Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 10)

— І вчені, Ельзо… Я читав виступи відомих учених.

— То було раніше, з рік тому. Зрозумій, Ніку, ми вже відправили на Марс 62 капсули. Всі прибули туди не ушкодженими.

— Але вони були без людей…

— Яке це має значення? В основі один і той же принцип. Ти ж знаєш, ми відправили в них не менше двох дюжин мавп та інших тварин. По прибутті всі почували себе добре.

— І все ж три капсули не долетіли, — заперечив я. — Зникли, як імла, на очах журналістів.

Ельза вперто похитала головою.

— Це було двадцять місяців тому, Ніку. Зараз інша справа. І не думай більше про це, безпека гарантована.

— І все ж я не розумію, чому саме ти?

— Я! — відповіла вона з викликом. — Тому, що хочу бути першою з тих, хто полетить туди!

Я ображено замовк. Зрозуміло, в її думках місця для мене не було.

— Це почуття називається суєтністю. — незадоволено підсумував я.

— А ти з суєтності став чемпіоном світу? — скривившись, спитала Ельза.

Я вже шкодував, що почав цю непотрібну розмову.

— Ні, з необхідності. Що робити, коли маю такі прудкі ноги?

— І я з необхідності, Ніку, — втомлено відповіла Ельза. — Що робити, я ж менша від інших. Все ж без мавпи не можна…

Згодом, коли ми пішки повертались із парку, Ельза сама продовжила перервану розмову.

— Ти й сам бачиш, Ніку. немає іншого виходу. Людство опинилося в замкнутому колі. І йому приємно крутитись у ньому, воно не хоче розірвати його. Воно звело своє благополуччя і безпеку мало не в культ. Цей спосіб життя видається Йому настільки досконалим, що ні до чого іншого воно вже й не прагне.

— Хіба це так погано, Ельзо? — сумно запитав я.

— Погано! — різко відповіла Ельза. — Як ти не розумієш, це дуже погано. Вже ціле століття науки, зокрема філософія, топчуться на одному місці. Немає відкриттів, ми живемо минулими досягненнями.

— То й що з того? — спитав я. — Що важливіше, стан наук чи благополуччя людей? Науки не можуть бути важливіші за людину. Якби ми могли жити краще без них, хай би вони йшли під три чорти…

— Справа в тому, що ми не живемо краще. Тільки думаємо, що так. А насправді наше суспільство починає розпадатись. Я здивовано поглянув на неї.

— Дурниці, Ельзо. Будь-який учень скаже тобі, що нині наше суспільство в розквіті…

— Справді, їх так учать говорити, — презирливо відповіла Ельза. — Не лише ми, а й інші суспільства втовкмачували людям цю ідіотську думку. І гинули. На мою думку, наше суспільство вичерпало себе, його джерела пересихають одне за одним. Ось приклад— наше мистецтво одмирає. У нас уже немає поезії, драми. Те, що ми називаємо музикою, навряд чи відповідає цій назві. А чому? Теоретики говорять, що жанри до кінця вичерпали свої можливості. Чи це правда? Звичайно, ні! Не мистецтво, а людина вичерпала свої емоційні запаси, так, як деякі мертві планети Втратили свою атмосферу. Замість того, щоб об’єднатись, люди розбігаються один від одного, як галактики. Із зовнішнім благополуччям людина збіднюється внутрішньо, втрачає інтерес до всього, що її оточує. Ти думаєш, випадково щороку зростає кількість самогубств?

Зізнаюсь, я слухав Ельзу не дуже уважно. Та й не вперше чув такі думки. В нашому університеті було з півдюжини клубів, які бились над подібними проблемами — архаїсти, суністи, неонаціоналісти. Всі вони вважали, що з вирішенням своїх основних суперечностей людство позбавилось і основних стимулів. Знищення класових держав і націй вони розглядали чи не як прокляття роду людського. Звичайно, вони не наважувались проповідувати повернення до минулого, як деякі крайні архаїсти. І все ж…

— Ти не слухаєш мене, Ніку, — докірливо мовила Ельза.

— Слухаю, але не розумію, що спільного з усім цим і твоєю капсулою.

— Є спільне, — нетерпляче відповіла Ельза. — Сьогодні ти почув найважливішу частину лекції Богомолова. На перший погляд, дивна людина, чи не так? Але в порівнянні з ним твої колеги з бігових доріжок — жалюгідні бездушні роботи. Богомолов живий і молодий, бо сповнений ідеями і прагненнями. Справді дивно, що сьогодні люди не знають того, що у глибокій давнині Мойсей: без руху немає життя. Молекули не знають, чому вони рухаються, а зупинивши ся, застигають у точці абсолютного нуля. На жаль, рух людства не може бути механічним, людська свідомість завжди шукатиме мету руху. Навіть ви, спортсмени, біжите лише тоді, коли перед вами натягнуть білу стрічку. Наші філософи твердять, що відцентровий рух вичерпав свої можливості і має бути замінений доцентровим. Іншими словами, всередину, в себе, замість назовні, до світла. Чи не абсурд? Ми надто рано зупинились на шляху пізнання, надто рано полюбили своє мале гніздо. По суті, ці рухи незалежні один від одного, вони становлять складний єдиний рух. Не може людина відкривати нові світи в собі, якщо відірветься від інших людей і світу, якщо відірветься від загального руху. Архаїсти мають рацію, коли звинувачують нас у відсутності мети і стимулів. Але і вони не можуть пояснити, чому треба шукати мету в минулому, а не в сучасному.

Я щойно зрозумів, до чого веде Ельза. Як я не здогадався раніше!

— І ти вважаєш, що твоя капсула врятує світ? — запитав я.

Вона поглянула на мене. засмучене моїм тоном.

— Ні, звичайно, не переконана. Але це якийсь шлях, якась можливість. У минулому столітті на карті було багато білих плям, і це діяло на нерви. А тут ще й применшені можливості. І людей охопило розчарування. «Космічна ера», яка була проголошена з фанфарами ще в XX столітті, тепер цікавить лише спеціалістів. Чому? Бо мета виявилась набагато меншою, ніж ми сподівались. Добре, ми вивчили Сонячну систему, задовольнивши цим свою цікавість. Але, незважаючи на великі зусилля і витрати, ми знайшли там дуже мало. Це не допомогло людству вирішити жодну з практичних проблем. Усі наші зусилля вийти в далекий космос дали мізерні результати. Побудова фотонних кораблів виявилась справою нереальною. І донині всі наші міжзоряні ракети дуже дорогі й повільні. Ті, що ми запустили в далекий космос, або взагалі не повернулись, або повернулись з дуже малими здобутками. Як тут не піддатися загальному розпачу! Люди злякались. утратили всякий інтерес, поспішили повернутись до своєї малої шкаралупи і почали її обожнювати. Так ми опинилися у зачарованому колі. З нього нас можуть вивести лише субпросторові ракети…

Ельза поглянула на мене, сподіваючись, що я переймуся її ентузіазмом, але, мабуть, мій вираз її розчарував.

— Ти не згоден зі мною? — ображено спитала вона.

Так, я не хотів з нею погоджуватись. Не знаю, чи вичерпались шанси людства, але своїх власних ми навіть не спробували. Невже ми не можемо знайти щастя удвох, думав я, але так і не сказав про це.

— Не згоден.

— Чому. Ніку?

— Бо немає гарантії, що в далекому космосі ми не потрапимо в таку ж пустелю, як наша Сонячна система. Але навіть якщо допустити, що там нас чекають великі несподіванки, що з того? В той новий світ матимуть можливість потрапити тисячі, а нас мільярди. Чи ти хочеш, щоб усе людство розлетілось по космосу, назавжди полишивши нашу Землю? В пошуках якихось ідеалів? Думай як хочеш, але для мене це несприйнятно, Я хочу знайти своє щастя на Землі. Краще загинути тут разом з усіма, ніж назавжди залишити Землю.

Мені здалося, Що обличчя Ельзи витягнулось і стало сумним. Ніколи мені не доводилося бачити такого нещасного людського обличчя. Я хотів простягнути руку, приголубити її. Але не зробив цього, так і не зробив.

— Ніку, — обізвалась вона, і я вловив у її голосі нотки розпачу.

— Слухаю тебе, Ельзо.

— Уяви собі, що ми відкриємо у космосі землю обітовану… Тоді чому б не повести туди все людство? Чому б не залишити нашу виснажену Землю?

— Ельзо, мила, кілька хвилин тому ти сама говорила, що людство не може жити в раю.

— Все одно, Ніку. Важливо вирушити…

— Я не піду, Ельзо… Врешті Ханаан не був ні багатший, ні квітучіший за Єгипет.

— І Мойсей знав про це, Ніку. І, незважаючи на це, він вирушив до нього. Не поспішав, ішов пліч-о-пліч з іншими. Не розумієш чому?

— Таки не розумію.

— Заради інших, Ніку. Заради тих, хто вірив і чекав. В цьому було його особисте щастя, його рух…

Я відчув себе чи то дуже стомленим, чи змученим.

— Я можу дуже просто відповісти на це, Ельзо! — згодом промовив я. — Справа в тому, що для мене «інші» — це ти. Ти і все, що тебе оточує. Для мене ви — мій рух до мети. І це не просто слова, це мої почуття. Можеш вважати мене звичайним і посереднім, але це так.

Ельза зупинилась і здивовано поглянула на мене.

— Але це значить, що ти щасливий, Ніку! — мовила вона і несподівано заплакала. — Але я — ні… Я мушу, як Мойсей, іти через пустелю. Мушу шукати обітовану землю. Я прагну цього, чи ти розумієш це?

Вона замовкла і нервовим жестом витерла з щік сльози. Більше говорити не було сенсу, я розумів, що я поза її думками, почуттями і прагненнями. І все ж у її житті було і для мене якесь місце, місце брата чи приятеля. Але це мене не радувало, швидше засмучувало. Ельза, схоже, зрозуміла, що зайшла надто далеко, схопила мене за руку.

— Це все дурниці, Ніку, — сумовито сказала вона. — Я нікуди не дістанусь у своїй жалюгідній капсулі. Лише за мить на Марс, а потім — два тижні зворотного шляху…

Оскільки я засмучено мовчав, вона м’яко додала:

— Давай чогось вип’ємо… Від цих балачок геть пересохло в горлі.