Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 97)
— Справді, в тебе є достатня причина захищати її? — відповіла розсерджена королева. — Вона помре, помре! — Нілепта тупала ногою.
— Добре, — відповідав баронет, — тоді я помру разом з нею! Я твій слуга, королево, роби зі мною, що тобі хочеться! — сер Генрі схилився перед нею і спрямував свої ясні очі на її обличчя.
— Я хотіла б убити й тебе, бо ти смієшся наді мною! — відповіла Нілепта і, відчуваючи, що не володіє собою, не знаючи, що робити далі, несподівано розридалася і була така гарна у своєму пристрасному відчаї, що я, старий, позаздрив серу Генрі, який кинувся втішати її.
Дивно було дивитися, як він тримав її у своїх обіймах, пояснюючи їй усе, що відбулося в нас, і, здавалося, ці пояснення втішили її, оскільки вона швидко отямилася і пішла, залишивши нас засмученими.
Одразу ж до нас повернувся один воїн і оголосив дівчатам, що вони, під страхом смерті, негайно мають виїхати з міста і повернутися додому, і тоді ніхто їх не чіпатиме. Вони пішли, причому одна з дівчат філософськи зазначила, що тут нічого не вдіяти, і вона задоволена тим, що могла хоч трохи допомогти нам у вивченні мови Цу-венді. Моя вчителька була вельми мила дівчина, — і, забувши про таргана, я подарував їй шестипенсову монету, котра збереглася в мене. Потім до нас повернулися наші поважні наставники, зізнаюся, на моє велике полегшення.
Цього вечора ми чекали вечері зі страхом і трепетом, але нам сказали, що у королеви Нілепти сильно розболілася голова. Цей головний біль тривав цілих три дні, на четвертий Нілепта знову з’явилася за вечерею і з ніжною усмішкою простягнула серу Генрі руку, щоб він вів її до столу.
Не було зроблено жодного натяку на інцидент з дівчатами. З безневинним виглядом Нілепта повідомила нам, що того дня, коли вона прийшла відвідати нас і застала за уроками, у неї сталося таке сильне запаморочення, від якого вона отямилася тільки тепер. Вона додала з легким, властивим їй гумором, що, можливо, вигляд людей, які навчаються, подіяв на неї так жахливо. Сер Генрі відповів на це, що королева, справді, не була схожа на себе цього дня; тут вона кинула на нього такий погляд, який міг уколоти не гірше за ніж!
Інцидент був вичерпаний. Після вечері Нілепта побажала влаштувати нам іспит і залишилася задоволена результатом. Вона запропонувала дати нам урок, особливо серу Генрі, і ми визнали цей урок вельми цікавим. Увесь час, поки ми розмовляли, чи, точніше, навчалися розмовляти і сміялися, Зорайя сиділа у своєму різьбленому кріслі, дивилася на нас і читала на наших обличчях, як у книзі, час від часу вставляючи кілька слів і посміхаючись своєю загадковою усмішкою, схожою на промінь сонця, що прокрався крізь похмуру хмару. Поблизу Зорайї сидів Гул, благоговійно поглядаючи на неї крізь скельце, оскільки він серйозно закохався в цю похмуру красуню, тоді як я завжди побоювався її. Я часто спостерігав за нею і вирішив, що під видимою байдужістю в душі вона глибоко заздрила Нілепті. Я відкрив, що Зорайя також закохалася в сера Генрі, і це відкриття налякало мене. Звичайно, в цьому я не був упевнений. Нелегко прочитати що-небудь у серці холодної і гордовитої жінки, але я відчув це, як мисливець чує, в який бік подує вітер.
Минуло ще три місяці, і за цей час ми досягли значних успіхів у вивченні мови Цу-венді.
Ми завоювали також любов населення і придворних, здобувши репутацію вченості. Сер Генрі показав їм, як виготовляти скло, вкрай необхідне їм; за допомогою старого альманаха, який був у нас із собою, ми передбачали різні зміни погоди і неба, зовсім не відомі тубільним астрономам. Ми пояснювали людям, що зібралися біля нас, пристрій парової машини і багато різних речей, які страшенно їх дивували. За це ми удостоїлися великих почестей і нас призначили начальниками загону охоронців сестер-королев, причому нам надали постійне приміщення в палаці й дали право голосу в питаннях національної політики.
Яким би ясним не було над нами небо, на обрії збиралася велика хмара. Звичайно, ніхто не згадував тепер про вбитих бегемотів, але важко було припустити, щоб жерці забули наше святотатство. Навпаки, пригнічена ненависть жерців розгоралася сильніше, і те, що починалося з простої нетерпимості і бузувірства, закінчилося ненавистю, що витікала із заздрощів. У країні Цу-венді жерці користувалися особливою пошаною. Наш приїзд, наші знання, наша зброя, нарешті, все те, що ми пояснювали і розповідали народ}’, справило глибоке враження на освічених людей у Мілозисі й значно знизило престиж жерців. На превеликий подив нас тут полюбили і вельми довіряли. Це довір’я настроювало проти нас усіх жерців.
Окрім того, Наста зумів підбурити проти нас деяких сановників, ненависть яких готова була небезпечно розгорітися. Наста багато років вважався кандидатом на руку Нілепти, і хоча шансів у нього було мало, але все-таки він сподівався.
Із нашою появою все змінилося. Нілепта перестала усміхатися йому, і він невдовзі відгадав причину. Розлючений та обурений, він звернув усю свою увагу на Зорайю, але вирішив, що легше піднятися на прямовисний схил гори, ніж заслужити прихильність похмурої красуні.
Дві-три отруйні насмішки над його невірністю, і Зорайя остаточно відвернулася від нього. Тоді Наста пригадав про тридцять тисяч диких озброєних мечами людей, які за його наказом були готові пройти через північні гори і, безсумнівно, із задоволенням прикрасили б ворота Мілозиса нашими головами. Але спочатку він спробував ще раз попросити руки Нілепти перед усім двором, після урочистої щорічної церемонії проголошення законів, виданих королевами протягом року.
Нілепта дізналася про це і поставилася до звістки досить зневажливо, а за вечерею, напередодні церемонії, тремтливим голосом повідомила нам про це.
Сер Генрі закусив губу і, наскільки міг, приборкав своє хвилювання.
— Яку відповідь королева дасть великому Насті? — запитав я жартома.
— Яку відповідь? — озвалася Нілепта, граціозно знизуючи прекрасними плечима. — О, Макумазане! — вона запозичила у старого зулуса наші імена. — Я сама не знаю, що робити бідній жінці, коли наречений погрожує мечем завоювати її кохання! — з-під своїх довгих він вона кинула швидкий погляд на Куртіса.
Потім ми підвелися з-за столу і перейшли до іншої кімнати.
— Квотермейне, одне слово! — сказав сер Генрі. — Послухайте! Я ніколи не говорив про це, але ви, напевно, здогадалися. Я кохаю Нілепту. Що мені робити?
На щастя, я більш-менш займався раніше цим питанням і був готовий дати потрібну відповідь.
— Ви, Куртісе, маєте поговорити з Нілептою сьогодні вночі! — сказав я. — Підійдіть до неї і шепніть, що просите її прийти опівночі до статуї Радемеса у великій залі. Я вартуватиму. Тепер або ніколи, Куртісе!
Коли ми ввійшли до кімнати, Нілепта сиділа склавши руки з печальним виразом на милому обличчі. Трохи осторонь від неї Зорайя і Гуд тихенько розмовляли.
Було пізно. Я знав, що невдовзі королеви, як завичай, підуть до себе, а серу Генрі не вдалося сказати Нілепті жодного слова. Хоча ми часто бачили царствених сестер, але вони постійно були разом. Я крутив мозком, вигадуючи, що б його зробити, як раптом сяйнула думка.
— Чи не зволить королева, — сказав я, низько схилившись перед Зорайєю, — що-небудь заспівати нам? Наші серця прагнуть почути твій спів! Заспівай нам, Царице Ночі38!
— Мої пісні, Макумазане, не втихомирять серця! — відповіла Зорайя. — Але якщо ти хочеш, я співатиму!
Вона підвелася, підійшла до столу, на якому лежав інструмент на зразок лютні, і взяла кілька акордів. Раптом, немов із горла птаха, полилися звуки її глибокого голосу, виповнені дикої ніжності, пристрасті й печалі, з таким тужливим приспівом, що кров холонула в моїх жилах. Сріблясті ноти лилися і танули вдалині, і знову наростали й оживали, сумуючи світовою печаллю, оплакуючи втрачене щастя. Це був дивний спів, хоча мені ніколи було слухати його. Я все-таки запам’ятав слова і переклав їх, наскільки можна перекласти цю своєрідну пісню.
Пісня Зорайї
— Швидше, Куртісе! — прошепотів я, коли Зорайя почала другий куплет.