Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 15)

Справді, у нього все було зважено.

Він знову посміхнувся.

Тільки-но двері зачинилися, я зрозумів, з чого маю починати. Підняв телефонну трубку. Екран молочно засяяв.

Але що буде завтра? Завтра про це говоритимуть усюди, криві погляди, недовіра…

Обличчя моє гасне разом з екраном. Один забіг — і для мене відкриється цілий світ. Тільки це буде востаннє. А що є краще в світі за біг?

Настав новий день.

За якусь мить увійде тренер, і ми поснідаємо в нібито спокійній, душевній атмосфері, а вже об одинадцятій мені подадуть легкий обід. Про змагання, звичайно, не буде й мови. Ми обминатимемо цю тему, як обминають будинок божевільних. Не тільки за столом, але й в електромобілі, що згодом доставить нас на стадіон.

Близькість арени я відчував здалеку нутром. Стоянки для автомобілів були заповнені різнобарвними коробками з бляхи та пластмас, окремі потоки людей з метро й навколишніх зупинок електробусів тут зливалися в суцільний потік. Наш електромобіль плавно розітнув натовп, наче пароплав морську гладінь. Щось єднало між собою всіх отих молодих і старших чоловіків. Вони були схожі не тільки тераловими сорочками, які чудово відбивали пекуче полуденне сонце, не тільки тим, що всі вони смоктали сигарети й плювалися на тротуар; їхні обличчя відбивали якусь дивну мішанину напруженого сподівання й розслаблення.

Уемблі — це найстаріший, отже, й найменший з-поміж стадіонів, на яких дозволено проводити змагання високого рангу. Кубок світу — без сумніву одне з найважливіших і найпрестижніших змагань сезону. На Уемблі, казали, змагаються з давніх-давен. Зозінго якось розповідав, що тут колись була така гра, називалася футболом. У ній брало участь двадцять два спортсмени, на стадіоні нібито збиралося дуже багато вболівальників. Але це, мабуть, одна з казок тренера на добраніч.

Люди розступалися, озирались, дехто лишався стояти, кілька рук показувало на мене. Я відчув себе дресированою мавпою. Цікаво, що досі це мені не заважало.

Людська маса згусла, й ми зав’язли в ній. Над юрбою з’явились два біло-сині шоломи, неначе взяті з арсеналу космонавтів. Але полісмени почували себе так, немов отримали завдання вичерпати море ополоником! Тиснява посилилася, хтось опинився під ногами в натовпу й закричав.

Нарешті дорогу до брами із сталевих прутів звільнено. Всюди валялися затоптані програмки, за два кроки від нашої машини продавщиця намагалася поставити свій перекинутий складаний столик. Вона виявилася зовсім молоденькою, темне волосся було посередині розділене проділом, губи страшенно зблідли. Певно, перелякалася. Наші погляди зустрілись, і я вже не міг відвести очей.

— Ти слухаєш мене чи ні? — розсердився тренер.

— Слухаю. Ти казав, Урмін після травми не зможе відновити всіх сил?

— Так. І тому змагання не має явного лідера. Ти мусиш тримати на контролі всі ривки і не піддатись на обман. Не проспати!

— Це вимагатиме багато сил…

— Адже ти їх маєш! Головне — стеж за Ренві, він у формі.

Мене переслідувала думка, що сьогодні все буде інакше, сьогодні я вперше бігтиму для того, щоб переміг хтось інший, чийого я навіть імені не знаю. Ти ідіот, ти безнадійний ідіот! — проклинав я себе. Але це теж не допомагало.

— Твоя правда, — погодився я після коротких роздумів. — Ренві має дуже добрі шанси на перемогу й не проґавить їх так просто.

Якби бідолаха знав, що я вчинив… Може, звіритись? Ні! Нічого мені вже не допоможе.

За своєю нахабною звичкою до роздягальні без попередження ввійшов Адам, зразу ж за ним Отто, водій і охоронець. Сьогодні він мені здавався ще могутнішим і страшнішим, ніж досі, просто горила. Раніше Отто завжди чекав на вулиці, стеріг як собака.

— Все в порядку? — Адам виконував лише свої обов’язки, моє майбутнє його, звичайно, не обходило. Навпаки, він був би ще й радий моїй невдачі.

— Роже в чудовій формі, — заявив тренер запобігливо. В мені почала прокидатись лють на них усіх.

— Цьому нікчемному бігунові все одно нічого не світить! — заперечив Адам і кивнув до мене: — Я тобі вже зарахував поразку. Чоловік, який не вміє довести свою справу до кінця…

Я глянув на водія Отто, мене вразило його обличчя. У грубих рисах ясно проступало співчуття. Я не повірив власним очам.

— Я поставив на Ренві чималу суму, — раптом сказав секретар Адам, щоб мене принизити, розтоптати. — Як ви вважаєте, Зозінго, я маю добрі шанси? Кращі, ніж один до п’яти?

— Звичайно, — відповів тренер. Це була зрада.

Секретар від самовдоволення засяяв.

— Але правильно зробив лише той, хто поставив на Роже Перо, — додав Зозінго по хвилі.

Це нагадувало вибух бомби.

— Мабуть, вам також доведеться в кінці сезону спакувати валізи, — просичав Адам і зник.

Заглянув один з організаторів змагань, його можна було впізнати по жовтогарячій жилетці.

— Готові? На старт!

— Подай мені, будь ласка, другу шиповку! — схвильовано попросив я Зозінго.

Потім я мовчки вийшов. У голові роїлись різні думки. Холодні бетонні сходи виводили на бігові доріжки. Мене приголомшили ревище й пекуче сонце.

Високі трибуни нагадували брили м’яса, обліплені людьми-мухами. З усіх боків долинало ревіння. Коли ж з’являлися місцеві бігуни, було чути оплески.

Я пробіг кілька кроків, високо підкидаючи коліна, щоб розім’яти м’язи, зберегти їх теплими і тугими. Краєчком ока я помітив Тааво Урміна, який робив те саме.

— Тааво, тебе добре склеїли? — спитав я.

— Я мав перелом ноги, — відповів тихо, з розпачем у голосі, Урмін. Він справді сильно кульгав на праву ногу. — Чи я подякував тобі?..

— Плюнув би ти на все, бо ще лишишся калікою, — сказав я безсердечно.

— Для мене досить бути шостим — і Кубок наш. Вони хотіли…

— Щоб ти став калікою? — Я зненацька запитав: — Ти маєш жувальну гумку?

— Чого ти блазнюєш?

— Та я так, бажаю тобі…

Може, вони відмовилися від свого наміру, може, зрозуміли, що справа надто ризикована. Та, хоч як дивно, така думка не принесла мені полегшення. Я вже не хотів жити по-старому. А як жити?

Раптом у моїй долоні з’явилася плиточка в червоно-синій обгортці. Альдо Лотті, мабуть, найдрібніший і найстарший за всіх нас на старті, дивився в землю.

На лінії старту ми стояли, вишикувані згідно попередніх результатів: Урмін, Ренві, я… Лотті був десь у другій десятці, Пролунав постріл, і зграя бігунів кинулася вперед, штовханина, хтось упав. Комусь не пощастило просто на старті.

Всі доріжки були уніфіковані. Відразу після старту вони повертали праворуч, до першої, сплетеної з прутів, перешкоди, так, щоб найкращі бігуни мали на старті перевагу.

Тепер я мусив пильнувати, щоб мій протеже неушкодженим переніс жорстоку штовханину серед клубка бігунів, до того ж ми ні в якому разі не повинні були відстати від групи лідерів. Мені допомагало те, що Урмін не витримував темпу і вже тепер шкутильгав далеко позаду. Біжучи попереду, Ренві озирався, чи не приєднається хтось до нього, але ніхто не хотів, ще було надто рано.

Я зробив місце для Лотті поруч себе, від когось дістав добряче ліктем, але перетяг Лотті через перешкоду:

— Тримайся!

Зразу ж була наступна перешкода, тут головне полягало в тому, щоб правильно розрахувати швидкість на короткій прямій перед ровом з водою. Тільки-но я відштовхнувся, як мене хтось так турнув, що я опинився на другому боці догори ногами, з обдертим обличчям. Промайнуло кілька різнобарвних майок. Лотті оскаженіло глянув на мене. Разом зі мною на штучний газон попадало й чимало інших.

Якась мить — і все буде вирішено. Я щосили кидаюся за основною групою бігунів, але відстань між нами не скорочується. Штучний газон закінчився, почалась рілля й біг утратив ритм. Я пристроївся до останнього бігуна — на більше не спромігся. Це обов’язково дасться взнаки наприкінці. Найкраще було плюнути на все: на Лотті, на гроші…

Але я мусив бігти аж до кінця.

У мого кощавенького протеже, який навряд чи важив шістдесят кілограмів, майка на спині змокла. Коли він озирнувся, я побачив його обличчя, воно було спотворене страдницькою гримасою. Я не міг і далі плентатись у кінці. Група почала розпадатися, хитрун Ренві разом з Іноком та ще двома бігунами прискорили темп саме в той момент, коли ріллю перетнула довга смуга живоплоту. Тут доводилося пильнувати. Хтось із тих чотирьох упав, на одного суперника поменшало.

Ренві, звичайно, рішуче кинувся вперед. Ми летіли мов шалені. У Лотті свистіло в горлі, з рота текла слина, але я не мав права розпорошувати уваги.

Коли біжиш під гору, не можна дивитись уперед, тільки під ноги.

— Збав трохи, збав! — прохрипів за спиною Лотті.

Западали сутінки — сутінки в пекучий день, я радів, що золоті й зелені смуги на майці Ренві такі яскраві, якби вони не миготіли попереду, я б, мабуть, послухався Лотті, але тепер це було несправедливо. Адам би загріб грошенята, вгадавши переможця, а цього я не мав права допустити, не мав…

Сутінки розсіялись. Я з байдужістю констатую, як зненацька підломилися ноги в Інока — й він лежав, так наче вже ніколи й не поворухнеться. Лотті нагадував боксера, який підвівся після магічного слівця «вісім» і далі б’є навколо себе, непритомний, по інерції. Ми побігли вниз. Траси Великих призів придумують садисти. На десятому кілометрі починалась трясовина, де неможливо бігти. Ми брели болотом, наче великі кольорові мухи з обірваними крилами. Чудовий штучний газон з точно розрахованою еластичністю прийшов як винагорода, але Ренві вже ледь ноги тягнув. Його зламала власна тактика. Попередивши Лотті коротким помахом кулака, я кинувся в атаку. Все йшло гладко. Ренві не чинив опору, не міг. Навіть не озирнувшись на нього, я вповільнив темп аж на останньому повороті. Для перевтомленого тіла це було полегшенням. Головне витримати, фініш наближався. Лотті мене випередив і кинувся, спотикаючись, до фінішу: все гаразд.