Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 102)

— Так, старий вовче! — відповів я. — Твоя любов — дивна річ! Завтра ти б розколов мені черепа, якби я став на твоїй дорозі!

— Ти говориш правду, Макумазане, я зробив би це, якби обов’язок велів мені, але все-таки не перестав би любити тебе! Хіба тут можна битися, Макумазане? — продовжував він глузливо. — Мені тільки здається, що обидві королеви сердяться одна на одну! Так я думаю через те, що бачив уночі! Цариця Ночі навіть кинула свій кинджал!

Я пояснив йому, що королеви серйозно посварилися через Інкубу і розтлумачив стан справ.

— Еге, он воно як! — вигукнув він у захваті. — Отже, в нас буде війна. Жінки люблять завдати останнього удару і сказати останнє слово і, якщо починають війну за кохання, то не знають милосердя, як поранений буйвол! Жінка любить проливати кров за власним бажанням. На власні очі я двічі переконався в цьому. О, Макумазане! Ми побачимо, як горітимуть ці красиві будинки, і бойовий клич пролунає на вулиці! Ну, я не марно прийшов сюди! Як ти думаєш, уміє цей народ битися?

У цей час до нас підійшов сер Генрі, а з іншого боку з’явився Гуд, блідий, із запалими очима.

Хвилину Умслопогас дивився на нього, потім вклонився йому.

— Еге, Бугване! — закричав він. — Вітаю тебе! Ти маєш поганий вигляд! Чи ти багато полював учора? — не чекаючи відповіді, він підійшов до Гуда. — Слухай, Бугване, я розповім тобі історію про одну жінку! Слухатимеш? Жив один чоловік, який мав брата. Одна жінка кохала його брата, та той не кохав її. Але у брата була кохана дружина, і він не хотів дивитися на цю жінку і сміявся з неї! Тоді жінка, маючи палке серце, схотіла помститися і сказала тому, який кохав її: я кохаю тебе! Почни війну, прожени свого брата, і я буду твоєю дружиною! Він знав, що це брехня, але з великої любові до прекрасної жінки послухав її і розпочав війну. Багато людей було вбито. Тоді брат послав до цього чоловіка вісника зі словами: “Чому ти хочеш убити мене? Що я зробив тобі? Хіба не любив я тебе з самого дитинства? Хіба я не втішав тебе у горі, хіба ми не ходили разом на війну, не ділили порівну здобич, худобу, дівчат, биків, корів? Чому ти хочеш убити мене, мій любий брате?” Важко стало на серці в того, він учинив погано, припинив війну і жив мирно разом із братом в одному краалі. Через деякий час до нього прийшла кохана жінка і сказала: “Я забула минуле і хочу бути твоєю дружиною!” Він знав у серці своєму, що це знову брехня і що жінка задумала погану справу, але він кохав її і взяв за дружину. Тієї самої ночі, коли вони повінчалися, поки її чоловік спав глибоким сном, жінка встала, взяла сокиру чоловіка, підповзла до місця, де спав його брат і вбила його сокирою. Потім вона прослизнула назад, як лев, що наситився кров’ю, і поклала сокиру коло свого чоловіка. Удосвіта почувся крик: “Лусте вбитий сьогодні вночі!”

Люди прибігли до сплячого чоловіка, і всі побачили, що він спить, а біля нього лежить скривавлена сокира. “Це він, напевно, вбив свого брата!” — закричали всі, хотіли схопити його і вбити. Та він прокинувся й утік і, зустрівши по дорозі дружину, яка була винна в усьому, вбив її. Але смерть не стерла з лиця землі всіх її лиходійств, і на чоловіка ліг увесь тягар її гріха! Він був великий начальник, славний вождь, а коли втік, то став утікачем, волоцюгою без краалю, без дружини, ім’я якого з гнівом вимовляється на батьківщині! Він помре, як зацькований олень, далеко від батьківщини. Від покоління до покоління переходитиме розповідь про те, як підлий зрадник темної ночі убив свого брата Лусте!

Зулус замовк, і я бачив, що він глибоко схвильований своєю розповіддю. Він підвів голову і глянув на Гуда.

— Цей чоловік — я, Бугване! Так, я той утікач, волоцюга, згублений злою жінкою! Як було зі мною, так і ти будеш знаряддям, іграшкою жінки, на тебе ляже тягар чужих лиходійств. Слухай! Коли ти крався за Царицею Ночі, я йшов за тобою назирці! Коли вона вдарила тебе ножем у спальні Білої Королеви, я був там! Коли ти дозволив їй вислизнути, як змії в камінні, я бачив тебе, знав, що вона зачарувала тебе, так що віддана людина забула все, забула прямий шлях і пішла кривою стежкою. Пробач мені, батьку мій, якщо мої слова гострі, але вони сказані від чистого серця! Не зустрічайся з нею більше і з честю пройдеш свій шлях до могили! Врода жінки зношується, як хутряний одяг, і ти можеш потрапити через неї в біду, як було зі мною! Я все сказав!

Під час його довгої і красномовної розповіді Гуд мовчав, та коли розповідь почала нагадувати його власну історію, він почервонів, а дізнавшись, що зулус був свідком того, що сталося між ним і Зорайєю, дуже засмутився. Потім він пригнічено сказав.

— Зізнаюся, — сказав він із гіркою усмішкою, — я ніколи не думав, що зулус учитиме мене виконувати свої обов’язки. Але, мабуть, я дійшов до цього! Ви розумієте, друзі, яке велике моє приниження, і найгірше — це усвідомлення, що я заслужив його! Так, я мав віддати Зорайю до рук правосуддя, але не міг. Це — факт! Я відпустив її й обіцяв мовчати. Вона запевнила мене: якщо я пристану до її партії, вона повінчається зі мною і зробить мене королем. Слава Богу, у мене вистачило сили сказати їй, що навіть заради її любові я не залишу своїх друзів. Робіть, що хочете, я заслужив на це. І сподіваюся, що ви не потрапите в таку халепу, як я, — любити жінку всім серцем і відмовитися від спокуси володіти нею! Він обернувся, щоб іти.

— Стривай, друже, — сказав сер Генрі, — стривай хвилину! Я скажу тобі дещо!

Він відійшов убік і розповів Гудові все, що сталося між ним і Зорайєю напередодні. Це був останній удар для бідолашного Гуда. Неприємно людині усвідомлювати, що він був іграшкою в руках жінки, але за нинішніх обставин для Гуда це було вдвічі гіркіше і образливіше!

— Знаєте, — вимовив він, — мені здається, що ми всі зачаровані!

Він обернувся і пішов. Мені було дуже шкода його. Якби метелики, що літають навколо вогню, ретельно уникали його, їхні крила, напевно, вціліли б!

Цього дня був прийом у палаці. Королева сиділа на троні, у великій залі, слухала скарги, розбирала закони, дарувала нагороди. Ми вирушили до тронної зали. До нас приєднався вельми сумний Гуд.

Коли ми ввійшли, Нілепта сиділа на троні і, як завжди, займалася справами, оточена радниками, придворними, жерцями і надійною вартою. За загальним хвилюванням, очікуванням, написаному на всіх обличчях, зрозуміло було, що ніхто не звертав особливої уваги на звичні справи, всі знали, що війна неминуча. Ми вклонилися Нілепті і зайняли свої місця. Якийсь час усе йшло заведеним порядком, аж раптом пролунали труби, і великий натовп, що зібрався за стінами палацу, закричав: “Зорайя! Зорайя!”

Почувся стукіт коліс. Велика завіса в кінці зали відхилилася, й увійшла Цариця Ночі, але вона була не одна. З нею йшов великий жрець Егон, одягнений у найкраще вбрання, й інші жерці рухалися за ними.

Зрозуміло було, навіщо Зорайя привела з собою жерців! У їхній присутності затримати її було б святотатством! Позаду йшли сановники і невелика озброєна варта. Одного погляду на обличчя Зорайї було достатньо, щоб визначити, що вона з’явилася не з миролюбною метою. Замість звичної, вишитої золотом “каф” на ній була блискуча туніка, зроблена із золотих лусочок, а на голові — золотий маленький шолом. У руці вона тримала гострий срібний спис. Вона йшла, як розлючений лев, у гордому усвідомленні своєї краси! Усі низько вклонялися і давали їй дорогу. Зорайя зупинилася біля священного каменя і поклала на нього руку.

— Привіт тобі, королево! — закричала вона голосно.

— Привіт тобі, моя царствена сестро! — відповіла Нілепта. — Підійди ближче. Не бійся. Я дозволяю підійти!

Зорайя відповіла гордовитим поглядом, пройшла через залу і зупинилася перед тронами.

— Прохання до тебе, королево! — закричала вона.

— Прохання? Про що ти можеш просити мене, сестро, ти ж бо володієш, як і я, половиною королівства?

— Ти маєш сказати мені правду, — мені і моєму народу! Чи правда, що ти хочеш узяти цього чужоземного вовка за чоловіка і розділити з ним трон і ложе?

Куртіс зробив рух і, обернувшись до Зорайї, сказав тихо:

— Мені здається, вчора у тебе знайшлося ніжніше ім’я для цього вовка, о, королево!

Я бачив, що Зорайя закусила губу, і кров підступила до її обличчя. Що стосується Нілепти, вона, розуміючи, що тепер не можна довше приховувати стан справ, відповіла на запитання Зорайї у новій і ефектній манері, яка, я твердо переконаний у цьому, була вселена їй кокетуванням і бажанням тріумфувати над суперницею.

Вона підвелася з трону й у всьому блиску своєї величної краси і грації, пройшла до того місця, де стояв її коханий. Зупинившись біля нього, вона веліла йому стати на коліна і відстебнула золоту змію зі своєї руки. Куртіс став перед нею на коліна, на мармуровій підлозі; Нілепта, тримаючи золоту змію обома руками, наділа її на його шию і застібнула, потім поцілувала його в чоло і назвала “дорогим паном”.

— Ти бачиш, — сказала вона, звертаючись до Зорайї, коли стих здивований гомін глядачів і сер Генрі піднявся з колін, — я наділа нашийника “вовкові”! Він буде моїм сторожовим собакою! Ось тобі моя відповідь, королево Зорайо, і всім, хто прийшов з тобою! Не бійся, — продовжувала вона, ніжно усміхаючись Куртісу і вказуючи на золоту змію, що обвивала його масивне горло, — якщо моє ярмо буде заважким, воно не завдасть тобі шкоди! Так, Царице Ночі, сановники, жерці і народе, що зібрався тут, — продовжувала Нілепта спокійним, гордим тоном звертаючись до оточуючих, — привселюдно я беру в чоловіки цього іноземця! Хіба я, королева, не вільна вибрати собі в чоловіки людину, яку я кохаю! Я маю на це таке ж право, як будь-яка дівчина в моїх провінціях. Так, він завоював моє серце, мою руку і трон, і якби він не був знатний лорд, найвродливіший і найкращий з усіх, не мав стільки мудрості і знань, — якби він був простий жебрак, — я віддала б йому все, що у мене є, все!