Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 12)
Я не знав яка, я нічого не пам’ятав. Зібравши сили, я розгледівся. Був у малій ракеті, яка, певно, летіла. Хтось стояв біля пульта управління і дивився на мене. У моїй потьмареній свідомості промайнув перший проблиск.
— Це ти, Гавоне? — невпевнено спитав я.
— Так. Славіне! — радісно озвався пілот. — Це я, брате.
— Де я?
— В ракеті, у нашій ракеті. Ми повертаємося на «Сіріус».
— А це Лоу?
— Він, живий-здоровий, — озвався Лоу. — Невже ти нічого не пам’ятаєш?
— Мало, дуже мало…
— А пригадуєш червоний Місяць і статую Мойсея? Що за жарт викинув цей старець?
Мойсей? Так-так, я почав пригадувати. Статуя, чудова біла статуя.
— Розповідай, Лоу. Може, я згадаю.
Лоу спантеличено подивився на мене.
— Якби те можна було розповісти! — пробурмотів він. — Це якесь диво… Ми вчотирьох стояли перед статуєю і говорили всякі дурниці. Тоді ти вдарив її кулаком по коліну й одразу зник, наче розтанув у повітрі. Невже нічого не пам’ятаєш?
Так, це я пригадав. А що ж було далі? Здається, я падав, падав…
— А потім? — спитав я.
— Потім? — Лоу запитально поглянув на Гавона.
— Розповідай! — кивнув Гавон.
— Ми просто знетямились, коли ти зник. Оглянули все навколо — нічого. Тоді у Гавона здали нерви, і він ударив статую по коліну. Знову нічого — старий цього разу на удар не реагував. Ми такі були люті, що вирішили зруйнувати статую і п’єдестал, аби лиш знайти тебе. Ти ж не міг безслідно зникнути, мав же десь бути. У нас не було зброї, ми повернулись за нею в ракету. І…
Лоу нерішуче замовк, наче соромлячись розповідати далі.
— Говори, якщо почав! — озвався Гавон.
— Ось тут і починається, — зітхнув Лоу. — Тримайся, хлопче! Коли ми зайшли в ракету, уяви собі, знайшли тебе, ти лежав у тому ж положенні, що й зараз.
Лоу дивився на мене так розгублено, мовби сам не вірив у свої слова. Не знати чому, я геть не здивувався, все здавалось мені природним.
— Може, ми вижили з розуму, — сумно мовив Лоу. — Але все було саме так. Можеш вірити, можеш ні.
Наді мною нахилився Лусін.
— Ти не сказав йому головного, — озвався він.
— Справді…
— У правій руці, Славіне, ми знайшли цей папірець, — здивовано розповідав Лусін.
І подав мені звичайний аркуш паперу. На ньому друкованими літерами, очевидно на машинці, було щось написано. Я із зусиллям прочитав:
«Людино, пам’ятай, коли ти в човні…»
Я навіть не дочитав до кінця. Раптом у моїй свідомості наче прорвалась гребля і мене, як водоспад, почали затоплювати образи, картини, спогади.
НЕДІЛЯ НА ПРОДАЖ
Ми загубилися, мов дві маленькі краплини на дні цієї величезної чаші. Все в ній дудніло від ревища кількох сотень тисяч глядачів. Конструкція гігантського стадіону, глибоко втопленого в скелю, непорушно стояла на бетонних опорах, ніби мала витримати до кінця світу. А я нічого не бачив, не чув, відчував тільки нестерпний біль у легенях та ще зрідка — тихесеньке дзижчання мультивізійних камер. Воно нагадувало гарчання хижака над загнаною здобиччю. Мудро влаштована мережа супутників зв’язку гарантувала кільком мільярдам уболівальників бігу з усіх частин світу, в тому числі й Антарктиди, високоякісне зображення й звук.
Усе тіло волало, щоб я звалився на край доріжки й не рушав більше, але це була єдина на світі річ, яку я не міг собі дозволити. Тренування…
Ми додали швидкості, фініш наближався з кожним кроком. Але попереду була ще остання перешкода — трясовина. Я глянув через плече, там зяяло провалля. Решта учасників ще навіть не вибігла з-за повороту, отже, все вирішувалося між нами двома. На крок переді мною в синій смугастій майці біг тільки Тааво Урмін, триразовий чемпіон, володар Кубка світу і переможець більш як шістдесяти великих турнірів. Тільки ця жива легенда і я.
Всі ті крикуни, що кидали під ноги на трибунах пластикові тарілки, поруділі від синтетичної гірчиці, пластикові стаканчики з лишками синтетичного пива та недокурки, думали, що він непереможний. Та сьогодні на них чекало здивування. Кров у моїх легенях уже кипіла, але в ногах ще зоставалося досить сили.
Я кинувся вперед. Скеляста плита була відшліфована, як скло. З-під його шипів бризкала рідка брунатна твань, важкі пекучі краплі змушували часто кліпати, а Урмін на це й розраховував. Він зробив такий потужний ривок, якого ще ніколи нікому не щастило зробити. Трибуни були в захваті, стадіон кипів.
Саме такий відеозапис прокручував мені тренер тисячу разів, тисячу разів я біг останні метри дистанції, коли потім, ледве не стогнучи від болю в м’язах, лягав спати, і тихе дзижчання кондиціонера відтворювало в голові все, аж до виття арени.
Урмін озирнувся, й очі його потемніли від здивування — він побачив мене лише за три кроки позаду. Та наступної миті все змінилося. Стадіон, мов цілісний організм, як поранене доісторичне чудовисько, болісно зітхнув. Урмінова майка зникла, шлях до фінішу був вільний. Але ось над поверхнею ріденького смердючого болота виринула голова, покрита пасмами злиплого волосся. Виринула, тоді знову занурилась у твань.
Я сягнув рукою, намацав і потяг з усієї сили, яка тільки в мене лишилась. Урмін захлинався від гострого кашлю, мабуть, сапнув легенями болота. Трибуни вибухнули свистом невдоволення, і я марно намагався збагнути, чому та юрба сердиться.
Нас випередила вже ціла група бігунів. Я був у розпачі — втратити таку можливість!
Біжучи вгору, ми трималися неприродно, по наших прізвищах на червоних майках стікала грязюка. Ми нагадували символічну скульптурну групу — виснаження.
А потім я відчув, як мене хтось веде або, швидше, тягне вогким бетонованим коридором у підземелля. Вже у роздягальні я наткнувся на масивний стіл.
Тренер Зозінго засунув м’які пальці в мій чуб, що злипся від крові. Я несвідомо крикнув, і біль відразу привів мене до тями.
— Чому ти не виграєш Великих призів? Тоді в тебе не кидатимуть камінням, — сказав тренер тоном, яким рідко говорив.
— Зозі, — мовив я, — невже ти не розумієш? А якби він у тому болоті…
— А що тобі до того? Ти бігун чи санітар? Йолопе! Стільки років тренуєшся, мов божевільний, а тепер угавив такий шанс!..
— Якби він не…
Найбільше мене пригнічувало те, що він мав цілковиту рацію, я повівся, мов несусвітенний йолоп.
— Подібні йолопи колись вигравали бодай «за джентльменство».
— Що вигравали?
— А, нічого…
Я часом його не розумів. Напевне, через те, що він, власне, годився бути мені батьком. З голосу його я відчував, що злість Зозінго минула, а цього мені й треба було.
Лежати стало приємно. Стіни, обкладені заспокійливими зеленими кахлями, лагідно гріли. Крізь їхні мікроскопічні пори проходило повітря, очищене потужними пиловловлювачами, збагачене киснем і насичене приємним свіжим запахом. У кутку стояв холодильник. У ньому, як завжди, булькав вітамінний напій з фізіологічним розчином. Синюватий струмінь найчистішої води, що наповнювала басейн, шумів і пінився. Я знав, центральний мозок, який укладено десь під нашими ногами, за допомогою своїх електронних органів виконає кожне моє бажання, якщо його програма вважатиме це за потрібне.
Мені завжди подобалося дивитись на руки Зозінго. Пухленькі, ніжні, смішні і в той же час дужі. Мій тренер ніколи не користувався масажним пристроєм, робив масаж сам. Під його руками м’язи мої розслаблювалися, ніби в мене втирали не масло, а сам еліксир життя.
Зозінго на відміну від мене не старів. Голова в нього була кругла, мов кавун, а волосся лишилося тільки на скронях та потилиці. Але зморщок на темному обличчі не збільшувалося.
Від швидкого дихання рожеві губи його так відкопилювалися, що він нагадував порося. Б’юсь об заклад, він не пробіг би й півкілометра.
Зозінго навпомацки сягнув у потерту сумку, яку пильно беріг, ніби в ній були не пляшечки, ампули, бинти, а золото. Капнувши на долоню темної рідини, Зозінго натер мені поранене місце, я навіть вивернутися не встиг, лише застогнав од болю і докірливо подивився на нього.
— А тепер у воду! — наказав він.
Коли я виліз із басейну, болю вже не було. Рана гоїлася з неймовірною швидкістю.
— Ти не тільки класний масажист, а ще й знахар! — посміхався я. — Була б свята інквізиція, мав би ти клопіт.
— Все в ось цій сумці! — з трохи перебільшеним пафосом сказав Зозінго. — Я її ні на що не проміняю!
— А я й не збираюся в тебе її вимінювати.
— Вона тобі ні до чого. Тут у мене такі речі, на яких люди вже давно перестали розумітися.
Це не вперше він так поводив себе. Час від часу на нього щось находило.
— Головне — знати, в чому сенс життя, — сказав я йому, але він був нечутливий до гумору.