Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 100)

— Слово честі, це жахливо! — простогнав сер Генрі. — Чи не можете ви піти замість мене, друже?

— Ні, не можу! — відповів я. — Я з великим задоволенням піду назустріч пораненому слону. Подбайте самі про свої справи, дорогий мій! Хто в роботі, той у турботі! Я не хотів би бути на вашому місці!

— Це нагадує мені шкільні роки, коли я лягав під різки, а хлопчики втішали мене! — вимовив сер Генрі похмуро. — Хотів би я знати, яке право має королева кликати мене до себе? Я не хочу йти!

— Але ви мусите йти! Ви — королівський офіцер і зобов’язані підкорятися їй! Вона добре знає це. І взагалі, все це незабаром з’ясується!

— Ось це ви й мали мені сказати перш за все! Сподіваюся, що вона не заріже мене. Я певен, що вона здатна на все!

Він пішов нехотя і вельми незадоволений.

Я сидів і чекав. Він повернувся за сорок п’ять хвилин і був засмучений.

— Дайе мені випити чого-небудь! — хрипко сказав він мені.

Я налив йому вина і запитав, у чому справа.

— У чому справа? Я відправився прямо в кімнати Зорайї. Чудові кімнати! Вона сиділа одна, на шовковому ложі, граючи на своїй лютні. Я зупинився перед нею і стояв довго, поки вона не звернула на мене уваги, оскільки продовжувала грати і наспівувати. Як добре вона співає! Нарешті вона глянула на мене і посміхнулася.

“Ти прийшов? — вимовила вона. Я думала, що ти клопочеш у справах Нілепти. У тебе завжди якісь справи з нею, і я не сумніваюся, що ти — вірний і чесний слуга!”

Я вклонився і сказав, що з’явився за наказом королеви.

“Так, я хотіла поговорити з тобою. Сідай! Мені набридає дивитися вгору — ти такий високий!”

Вона вказала мені місце поряд із собою і сіла так, щоб бачити моє обличчя.

“Мені не личить сидіти поряд з королевою!” — сказав я.

“Я сказала — сідай!” — була її відповідь.

Я сів, і вона почала дивитися на мене своїми темними очима. Зорайя сиділа нерухомо, тихо кидаючи слова, і весь час дивилася на мене. Вона була схожа на білу, прекрасну квітку! Чорне волосся відтіняло її бліде, вродливе обличчя! Нарешті, не знаю чому, чи від її погляду, чи від пахощів волосся, я відчував себе неначе під гіпнозом. Голова у мене запаморочилася.

Раптом вона підвелася.

“Інкубу, — промовила вона, — чи любиш ти владу?”

Я відповів, що люблю багатство, бо воно робить людину сильною.

“У тебе буде багатство! Інкубу, чи любиш ти красу?”

На це я заперечив, що люблю прекрасні статуї, прекрасні будівлі, картини! Вона спохмурніла і замовкла. Нерви мої були такі збуджені, що я тремтів, як листок. Я відчував, що має трапитися щось жахливе, і був безпорадний!

“Інкубу! — вимовила вона, — чи хочеш ти бути королем? Вислухай мене. Чи хочеш ти бути королем? Чужоземцю! Я хочу зробити тебе королем Цу-венді і чоловіком королеви Зорайї! Слухай! Ніколи, жодному чоловіку не відкривала я свого серця, а тобі, іноземцю, кажу це без сорому і готова віддати тобі все і знаю, що тобі важко самому говорити про це! Біля твоїх ніг лежить корона, мій Інкубу, і жінка, яку багато хто мріє назвати своєю! Відповідай мені, обранцю мій! Хай слова твої пестять мій слух!”

“О, Зорайо! — сказав я, — не говори так, прошу тебе! Це неможливо! Я заручився з твоєю сестрою Нілептою, Зорайо, і люблю її, її одну!”

Поки я говорив, Зорайя затулила обличчя руками. Коли вона відняла руки від обличчя, я відскочив назад. Це обличчя було біле, як крейда, а очі її метали блискавки. Вона встала і, що найжахливіше, здавалася майже спокійною на вигляд. Один раз вона глянула на кинджал, що лежав на столі, немов збиралася вбити мене, але не чіпала його. Одне тільки слово вирвалося в неї.

“Іди!”

Я пішов, задоволений, що легко відбувся. Дайте мені ще вина, вино — хороший товариш! і скажіть, що мені робити?

Я похитав головою. Справа була серйозна.

— Треба розповісти все Нілепті, — порадив я. — І я краще, ніж ви, розповім їй усе. Вона може запідозрити вас! Хто з нас стоятиме на варті сьогодні вночі?

— Гуд!

— Чудово! Тим менше шансів, що Нілепта про щось дізнається! Не дивіться так здивовано! Я думаю, що Гуду слід сказати про те, що сталося!

— Не знаю! — сказав сер Генрі. — Це образить його почуття. Бідолаха! Він глибоко закоханий у Зорайю!

— Це правда! Мабуть, поки що не говоритимемо йому! Він скоро дізнається всю правду. Тепер пригадайте мої слова. Зорайя об’єднається з Настою, й у нас буде така війна, якої давно тут не бачили! Подивіться, — я показав серу Генрі на двох придворних вісників, які вийшли з кімнат Зорайї.

— Ходімте!

Я побіг сходами на верхню вежу, взявши з собою підзорну трубу, і почав дивитися за стіну палацу. Я побачив одного вісника, який прямував до храму, очевидно, з наказом Зорайї до жерця Егона, другий сів на коня і поскакав на північ.

— Зорайя — розумна жінка! — сказав я. — Вона відразу почала діяти. Ви образили її, мій дорогий, і людська кров поллється річкою, поки ця образа не змиється! Ну, я йду до Нілепти! Залиштеся тут, мій друже, і заспокойте свої нерви! Нам вони будуть потрібні, запевняю вас, не дарма ж я п’ятдесят років спостерігав людську природу!

Я пішов і мав аудієнцію у королеви.

Вона чекала Куртіса і не особливо зраділа, побачивши мене.

— Щось сталося з Інкубу, Макумазане? Він хворий?

Я відповів, що він здоровий, і не зволікаючи розповів їй всю історію від початку до кінця. О, як вона розлютилася! Треба було тільки бачити її!

— Як смієш ти розповідати мені казки? — закричала вона. — Це брехня. Я не вірю, щоб мій Інкубу висловлював любов до Зорайї, моєї сестри!

— Вибач, королево, — відповів я, — я сказав, що Зорайя кохає лорда Інкубу!

— Не жартуй! Хіба це не одне й те саме? Один віддає своє кохання, а другий бере! Зорайя! Я ненавиджу її, хоча вона — королева і моя сестра! Вона не дійшла б до цього, якби він не показав їй шлях! Правду говорить поет: людина нагадує змію, дотик до неї — отруйний!

— Зауваження твоє, королево, чудове, але ти неправильно тлумачиш поета! Нілепто, — продовжував я, — ти знаєш, що говориш дурниці, а в нас немає часу для дурниць!

— Як ти смієш? — перервала вона, тупаючи ногою. — Хіба мій фальшивий Інкубу прислав тебе, щоб ти ображав мене? Хто ти, чужоземцю, що наважуєшся так говорити зі мною, з королевою? Як ти смієш?

— Так, я насмілююся. Вислухай мене, Нілепто. За ці хвилини непотрібного гніву ти можеш заплатити короною і нашим життям! Посол Зорайї поскакав на північ закликати до зброї горців! За три дні Наста з’явиться сюди, як лев за здобиччю, ревіння якого рознесеться всією північчю. У “Цариці ночі” ніжний голос, і вона не марно співала свої пісні. Її прапор підніметься над рядами військ, а воїни помчать, як пил під вітром, і повторять її переможний клич. У кожному місті жерці повстануть проти чужоземців і піднімуть народ! Я все сказав, королево!

Нілепта майже заспокоїлася, її ревнивий гнів минув. Вона знову була люблячою жінкою-королевою, яка думає про свій народ, розумною і з сильною волею.

Перетворення було раптове, але повне.

— Твої слова справедливі, Макумазане, вибач мені моє безумство! О, якою королевою була б я, якби не мала серця!

— Не мати серця — означає перемогти все і всіх! Пристрасть нагадує блискавку, вона прекрасна і перетворює землю на небесний рай, але вона засліплює! Ти думаєш, що моя сестра Зорайя почне війну проти мене? Хай! У мене є друзі і захисники! Їх багато, і з криком “Нілепта” вони підуть за мною, коли почнеться війна, коли вогні заблищать на кручах гір! Я розіб’ю її сили і знищу військо. Вічна ніч буде долею Зорайї! Дай мені цей пергамент і чорнило. Так. Тепер клич офіцера з тієї кімнати! Це — віддана людина!

Я зробив, що мені наказали. Увійшов чоловік, ветеран, на ім’я Кара, і низько схилився перед королевою.

— Візьми цей пергамент! — сказала Нілепта. — Це повноваження! Встань на варті біля кімнат моєї сестри Зорайї, королеви Цу-венді, не дозволяй нікому виходити звідти і входити туди! Або ти заплатиш життям своїм за це!

Чоловік, очевидно, здивувався.

— Наказ королеви буде виконаний! — сказав він і пішов.

Нілепта послала за сером Генрі, який з’явився, дуже засмучений і прикро вражений. Я думав, що між ними станеться спалах, але жінки — дивний народ! Нілепта не згадала й словом про Зорайю, дружньо кивнула йому головою і сказала, що послала за ним, щоб порадитися у важливій справі.

Водночас у її погляді на нього, в її поведінці було щось таке, що примусило мене вважати, що Нілепта не забула свого гніву, але відклала його до слушної нагоди.

Скоро повернувся офіцер і доповів, що Зорайя пішла. Пташка відлетіла до храму. У Цу-венді існував звичай, щоб визначні люди проводили ночі в храмі, перед вівтарем, розмірковуючи і плануючи свої справи. Ми розуміючи подивилися одне на одного.

Удар завдано надто швидко.

Потім ми взялися за справу. Відразу зібралися начальники і генерали, які одержали потрібні інструкції. Те саме сказали сановникам, які підтримували Нілепту. Кілька наказів розіслали у віддалені міста, і двадцять послів поспішно, вирушили до різних начальників окремих кланів із листами. Усюди розіслали розвідників.

Увесь день і вечір ми працювали разом, за допомогою довірених писарів, і Нілепта виявила багато розуму й енергії, які здивували мене.

О восьмій годині ми повернулися до себе.

Тут ми дізналися від Альфонса, який був дуже засмучений нашим пізнім поверненням, оскільки приготований ним обід перепрів, а Гуд повернувся з полювання і вирушив на свій пост. Вартовим були віддані всі потрібні накази, й оскільки неминучої небезпеки не передбачалося, то ми поспіхом розповіли Гудові про те, що сталося і, під’ївши трохи, повернулися до перерваної роботи. Куртіс сказав старому зулусові, шоб він був десь поблизу кімнат Нілепти. Умслопогас добре знав палац, оскільки, за наказом королеви, йому дозволено було входити і виходити з палацу, коли йому хотілося. Цим дозволом королеви він часто користувався і блукав уночі, цілими годинами, в залах палацу. Зулус, не заперечивши жодного слова, взяв свою сокиру і пішов, а ми полягали спати.