Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 103)

Вона взяла руку Куртіса і гордо глянула на нього, і так, тримаючи його руку, спокійно стояла обличчям до присутніх. Нілепта була така прекрасна, стоячи поряд зі своїм коханим! Вона була така впевнена в собі і в ньому, мабуть, готова на будь-який ризик заради нього, на будь-які жертви! Була такою великою чарівність її величної краси, сили і гідності, що більшість глядачів, помітивши вогонь у її очах і щасливий рум’янець на обличчі, урочисто аплодувала їй і кричала. Це був сміливий вчинок з боку Нілепти, а народ Цу-венді любить сміливість і мужність — навіть, якщо вони порушують традиції, але зуміють торкнутися його поетичної струнки.

Народ кричав, вітаючи Нілепту. Зорайя стояла, опустивши очі, і тремтіла від ревнивого гніву, відвернувши бліде, як смерть, обличчя, їй було нестерпно важко бачити тріумф сестри, яка відняла у неї кохану людину. Я вже говорив, що обличчя Зорайї нагадувало мені спокійні води моря в ясну погоду, коли в ньому дрімають приховані сили!

Тепер це море прокинулося, сила вирвалася назовні і налякала та зачарувала мене. Справді, прекрасна жінка у своєму величному гніві завжди є цікавим видовищем, але ніколи в житті я не бачив такого поєднання краси і люті.

Обидві королеви справляли приголомшуюче враження. Зорайя підвела своє бліде обличчя, зуби її були міцно стиснуті, а під палаючими очима залягли червоні кола. Тричі намагалася вона говорити, і тричі голос зраджував її. Нарешті вона заговорила і, піднявши свого срібного списа, махнула ним. Виблискував спис, виблискували золоті луски туніки і похмурі очі Зорайї!

— Ти вважаєш, Нілепто, — дзвінко вимовила вона, — ти гадаєш, що я, Зорайя, королева Цу-венді, допущу, щоб чужоземець сів на трон мого батька, щоб його нащадки успадковували Будинок сходів? Ніколи! Ніколи! Поки в моїх грудях б’ється життя, поки у мене є воїни і є спис, щоб завдавати удару! Хто на моєму боці? Хто за мною? Хто? Або передай цього чужоземного вовка і його приятелів в руки жерців за вчинене блюзнірство, або… Нілепто, я оголошую тобі війну, криваву війну! Твоя пристрасть спричинить пожежі міст наших, омиється кров’ю твоїх прихильників! На твою голову ляже смерть цих людей, у твоїх вухах звучатимуть стогони вмираючих, крики вдів і сиріт! Я хочу скинути тебе з трону, Нілепто, Біла Королево, скинути до підніжжя наших сходів, бо ти зганьбила славне ім’я нашої династії! А вас, іноземці, всіх, окрім Бугвана, який надав мені послугу, — і я врятую його, якщо він залишить своїх друзів (бідний Гуд похитав головою і пробурмотів англійською: “Це неможливо!”), — вас я обгорну листами з золота і повішу на ланцюгах біля колон храму, щоб ви були застереженням для інших! Ти, Інкубу, помреш іншою смертю, про це поговоримо потім!

Вона замовкла, задихаючись від пристрасті, схожою на бурю. Гомін здивування і жаху промайнув залою.

— Говорити так, як говорила ти, сестро, погрожувати, як ти, я вважаю негідним мого сану і моєї гордості! — вимовила Нілепта спокійним, упевненим голосом. — Якщо ти хочеш почати війну, починай, Зорайо, я не боюся тебе! Моя рука ніжна, але зуміє відбити твою армію! Мені шкода народу, шкода тебе, але ти мені не страшна, повторюю тобі! Учора ти намагалася відбити у мене коханого і пана, того, кого сьогодні ти назвала “чужоземним вовком”, ти хотіла, щоб він був твоїм коханим, твоїм паном. (Ці слова схвилювали всю залу!) Ти минулої ночі, як я дізналася, прокралася змією до моєї спальні таємним шляхом і хотіла вбити мене, свою рідну сестру, поки я міцно спала…

— Це брехня, брехня! — пролунали голоси, серед яких виділявся голос великого жерця Егона.

— Це правда! — сказав я, тримаючи в руці і показуючи присутнім лезо кинджала. — Де ж рукоятка цього кинджала, Зорайо?

— Це правда! — закричав Гуд, який вирішив діяти відкрито. — Я застав Царицю Ночі біля ліжка Білої Королеви, і цей кинджал зламався об мої груди!

— Хто за мною? — крикнула Зорайя, махаючи списом, помітивши, що загальні симпатії схилялися на сторону — Нілепти. Бугване, і ти проти мене? — звернулася вона до Гуда тихим, стриманим голосом. — Ти, низька душе, ти відвертаєшся від мене, а міг бути моїм чоловіком і королем країни! О, я закую тебе в міцні ланцюги! Війна! Війна! — вигукнула вона. — Тут, поклавши руку на священний камінь, який, за передбаченням, існуватиме, доки народ Цу-венді не схилиться під чужоземним ярмом, я оголошую війну, війну до кінця! На життя і на смерть! Хто піде за Зорайєю, Царицею Ночі, до перемоги і тріумфу?

Відбулося невимовне сум’яття. Багато хто поспішив приєднатися до Зорайї, інші — до нас.

Серед прихильників Зорайї виявився один воїн із загону охоронців Нілепти. Він раптово обернувся до нас спиною і кинувся до дверей, через які проходили прихильники Зорайї. Умслопогас, присутній при цій сцені і на диво спокійний, одразу ж зметикував, що коли цей солдат піде від нас, то його приклад повторять інші, і кинувся на воїна. Той підняв свого меча. Зулус із диким криком відстрибнув назад, ударив ворога своєю жахливою сокирою і заходився довбати йому голову, поки воїн не впав мертвим на мармурову підлогу. Це була перша пролита кров!

— Замкнути ворота! — наказав я, сподіваючись, що ми встигнемо схопити Зорайю, та було вже пізно.

Варта пройшла у ворота за королевою, і вулицями пролунав стукіт коліс і скажений галоп коней.

Зорайя зі своїми прихильниками вихором промайнула містом у напрямку своєї військової квартири в М’Арступа, фортеці, розташованої за сто тридцять миль на північ від Мілозиса.

Потім місто готувалося до війни, і старий Умслопогас сидів і, милуючись заходом сонця, гострив свою сокиру.

Розділ XІX

ВЕСІЛЛЯ

Одна людина, проте, не встигла пройти у ворота, поки їх не закрили. Це був великий жрець Егон, котрий, як ми були впевнені, служив головним радником і помічником Зорайї, душею її партії. Лютий старий не забув нашого святотатства. Він знав також, що у нас було кілька релігійних систем і, поза сумнівом, дуже боявся, щоб ми не надумали вводити свою релігію в країні, і я відповів йому, що у нас є, наскільки я знаю, дев’яносто п’ять різних релігій. Це страшенно вразило його; справді, становище його, великого жерця національного культу, було складним. Він щодня остерігався запровадження нової релігії. Коли ми дізналися, що Егон у нас, Ні-лепта, сер Генрі та я довго обговорювали, що з ним робити. Я запропонував посадити його до в’язниці, але Нілепта похитала головою і зауважила, що такий вчинок викличе обурення і чутки в країні.

— О, якщо я виграю війну і буду справжньою королевою, я знищу всю могутність цих жерців, їхні обряди і похмурі таємниці! — додала Нілепта, тупнувши ногою.

— Хотів би я, щоб старий Егон чув ці слова; він, напевно, злякався б.

— Якщо ми не посадимо його до в’язниці, — сказав сер Генрі, — то ліпше відпустити його! Він не потрібен нам!

Нілепта подивилася на нього.

— Ти так гадаєш, мій пане? — запитала вона сухо.

— Так, — відповів Куртіс, — я не бачу, навіщо він нам потрібен?

Нілепта мовчала і продовжувала дивитися на нього ніжним і сором’язливим поглядом. Нарешті Куртіс зрозумів.

— Вибач мене, Нілепто, — сказав він, — ти хочеш зараз же повінчатися зі мною?

— Я не знаю, як бажає мій пан, — швидко відповіла вона. — Але якщо мій пан хоче, то жрець — тут, і вівтар недалеко! — додала вона, вказуючи до вхід у молильню. — Я готова виконати бажання свого пана! Слухай, Інкубу! Через вісім днів, навіть менше, ти маєш покинути мене і йти на війну, бо ти командуватимеш моїм військом. На війні люди вмирають, і якщо це станеться, ти недовго будеш моїм, о Інкубу, і вічно житимеш в моєму серці і пам’яті…

Сльози раптом потекли з її прекрасних очей і окропили ніжне обличчя, неначе краплі роси на прекрасній квітці.

— Може, — продовжувала вона, — я втрачу корону і з нею своє життя і твоє. Зорайя сильна і мстива, від неї не можна чекати милосердя. Хто може знати майбутнє? Щастя — це білий птах, який літає швидко і часто ховається в хмарах! Ми маємо міцно тримати його, якщо воно потрапило нам до рук! Мудрість не велить нехтувати сьогоденням заради майбутнього, мій Інкубу!

Вона підвела до Куртіса своє обличчя й усміхнулася йому.

Знову я відчув дивні ревнощі, обернувся і пішов від них. Вони, звичайно, не звернули уваги на мене, вважаючи мене, мабуть, старим дурнем, і, напевно, мали рацію!

Я пройшов до нашого приміщення і побачив Умслопогаса біля вікна; він гострив сокиру, неначе шуліка, який відточує свого гострого дзьоба поблизу вмираючою бика.

За годину до нас прийшов сер Генрі, веселий, сяючий, збуджений, і, заставши всіх разом, Гуда, мене й Умслопогаса, запитав нас, чи згодні ми бути присутніми на його весіллі?

Звичайно, ми погодилися і вирушили до молильні, де вже був Егон, який розлючено дивився на нас. Очевидно, він і Нілепта мали протилежну думку стосовно майбутньої церемонії. Егон рішуче відмовився вінчати королеву і не дозволяв зробити це іншому жерцю. Нілепта дуже розсердилася і заявила Егону, що вона, королева, вважається главою церкви, вимагала покори, і наполягає на цьому³⁹.

Егон відмовився йти на церемонію, та Нілепта змусила його, так аргументуючи.

— Звичайно, я не можу страчувати великого жерця, — сказала вона, — оскільки в народі існує безглуздий забобон; я не можу навіть посадити тебе до в’язниці, бо підлеглі тобі жерці здіймуть крик і ревище на всю країну, але я можу примусити тебе стояти коло вівтаря сонця, не даючи тобі їсти, поки ти не повінчаєш нас! О, Егоне! Ти стоятимеш перед вівтарем і не одержиш нічого, окрім води, поки не отямишся!