Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 13)

— Тобі ніколи не спадало на думку, що ми земляки? — запитав він несподівано.

Земляки? Бо вже чотири роки день у день разом? Ми часом дратували один одного, про деякі речі взагалі не розмовляли. Про що він тепер говорив? Про минуле? А чи було воно в мене взагалі?

— Ти наче якось казав мені, що народився десь у Південній Америці… — пригадав я давню подію.

— А ти хіба ні?

— Не було б серії Великих призів, я нізащо не вибрався б з Європи.

— А де ти навчився бігати?

— Це в мене від природи, а ти, Зозінго, зумів розвинути мої здібності.

— У дитячому будинку, — пригадував я вголос, — був один вихователь, він перший мене помітив. Він літав на змагання бозна-куди, а коли не міг, то не відходив од мультивізора. Знав абсолютно всіх чемпіонів, володарів Кубка світу й Великих призів щонайменше за останніх п’ятдесят років. Він перевів мене до іншого класу, і я дивився мультивізор удвічі більше, ніж доти.

— Він добре зробив, — промовив Зозінго не без єхидства. Інколи мій тренер любив під’юджувати, так само, як любив після вечері посмакувати чорною сигарою. — Саме тоді я нидів у Сан-Паулу, був асистентом старшого тренера Сантоса. Ми ще жили славою наших недавніх чемпіонів світу, але вже не могли виховати нового чемпіона. Це ставало нестерпним. Шеф боявся, що його витурять у три шиї, якщо не дістане справжнього бігуна, ти ж знаєш, як то буває…

Я лише кивнув.

— Одного разу, коли ми бігали з самого ранку, бо спека потім не давала дихати на стадіоні, з’явився засмаглий чоловік із зухвалими очима; він обвів поглядом увесь майданчик і кинув під ноги недопалок. «Де ви знаходите цих сновид?» — поглузував він з мене. Я не вперше діставав такі уколи. В газетах нас паплюжили щопонеділка і часом аж до суботи. І все-таки ми отримали державну дотацію, яка була ще вищою, ніж попередня. «Може, ви хочете попрацювати замість мене? Чи спробуєте сам десять кеме? Тільки обережно, щоб вам не пороздирало «асфальт» у легенях!» Але чоловік лише запалив нову сигарету й посміхнувся. «Я відкинув би ратиці після ста метрів при вашому божевільному темпі, — сказав він. — Але оцей хлопець бігати вміє».

Аж тоді я побачив індіанця. Ребра у нього випиналися, мов у шкапи. Він мав такий вигляд, ніби востаннє їв ще на різдво. Я знизав плечима — навіщо сперечатися? Повів індіанця на бігову доріжку й увімкнув секундомір. У глибині душі я радів, сподіваючись, що той хлопець прилізе до фінішу рачки, тоді я посміюся з них обох.

— Ти не можеш трохи стисліше?

— А що, нудно слухати? Секундомір справді показував неймовірний час: менш як двадцять п’ять хвилин.

— Звичайний забіг?

— З усіма перешкодами. Це виснажило індіанця, чорні очі згасли, волосся здалося ще темнішим. Та якби його хтось підгодував… — Зозінго вже знову фантазував. — Він би років десять не знав суперників! Той чоловік потім розповів мені, що зустрів індіанця десь у долині Оріноко, коли прокладали другу трансконтинентальну автостраду. Чоловіка вкусила була отруйна гадюка, й він побоювався, що навіть сироватка не допоможе. Цей хлопчина-індіанець не відходив од нього ні на крок. Будівництво розігнало останні вільні племена в незаймані ліси, а більшість воїнів узялася за лопати.

До роздягальні ввійшов чоловік у темно-синьому піджаку, секретар Адам. Він зупинився наді мною, тримаючи руки в кишенях. У нього була дуже самовпевнена усмішка.

— Перо старіє, — кивнув він на мене, навіть не привітавшись. Скільки йому могло бути? Тридцять? Тридцять п’ять? Від його модних змащених вусиків мені вивертало шлунок. Може, все це лише заздрощі? Я чомусь був певен, що з Адама не вийде нічого іншого, крім слухняного лакея. — Ти виступаєш уже п’ятий сезон, чи не так?

— У жовтні мені виповниться двадцять один, — відповів я.

— Нам потрібен молодший, з вогником. І головне — такий, що вигравав би Великі призи!

— Хіба я не вигравав?

— Сьогодні не виграв.

— Постривайте, Адаме, — несподівано взяв мене під захист Зозінго. — Я вас запевняю: Перо в такій формі, якої ще в нас ніхто не досягав. Зрештою, ви самі знаєте, що він сьогодні зробив — просто упустив шанс.

Секретар Адам його принципово ігнорував.

— Перо, ми розриваємо контракт. Це вирішено. До кінця сезону залишилося два змагання, еге ж?

Я здивовано подивився на тренера, ніби він міг мені чимось допомогти. Зозінго тільки кивнув і знітився.

— Надалі рухайся швидше, щоб тебе взагалі хтось узяв.

Якби ви викладалися на Великих призах, то вас би знало добрих п’ять мільярдів людей. Ваші імена з самого ранку з’являлися б у телепринтовому агентстві, їх вимовляли б, наминаючи високоякісну синтетичну шинку та найароматніші помідори з величезних антарктичних теплиць і сахарських садків. Один електронний геній, який проробляв сто мільйонів, чи мільярдів операцій за тиждень, зумів би протягом чотирьох мільйонних секунди перекласти ваше ім’я всіма мовами людства.

А взагалі, це не найгірше життя…

Добре відпочивши, організм прокидається сам — рівно о сьомій. За дві години я вже був на доріжці, пробував звичайні дистанції та з перешкодами, тренував швидкість і витривалість. Протягом дня я повертався сюди ще тричі. Зозінго називав це чотирифазовим тренуванням. Перед вечерею я пробігав двадцять п’ять кілометрів, аби трохи виголодатися. Життя пролітало в шиповках, перед порожніми трибунами, під гучномовцем Зозінго, що час від часу гримав на мене: «Натисни!», «Хай тобі чорт!», «Та прокинься ж!». П’ята фаза відбувалася на масажному столі.

Тренер поступово підключав мені до м’язів ніг електричний струм, регулюючи напругу маленьким хромованим приладом, який легко вміщався в кишені. Електрика збуджувала м’язи й зміцнювала їх дужче, ніж сам біг. Тренуватися лежачи — це мені подобалося! На жаль, доріжка потребувала більшого, ніж м’язи нижніх кінцівок, але я вважав, що мине час і людина подолає й це, винайде тренажери, які зміцнюватимуть одночасно серце, легені й усе інше.

Закінчення денної програми я чекав не тільки через каторжну роботу. З’являлася можливість промовити кілька слів бодай за вечерею в окремій кабіні ресторану, вмонтованого просто в трибуни. Мало хто здогадувався, яким самотнім почуває себе стаєр, скільки безконечних монологів виголошує сам до себе протягом довжелезного тренувального дня.

З ресторану до дому мені було лише на поверх вище. Зозінго мешкав унизу, в місті, але часто на годину-дві затримувався. Ми розмовляли про Великі призи, рекорди, доріжки, суперників, легенди, все було як у дзеркальному лабіринті. Про що інше ми могли б говорити? І так завжди, поки нас це втомлювало.

Сьогодні нам добряче зіпсували настрій, і розмова гасла, як полум’я без кисню.

— Роже, годі про це думати, — порушив мовчанку Зозінго.

Він налив грейпфрутового соку, за звичкою я дозволив себе обслужити. Зозінго завжди влаштовував усе до останньої дрібнички — внизу в ресторані й на шляху до змагань.

— Залишились останні два Великі призи — й кінець.

Нічого нового не було в моїх словах, та я ненавидів зміни. Мене терзав страх перед майбутнім.

— Усе залежить тільки від тебе. В неділю почнеться останнє коло Кубка світу, а пізніше, в Манілі, — фінал чемпіонату світу.

— А потім?..

— Ти тільки заспокойся. Маєш усі шанси на перемогу.

— А що, коли не виграю?..

— Просто мусиш викластися, як каже твій приятель пан Адам.

— Ти знаєш, скільки бігунів хоче бути першими на фініші?

— Мабуть, знаю краще, ніж ти, але тепер — у ліжко!

— Ні! — заявив я тоном вередливої дитини. — І взагалі, ти ще не до кінця розповів про ту пригоду.

— А ти справді хочеш про неї почути? Ну, той чоловік тільки подивився в мою жменю, на секундомір, і запитав: «Кажете, біжить добре?» Він пробелькотів іще щось незрозумілою мовою, а тоді пояснив, що прийде по того хлопця через рік.

Я побіг до шефа, щоб зарахував індіанця на наступні відбіркові змагання. Я не сумнівався: якщо індіанець не збожеволіє на дистанції або в колотнечі після старту йому не зламають ногу, то наступний Великий приз в нашій кишені.

— Наскільки Я тебе знаю, все це, звичайно, вигадка. Просто цікаво, як ти виплутаєшся, — сказав я відверто. Хоча мені справді було цікаво.

— Шеф зажадав спочатку випробувати індіанця. Ніхто мені не вірив, — сказав Зозінго. — Коли я привів індіанця, в кабінеті шефа було порожньо. На столі сидів не дуже великий, але страшенно отруйний чорний павук. Я його відразу помітив і, кинувшись до вікна, майже затуленого диким виноградом, загорлав:

— Погляньте, ідіть сюди!..

— Дурню божий! — крикнув шеф із-за дверей. — Хочете, щоб вас вкусив отой каракурт?!

— Ну й брехун ти, Зозі, — сказав я здивовано. — Якби такий бігун справді з’явився, хто б же влаштовував подібні розваги!

— Ну, годі. Вже пів на десяту.

Він одрегулював кондиціонер, я теж люблю тепло, але вночі, кажуть, воно шкідливе для здоров’я.

— Скільки вже існують оці перегони?.. А мультивізор? Він був завжди?

— Був, Роже. Тільки раніше його називали телевізором.

— Ти не розігруєш? Перегони теж, певно, називались по-іншому.

— Тоді змагалися верхи.

Я пирснув, Зозінго, до речі, теж. Інколи мені здавалося, що мій тренер трохи несповна розуму, але ви мусите визнати: хто ще на світі міг отак фантазувати? Змагання верхи на конях!

— А звідки тих коней брали? З екосадів? Навіть у цілому світі їх не набереться стільки, щоб забезпечити один-єдиний Великий приз! — Так я йому тоді сказав.