Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 11)

Ми зайшли до буфету спортивного табору, випили по келиху лимонного соку. Тут було гамірно, мої колеги привітно вітались зі мною, трохи здивовано розглядаючи Ельзу. Вона не була схожа на спортсменку, наші дівчата були порівняно з нею справжніми колосами. До нас підсів Дік, мій старший тренер. Я познайомив його з Ельзою, він обережно потиснув її пальці своєю величезною рукою. Дік був чоловік простий і відвертий, тож спитав зразу:

— Чому ви такі пригнічені? Наче повертаєтесь з похоронів.

— Щось на зразок того, — відповіла Ельза.

Вона вже взяла себе в руки, віднайшла в собі сили для жартів. Дік здивовано відклав свій величезний сандвіч.

— Що значить «щось на зразок того»? — здивувався він. — У світі нема нічого, схожого на похорон…

— Є, — коротко відповіла Ельза.

— Що саме?

— Наприклад, народження.

— Де там, — засопів Дік. — Народження — це зовсім протилежне.

— Протилежне — ще не значить різне, — посміхнулась Ельза. — Як, на вашу думку, два кінці метра не однакові?

— Звичайно, ні. З одного боку — нуль, з протилежного — сто.

— Правильно, — погодилась Ельза. — А коли метром щось міряєте, чи дивитесь, з якого краю починати?

— Звичайно, — не здавався Дік.

— А на мою думку, це зайве. Як метр не повертатимеш, реальна міра залишиться такою ж, чи не так?

— Схоже, що так! — засміявся Дік.

Згодом, трохи подумавши, додав:

— Розумна дівчина. Ви вдвох могли б стати чемпіонами нашої вікторини…

Я нічого не відповів на цей сумнівний комплімент. Добре, що Ельза пожвавішала і забула про неприємну розмову. Але коли Дік пішов від нас, знову запанувало неприємне мовчання.

— Ніку, ходімо кудись де веселіше, — запропонувала Ельза.

— Ходімо, але я не знаю, де сьогодні може бути весело.

— Наприклад, на нове ревю до Мішеля.

— Спробуємо, — відповів я.

Ми знову взяли повітряне таксі. Цього разу ним керувала така огрядна жінка, що ледь вміщалась у своїй кабінці. Коли ми назвали адресу, вона поглянула на нас неприязно.

— Це не серйозно… Дивуюсь, як люди можуть дивитись таку бридоту.

— Сьогодні ми вирішили бути несерйозними, — обережно озвалась Ельза.

— Мабуть, не вперше, — похмуро промовила жінка. — Сідайте.

Добрий старий Мітель нас не розчарував. Він підготував чудову пантоміму «Дівчино, поший собі сукню». І хореографія, і самі дівчата були неперевершені. Правда, ті, що зібрались у залі, суконь не носили і не бажали їх шити. Вони голосно сміялись і відпускали жарти на адресу артистів. З великим задоволенням я б ляснув когось із Них, але не мав настрою. Мені було сумно, хоча Ельза не зводила з акторів захопленого погляду. Кілька разів вона краєм, ока поглянула на мене, лагідно доторкнулась до моєї руки:

— Вибач мені, Ніку, — прошепотіла вона. — Ось побачиш, усе владнається. Коли я повернусь, побачиш…

Згідно неписаного закону після закінчення пантоміми на сцену вийшов Мішель, білий, як альбатрос, і усміхнений, як хлоп’я. Він був чарівний — ті, хто щойно підсвистували, тепер гаряче аплодували. Усміхаючись і посилаючи присутнім повітряні поцілунки, вічний актор сховався за кулісами.

— Ходімо, — злякано мовила Ельза. — Ходімо, поки не ввімкнули світло…

Ми вийшли на терасу. Щойно настали сутінки. В небі пропливали повітряні таксі. Над ними плавно кружляло наше нічне штучне сонце. Пройде з півгодини— і воно засяє прозорим блакитнуватим світлом. Розпочнеться найкращий час нашої доби — час забав. Весь рух зупиниться, вулиці заповнить натовп людей. О десятій повернеться до своїх домівок малеча. Цієї ночі розпочнеться карнавал медиків-найкращий поміж студентських карнавалів. Я гадав, ми будемо там разом з Ельзою, самі у великому натовпі. Ми б повернулись на світанку, коли нічне сонце геть зблідне на чистому небі. Нічого з цього не вийшло, і, схоже. в цьому винен цей клятий Мойсей…

— Ніку, я маю йти готуватись, — мовила Ельза.

Вперше у її голосі зазвучала провина.

— Тебе чекати?

— Звичайно. Я заїду за тобою о десятій.

Вона справді прибула о десятій у блискучому аеробусі Наукового центру. Була не одна, з десяток молодих людей сиділи у м’яких кріслах і неприязно поглядали на мене. Волосся у них поріділо, очі були тьмяні. Не я винен у тому. що вони не стежили за своїм волоссям. Мабуть, цим вони хотіла засвідчити свою відданість науці і зневагу до радощів життя. Всі зосереджено мовчали, але я відчував, що вони ревнують до мене Ельзу. Вона була збуджена і пожвавлена, розповідала їм про пантоміму Мішеля, яку ніхто з них не бачив. Вони, либонь, і не слухали її, лише захоплено спостерігали за нею. Зрештою ми приземлились серед дивних антен центру. Як тільки ми з Ельзою залишились наодинці, настрій у неї відразу впав, очі сповнились тугою.

— Ніку; вір, усе скінчиться добре.

— Я ніколи не сумнівався в цьому, — досить бадьоро відповів я.

Вона зраділа.

— Ось бачиш! А тепер усміхнися.

— Не можу. Ельзо. Я боюсь, що мої прудкі ноги вже ніколи не наздоженуть тебе…

— Не говори так, Ніку.

— Коли ти повернешся, Ельзо?

— Не знаю. Повідомлення буде в пресі. Але я переконана — першим міжзоряним кораблем… Ти чекатимеш мене?

— Чекатиму. Але ти мене не побачиш. На зустрічі, напевне, буде все місто.

— Ніку, будь певен, я побачу тебе, — відповіла вона.

Потім зіпнулась навшпиньки і поцілувала мене. Це було так несподівано, що я навіть не встиг її пригорнути.

— До побачення, Ніку.

Через годину я був у бункері разом з десятком інших людей і з тривогою чекав на запуск. На кутах стартового поля стояли чотири башти химерних форм. Це були чотири найкращі в світі кваркові генератори — справжнє чудо техніки. Поміж них на низенькій металевій платформі лежала капсула — ідеальна срібляста сфера. Вона видавалась не більшою за людський зріст, і я здригався, уявляючи в ній Ельзу. зігнуту, як черв’ячок. Поміж присутніх я впізнав кількох тих, що летіли з нами в аеробусі. Їхні обличчя були серйозні й зосереджені, в поглядах поблискувала тривога. Я пожалкував, що дивився був на них із самовдоволеною зверхністю. Адже вони любили Ельзу і переживали за її долю. Здасться, вперше по-справжньому стало страшно за неї і мені. За хвилину до дванадцятої з репродуктора почувся чіткий чоловічий голос:

— Будьте напоготові!

— Я готова! — відповіла Ельза.

— Я готовий, — озвався чоловік.

— «ЕР-8», вмикайте.

— Вмикаю, — відповів чоловік.

Над чотирма енергетичними вежами зблиснули сині спалахи. Ельза говорила мені, що навколо капсули утворюється гігантське силове поле, яке людина навіть уявити собі не може. Відразу капсула зникла, наче випарувалась. За мить вона з’явилася, така ж блискуча й чиста, але вже на метр вище над полем. Поки я, затамувавши подих, спостерігав за нею, вона поступово піднімалась і застигла на рівні генераторів.

— «Сігма-10», чуєте мене?

— Чую вас, — мовила Ельза.

— Відхилення від норми?

— Немає!

— Вмикайте.

— Вмикаю! — відповіла Ельза.

Це були її останні слова. Наступної миті сфера зблиснула, як сонце. Нас засліпило. Я вже не бачив, а лише почув величезної сили вибух.

Коли до мене повернулась свідомість, перше, що я побачив, було стурбоване обличчя Лоу. Але те, що це Лоу, я усвідомив пізніше, тоді просто бачив Чиєсь обличчя.

— Ельза, — з відчаєм покликав я.

— Ельза? — стрепенувся Лоу. — Яка Ельза?