, якраз у перший день моєї відпустки, і ви силоміць витягуєте мене з ліжка. Заради чого, я вас питаю? Заради чого? Заради нікчемних словників на виплат, які ви тягаєте в своєму портфелі! Мабуть, і порнографію можете запропонувати, правда ж? Секс і таке інше…