Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 98)
— Нілепто, — вимовив сер Генрі (мої нерви були такі напружені, що я чув кожне слово), — я маю говорити з вами сьогодні вночі. Не відмовте мені, прощу вас!
— Як я можу говорити з тобою? — відповіла вона, дивлячись на нього. — Королеви не вільні, як звичайні люди! Я оточена, за мною спостерігають!
— Вислухайте мене, Нілепто! Опівночі я буду у великій залі, біля статуї Радемеса, у мене є перепустка! Макумазан і зулус вартуватимуть. О, прийди, моя королево, не відмов мені!
— Не знаю, — пробурмотіла вона, — завтра… Музика закінчилася, і Зорайя повернула голову.
— Я прийду! — швидко сказала Нілепта. — Заради порятунку життя твого, гляди, не обдури мене!
Розділ XVI
БІЛЯ СТАТУЇ РАДЕМЕСА
Була ніч. Глибока тиша панувала над містом. Потай, неначе зловмисники, сер Генрі, Умслопогас і я пробиралися до входу в тронну залу. Вартовий загородив нам дорогу. Я показав йому перепустку. Воїн опустив списа і пропустив нас.
Оскільки ми вважалися начальниками королівських охоронців, то мали вільне право входу й виходу. Щасливо досягли ми зали., У ній було порожньо і тихо, і звук наших кроків розбудив відлуння поснулих стін. Немов примари померлих, скрадалися ми величезною залою. Мене пригнічувала ця мертвотна тиша. Через високі отвори в стіні світило проміння повного місяця і лягало химерними візерунками на чорний мармур підлоги. Сріблястий промінь упав на статую сплячого Радемеса і на схиленого над ним ангела, освітив прекрасні риси його мармурового обличчя. Ми зупинилися біля статуї і чекали. Сер Генрі і я стояли разом, Умслопогас — за кілька кроків від нас, у темряві, і я міг розрізнити тільки контури його постаті, що спиралася на сокиру.
Ми чекали так довго, що я задрімав і прокинувся від звуку, який линув звідкись здалеку, немов статуї, що стояли вздовж стін, зашепотілися між собою. Це було легке шелестіння жіночого одягу, яке все наближалося. Ми побачили людську постать, що скрадалася в промінні місяця, і почули м’який стукіт сандалів. Чорний силует зулуса підняв руки догори, на знак вітання, й ось Нілепта стоїть перед нами.
Якою прекрасною вона була, осяяна промінням місяця! Руку вона притисла до серця, і білі груди важко дихали. На її голові був накинутий вишитий шарф, що приховував її чарівне обличчя. Як відомо, врода стає ще чарівнішою, якщо вона наполовину прихована! Вона нерішуче стояла, покірна й тиха, і була швидше схожа на ангела, ніж на живу, люблячу жінку! Ми низько схилилися перед нею.
— Я прийшла, — прошепотіла вона, — але це великий ризик! Ви знаєте, як мене стережуть! Жерці стежать за мною, Зорайя стежить за мною своїми великими очима. Навіть моя варта шпіонить за мною. Насту також вартує мене! Ну і хай вартує, хай! — вона тупала ногою. — Хай! Я — жінка і зумію обдурити його. Так, я — королева і можу помститися за себе! Хай стежить! Замість того, щоб віддати йому свою руку, я візьму його голову! — вона закінчила свій монолог легким схлипом, потім чарівно посміхнулася нам і засміялася.
— Ти звелів мені прийти сюди, мій лорде Інкубу. — Куртіс навчив її називати його так. — Можливо, у тебе якась державна справа, я знаю, в тебе в голові великі ідеї і плани для блага мого народу. Як королева, я мала прийти до тебе, хоча боюся темряви! — вона знову засміялася і кинула кокетливий погляд на сера Генрі.
Я подумав, що державну справу незручно слухати невтаємниченим і хотів відійти подалі, але Нілепта не дозволила мені далеко йти, боячись несподіванки, і я мимоволі чув кожне слово.
— Нілепто! — сказав сер Генрі. — Ви знаєте, про що я хотів говорити з вами тут! Нілепто, не час жартувати. Вислухайте мене. Я кохаю вас!
Коли він вимовив ці слова, я бачив, як змінилося її обличчя. Кокетування зникло з нього, і любов осяяла його новим світлом і зробила схожим на обличчя мармурового ангела. Я мимоволі подумав, що, мабуть, пророчий інстинкт Радемеса допоміг йому зробити риси ангела схожими на обличчя його спадкоємиці, королеви Нілепти! імовірно, сер Генрі також помітив цю схожість і був цим вражений, бо, глянувши на обличчя Нілепти, він перевів погляд на осяяну місячним світлом статую.
— Ти кажеш, що кохаєш мене! — тихо промовила Нілепта. — Твій голос звучить правдиво, але як я можу знати, що ти говориш правду? Хоча я — ніщо в очах лорда, — продовжувала вона з гордою покорою, сідаючи перед ним, — лорд походить із чудового народу, перед яким мій народ — дурні діти, а я його дурна королева! Але якщо я почну битися, то сотні тисяч списів виблискуватимуть за мною, як зірки на небі! Хоча в очах лорда моя врода й не особлива, — вона підняла свій вишитий шарф і знову сіла, — але серед мого народу мене вважають вродливою, і багато знатних лордів сварилися через мене! Вони ганялися за мною, як голодні вовки за оленем… Хай лорд Інкубу вибачить, якщо я набридаю йому, але він сказав, що кохає мене, Нілепту, королеву Цу-венді! На це я скажу йому, що хоча моє кохання і моя рука не мають великої цінності для лорда Інкубу, але їх не так-то легко здобути! О, звідки я можу знати, що ти справді кохаєш мене? — вигукнула вона раптом дзвінко. — Як я можу знати, що не набридну тобі, і ти не поїдеш додому, залишивши мене у відчаї? Хто скаже мені, що ти не кохаєш іншу прекрасну, не відому мені жінку, яку тепер також осяває своїм промінням сріблястий місяць? Скажи мені, як можу я дізнатися про це? — вона стиснула свої руки, простягнула їх уперед і очікувально дивилася в обличчя сера Генрі.
— Нілепто! — заговорив сер Генрі. — Я сказав тобі, що кохаю тебе! Як можу я сказати, наскільки сильне моє кохання до тебе? Хіба кохання можна виміряти? Я не запевнятиму тебе, що ніколи не кохав інших жінок, але говорю, що кохаю тебе всім моїм єством, всією моєю силою. Я кохаю тебе тепер і кохатиму до самої смерті, гадаю, й після смерті, і завжди. Твій голос — найсолодша музика, твій дотик — вода для спраглої землі! Коли я бачу тебе — світ здається мені прекрасним, коли тебе немає, то світло меркне для мене! О, Нілепто, я ніколи не покину тебе! Для тебе, люба моя, я забуду свою батьківщину, свій народ, батьківський дім, я відмовляюся від усього! Біля тебе хочу я жити, Нілепто, біля тебе й померти! — він замовк і серйозно дивився на неї.
Нілепта схилила голову, як лілія, і мовчала.
— Подивися! — продовжував сер Генрі, вказуючи на статую, осяяну промінням місяця, — ти бачиш цю жінку з ангельським обличчям? Її рука спочиває на чолі сплячого чоловіка, і від цього дотику душа його спалахує, як гніт лампи від вогню. Так і ми з тобою, Нілепто! Ти розбудила мою душу і запалила її, Нілепто, і тепер ця душа належить тобі, одній тобі! Мені нічого більше сказати. Моє життя у твоїх руках! — він зіперся на п’єдестал статуї, дуже блідий, з палаючими очима, але гордий і вродливий.
Нілепта поволі підвела голову і спрямувала свої чудові очі, в яких світилася пристрасть, на його обличчя, немов хотіла все прочитати в його серці.
— Я слабка жінка, я вірю тобі! — заговорила вона сріблястим голосом, спочатку повільно, потім швидше. — Страшний буде день для тебе і для мене, коли доля покаже мені, що повірила брехливій людині! Тепер вислухай мене, чоловіче, який приїхав здалеку, щоб украсти моє серце і зробити мене своєю власністю! Ось тобі моя рука! Мої губи, які ніколи не цілували чоловіка, торкнуться твого чола. Присягаюся тобі своєю рукою, цим першим поцілунком, благоденством свого народу, своїм троном, ім’ям своєї династії, священним каменем і вічною величчю сонця, — присягаюся, що для тебе одного житиму і з тобою хочу померти. Присягаюся, що кохатиму тебе, тебе одного до самої смерті! Твої слова будуть законом для мене, твоя воля — моєю волею, твоя справа — моєю справою! О, мій пане! Ти бачиш, яка покірна моя любов! Я, королева, схиляюся перед тобою, до твоїх ніг, я приношу данину свого кохання, свою віру в тебе, свою пошану!
Пристрасне, любляче створіння кинулося на коліна перед своїм коханим, на холодний мармур підлоги. Я не знаю, що сталося далі, тому що не слухав більше, а відійшов до старого зулуса і залишив їх удвох.
Я знайшов старого воїна в кутку. Він спирався на свою сокиру і спостерігав усю сцену з похмурою усмішкою.
— Ох, Макумазане! — сказав він. — Я стаю старим, але не думаю, щоб хто-небудь навчився розуміти вас, білих людей! Подивися на них! Прекрасна пара голуб’ят. Але навіщо все це? Йому потрібна дружина, їй потрібен чоловік, чому він не хоче заплатити викуп за неї і покінчити справу? Було б менше клопотів, а ми б спали тепер. Вони все говорять, говорять і цілуються, цілуються, цілуються, немов божевільні!
За три чверті години “пара голуб’ят” приєдналася до нас. Куртіс мав блаженний вигляд, а Нілепта була на дивно спокійною. Граціозним жестом вона взяла мою руку і сказала, що я найкращий друг її “пана” і найдорожчий для неї. Потім вона взяла сокиру Умслопогаса і з цікавістю розглядала її, зазначивши, що він може бути дуже корисним захисником. Потім вона кокетливо хитнула нам головою і, кинувши ніжний погляд на сера Генрі, ковзнула в темряву і зникла, як прекрасне видіння.
Щасливо, без жодних пригод дісталися ми до своїх кімнат. Куртіс запитав мене жартівливо, що я думаю про все це.