Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 14)

Хіба це не чудо — відчувати тепло тварини, пригорнувшись до її міцної шиї? Відчувати биття серця і, заплющивши очі, мчати вперед, швидше й швидше, щоб аж світло розпливалося в очах зеленими, коричневими і синіми колами…

Як це приємно — ні про що не думати! Думають за тебе інші й дбають про все. Якби я й хотів проспати, мене однаково збудила б електроніка — гарною ритмічною мелодією. Вода у ванній була завжди такої температури, яка ранкової пори найоптимальніша для м’язів.

А внизу на мене чекав Зозінго із сніданком і вісьмома годинами тренувань.

Я запрягався в роботу, готуючись до неділі.

Але на день швидше надходила субота. Я не любив її, бо в суботу мінявся звичний ритм життя. Одразу після сніданку ми пакували речі і їхали на змагання.

Я починав трохи нервувати. Після якогось нещасного випадку вертоліт нам заборонили, тож ми мусили пропихатися до аеропорту забитими перехрестями, між нескінченними потоками електромобілів, таких самісіньких, як і наш. І всі тікали з десятимільйонного мегаполіса, мов риба з розірваної сітки. Хто не встиг вискочити ще в п’ятницю, їде тепер ковтнути свіжої води. Але дощ із сірчаною кислотою падав скрізь однаково, так принаймні твердив мій тренер.

Якщо в неділю після обіду засвітяться всі екрани, то атомні електростанції муситимуть працювати на повну потужність.

На лисині в Зозінго знову блищали краплини поту. Він сидів поруч. Усе тече, все міняється, твердили філософи, але краплі людського поту завжди лишались однаково солоні.

— Коли вже доїдемо? — спробував я завести розмову хоча б з водієм Отто. Він був не набагато старший за мене, але проти мене — здоровань з потилицею м’ясника й округлою спиною; така спина в нього, певне, від того, що постійно горбиться за кермом.

Водій лише відбуркнувся. Не можна сказати, що його не цікавили перегони, він щосуботи в автомобілі теж витріщався на програми й спортивні сторінки телепринту. Мені це не подобалось.

Раптом Отто сам заговорив:

— Знаєш, Перо, я не вірю, що ти колись переможеш. Минулого разу я поставив був на тебе, бо бігати ти вмієш… Колись ми з тобою ще побалакаємо…

Навіть у залі чекання він не відходив од нас ні на крок, і я б не здивувався, якби у нього десь виявили револьвер. Потім я зрозумів, що мій тренер його також не зносить.

Коли надзвуковий аеробус нарешті розігнався бетонною доріжкою, пасажири полегшено зітхнули, і вентилятори впустили до салону трохи свіжого повітря. Гарненька стюардеса, як завжди, згадала в своєму привітанні й про мою персону, почулись оплески. Якусь мить я купався в усіх кольорах жіночих очей, увага тішила, але разом з тим обпалювала в роті, мов солодке морозиво. В усіх жінок були худі шиї й чітко окреслені груди.

За митницею нас зустрів скромно вдягнений шпакуватий високий чоловік у чорних окулярах, наш провідник. Людський потік ринув одразу в усіх напрямках. Просто перед виходом на нас чекав чорний лімузин з такими глибокими сидіннями, що ми у них потонули. Температура в кабіні була мов у печі, і водій був схожий на пластикову ляльку.

Я марно натискав на золоту кнопку, щоб одчинити вікно.

— Ні, ні, — заперечив провідник у темних окулярах. — Невже вам не досить кондиціонера?

— А чому ви його не полагодите? — запитав я трохи ображено.

Лімузин тихо рушив. Водій і провідник на передніх сидіннях до останньої хвилини напружено розглядались на всі боки.

— Я відповідаю за вашу безпеку, а тут, на мою думку, вештається надто багато гангстерів та божевільних з пластиковими бомбами. А скло непробивне.

— Не перебільшуйте.

Тренер уже задрімав.

— Давай хоч раз поїмо в ресторані, як люди, — попросив я його вже у готелі.

— Почекай, побачимо… — відповів Зозінго, але ми й цього разу, як завжди, їли в моєму номері. Мені не хотілось розмовляти.

— До завтра!

Зозінго тряс мою руку і розглядав, чи не забув чого. Було навіть смішно. Він попростував до дверей.

— А як з казкою на добраніч? — спробував я його затримати.

— Ти вже застарий для казок.

На якихось двадцять або тридцять поверхів нижче дихав, іскрився й пульсував суботній вечір. Удалині, куди сягав зір, плинули людські потоки, а назустріч їм летіли нескінченні вервечки освітлених електромобілів. Скло в сталевих рамах затримувало абсолютно всі звуки й запахи, мені залишались тільки кольори.

Десь над головою дзижчав жук-кондиціонер, але я дуже виразно почув кроки від дверей і здивовано озирнувся. Ввійшов уже не молодий, років на п’ятдесят, чоловік у плащі й капелюсі — нічого особливого, тільки обличчя здавалося цілеспрямованим і вольовим.

— Ви, мабуть, помилилися номером, — сказав я роздратовано, бо він порвав нитку моїх рожевих думок.

Чоловік неквапливо зняв капелюха й глянув на мене світлими очима. В очах було щось приємне, збуджувало симпатію.

— Ні, я не помиливсь, — усміхнувся він. — Я до вас, Перо.

— Не ображайтеся, але я не маю права приймати відвідувачів.

Йому нелегко було проникнути аж сюди. І я невпевнено кивнув на крісло, з якого тільки-но встав тренер. Я сам себе не впізнавав.

— Мені все відомо, тож довго вас не затримаю. Я не люблю надміру ризикувати.

— Я, власне, ще не лягав…

— Тим ліпше. Тож — до справи? Я на знак згоди кивнув.

— Ваше прізвище зазначено в перехідному реєстрі. Ви вже отримали нові пропозиції?

Пропозиції? Чи мусив я брехати?.. Я заперечливо покрутив головою, а в роті стало, як у Сахарі.

— Так, я не помилився, — переможно посміхнувся гість. — Ви добрий бігун, просто чудовий, але репутація ненадійного відтепер супроводжуватиме вас аж до смерті.

— Тому що на останніх змаганнях я врятував людині життя?

— То, безперечно, шляхетний вчинок, але що тепер буде з вами?..

Ця проблема мучила й мене. Що буде зі мною, коли я не вмію робити нічого іншого, хіба трохи швидше від інших бігати?

— Проблема, правда ж? Надзвичайний талант, у неповних шістнадцять років уже на доріжці Великих призів… У вас попереду ще довге життя. А ви задумувалися над тим, що буде з вами через п’ять, десять років? Коли кровообіг ослабне і в ногах почнуть згасати сила й витривалість?

— Я міг би коментувати змагання по четвертій програмі. Або закінчити тренерські курси. Просто робити те, що й інші!..

— Маю для вас іншу пропозицію.

Я підвів на нього очі, хоча давно вже здогадався, що він казатиме.

— Одержите щонайменше зо два мільйони. Це чимало, навіть сьогодні. Якщо жити розумно, вистачить на ціле життя. У гіршому випадку така сума гарантує кілька років незалежності й комфорту.

Збудження в мені нагромаджувалося, як метан у глибокій темній штольні. А гість докинув:

— Навчання, подорожі…

— Що ж мені робити? — запитав я, хоча теж для годиться.

— Це вже добре! — похвалив мене гість і посміхнувся. Він раз у раз посміхався. — А ви знаєте, юначе, що то означає — страхувати бігуна під час бігу?

— Абсурдне запитання!

Звичайно, я не мав би про це ні найменшого уявлення, якби не Зозінго. Група шахраїв одкрила спосіб, як може Великий приз виграти посередній бігун. Тоді шахраї заробили на тому грубі гроші, але перемогла зрештою поліція.

— Зовсім не абсурдне, — сказав гість.

— Довічна дискваліфікація, — пояснив я гостеві. — Ну й, звичайно, грошенята в мене заберуть.

— Це в разі провалу. Але уявіть собі, що ми ні на йоту не дурніші від Європолу.

Він сягнув рукою до кишені, дістав довгастий гладенький аркушик і простяг мені. Це був чек.

— На звороті знайдете адресу надійного банку, куди можете покласти гроші. Щиро рекомендую.

У нього все було продумано.

— Не знаю, — знітився я, але чек узяв.

— Якщо дотримаєте умови, будьте певні — одержите все, що вам належить. Думаю, зрозуміло…

Він підвівся з м’якого крісла й побажав мені доброї ночі. Я затримав його мимовільним порухом.

— Так, так. Знаю, про що ви хочете запитати. Але поки що не можу вам назвати прізвище. Розумієте? Ви повинні спочатку все добре зважити, нам не потрібні зайві клопоти. Все буде досить просто. Перед самісіньким стартом він дасть вам тоненьку плиточку жувальної гумки.