Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 9)

Уражений завбачливістю хлопчика-готтентота, я наказав зулусам піти з Хансом у “льох”, на що вони охоче згодилися, зігріті думкою про багаття. Потім я дістав з візка пляшку грогу і шматок свіжої баранини, який ми підсмажили над жаром, і незабаром зайнялися знищенням чудового обіду. Багато хто повстає проти споювання тубільців спиртними напоями, але особисто я вважаю, що коли зулус замерз і втомився, ковток горілки не зашкодить йому і навіть, навпаки, збадьорить. Але щоб Ханс не випив зайвого, мені довелося лягти спати з пляшкою.

Наївшись, я запалив люльку і почав розмовляти з Хансом, який після граду зробився дуже балакучим. Він запитав мене, чи стара наша печера, і я відповів, що вона так само стара, як гори Берга. Ханс сказав, що він і сам такої самої думки, оскільки бачив у глибині печери відбитки слідів, які не могла залишити жодна відома йому тварина. Крім того, там валяються дивні скам’янілі кістки, що належать, можливо, велетням. Ханс вважав, що рано-вранці, коли сонце зазирне до печери, він зуміє їх знайти.

Тоді я пояснив Хансу і кафрам, що тисячі років тому, коли людей ще не було на світі, землю заселяли величезні тварюки — гігантські слони і гади, такі великі, як сто крокодилів разом, а також, на думку деяких учених, величезні мавпи — набагато більші за горилу. Дикуни уважно слухали, а Ханс заявив, що відносно мавп він готовий повірити, оскільки сам бачив таке зображення — чи то гігантська мавпа, чи то мавпоподібний велетень.

— Де? — запитав я. — У книзі?

— Ні, баасе, тут, у печері. Його зробили бушмени десять тисяч років тому (мовою Ханса це означало невизначене давнє минуле).

Я пригадав про нечувану тварину, названу нголоко, яка нібито водиться десь у болотах Східного Берега. Ця тварина, в існування якої я, до речі, не вірив, досягає зросту у вісім футів, вкрита сірим волоссям і замість пальців має пазурі. Один мій знайомий португалець, старий дивак, мисливець, присягався, що бачив на мулі сліди цієї тварини і що воно скрутило в’язи одному його супутнику. Я запитав Ханса, чи чув він про нголоко.

Ханс відповів, що чув, але під іншим іменем — мульхоу. Щоправда, чорт, намальований у печері, набагато більший.

Вирішивши, що Ханс, за звичаєм тубільців, розводить теревені, я запропонував йому негайно показати мені картину.

— Краще дочекатися сходу сонця, баасе, — заперечив той, — коли буде хороше світло. До того ж на цього диявола не годиться дивитися перед сном.

— Покажи мені його, — суворо сказав я. — У нас є ліхтарі.

Ханс неохоче пішов уперед з ліхтарем у руках; я взяв ліхтар, а зулуси озброїлися свічками. Дорогою я помічав на стінах багато малюнків бушменів, а також різьблення, що належало цьому цікавому народу. Деякі малюнки здавалися зовсім недавніми, а інші ж вицвіли або, можливо, стерлася вохра, що використовується примітивними художниками. Малюнки переважно відтворювали полювання.

Один, що зберігся, як не дивно, краще за всіх, надзвичайно мене схвилював. На ньому були зображені білолиці люди в чомусь на зразок панцирів і в загострених головних уборах, здається, відомих під назвою фригійського ковпака; воїни нападали на тубільний крааль; очеретяний паркан і круглі хатини за ним ретельно вимальовувані. Ліворуч кілька чоловіків тягнули жінок, мабуть, до моря, яке було грубо позначене рядом хвилястих ліній.

Я завмер від здивування: переді мною було, поза сумнівом, зображення фінікіян, що чинили один із тих набігів з метою викрадення жінок, про які ми читаємо у стародавніх авторів. Малюнок зроблений бушменом, який жив дві тисячі років тому, а може, й більше. Було чому дивуватися. Але Ханс поспішав уперед, неначе бажаючи швидше покінчити з неприємним дорученням, і я, побоюючись заблукати, змушений був хутко йти за ним.

Раптом Ханс зупинився перед однією розколиною, яка нічим не відрізнялася від багатьох інших.

— Сюди, баасе, йдіть за мною, — сказав він, — і дивіться під ноги — тут є тріщини в підлозі.

Я протиснувся у вузенький прохід, у якому товстіша людина не змогла б іти. Це був тісний тунель заввишки вісім-дев’ять футів, можливо, промитий водою, але, швидше за все, він утворився внаслідок вибуху газів сотні тисяч років тому. Підлога була абсолютно гладенькою, неначе протягом багатьох поколінь її втоптували людські ноги, в чому я аніскільки не сумнівався.

Не пройшли ми і двадцяти кроків тунелем, як Ханс наказав мені зупинитися і в жодному разі не рухатися. Я з подивом скорився, а мій провідник, повісивши ліхтаря на шию за спину, притиснувся лицем до кам’яної стіни проходу, немов не бажаючи бачити, що робиться за ним, і обережно, боком, почав пробиратися вперед, чіпляючись за виступи скелі. Він проповз таким чином двадцять або тридцять футів, обернувся і сказав:

— Тепер, баасе, зробіть те саме, що й я.

— Навіщо? — запитав я.

— Опустіть ліхтаря, і ви побачите, баасе.

За два кроки переді мною зяяла прірва невідомої глибини — світло ліхтаря не досягало її дна. Ширина виступу, що послужила Хансу мостом, не перевищувала дванадцяти дюймів, а місцями не досягала і шести.

— Тут глибоко? — запитав я.

Замість відповіді Ханс кинув у прірву уламок каменя. Я довго прислухався, поки до мене не донісся звук його удару об дно.

— Я говорив баасові, — зауважив Ханс повчальним тоном, — що краще йому почекати дня, але баас не захотів мене слухати, і, поза сумнівом, він знає ліпше. Тепер чи не хочеться баасу піти спати, а повернутися сюди на ранок, що я вважаю наймудрішим?

Правду кажучи, це було моїм найбільшим бажанням, бо місце виглядало вельми непривабливо. Але я так розізлився на Ханса, який розіграв зі мною комедію, що був швидше готовий зламати собі шию, ніж принести йому задоволення посміятися наді мною.

— Ні, — спокійно відповів я, — я піду спати тільки тоді, коли побачу твою картину.

Тут Ханс не на жарт збентежився і почав мене умовляти не переходити через прірву.

— Як я розумію, — заперечив я йому, — ніякої картини тут немає, і це просто твоя мавпяча витівка. Добре, я піду подивлюся, і якщо виявиться, що ти збрехав, ти пошкодуєш, що народився.

— Картина є або принаймні була в дні моєї молодості, — вперто сказав Ханс, — а щодо іншого, то баасу ліпше знати. Якщо він переламає всі кістки, хай на мене не нарікає і хай розкаже всю правду своєму преподобному батькові на небесах, який залишив бааса на моє піклування. Хай баас скаже йому, що Ханс просив бааса не ходити, а баас назло не послухався. До речі, хай баас зніме краще чоботи, оскільки дорога дуже слизька. Бушмени багато ходили нею.

Я мовчки сів і зняв чоботи, думаючи про себе, що я з радістю віддав би всі свої заощадження в Дурбанському банку, аби тільки позбутися справжнього випробування. Дивна річ — самолюбство білої людини, особливо ж англосакса! Що примушувало мене піддавати своє життя такому ризику? Тільки страх насмішок Ханса і двох моїх кафрів. У глибині душі я проклинав готтентота і печеру, і яму, і картину, і грозу, яка завела нас сюди, і все, що тільки міг пригадати. Проте, взявши в зуби олов’яну ручку свого ліхтаря, я пішов містком, неначе мені дуже подобалася моя витівка.

Зізнаюся, я погано пам’ятаю, як здійснив перехід. Пригадую, тільки, що ці кілька хвилин здалися мені годиною; і ще пам’ятаю, як доносилися тужливі голоси моїх зулусів, які зворушливо прощалися зі мною і серед інших проявів ніжності, називали мене своїм батьком і матір’ю, і всіма предками за чотири коліна.

Я сяк-так здолав проклятий місток і, коли дістався вже благополучно до самого краю, раптом підсковзнувся і розкрив рота, бажаючи щось сказати, внаслідок чого ліхтар полетів у безодню, захопивши із собою передній зуб, який хитався. Але Ханс простягнув свою шорстку руку і, намагаючись ухопити мене за комір, вчепився мені в ліве вухо, і з такою допомогою я вибрався, нарешті, на твердий ґрунт, лаючи його на всі заставки. Багатьом моя мова здалася б дуже різкою, але Ханс не відчув образи, дуже радіючи моєму благополучному прибуттю.

— Про зуб не журіться, баасе, — сказав він, — так навіть краще — тепер ви можете їсти сухарі і жорстке коріння. Інша справа — ліхтар. Втім, ми, можливо, дістанемо новий у Преторії, чи куди ми там вирушили.

Отямившись, я зазирнув у прірву. Далеко-далеко внизу виднів-ся мій ліхтар. Резервуар зламався, і олія палала, розлившись якоюсь білою поверхнею.

— Що це там за біла речовина? — поцікавився я. — Вапно?

— Ні, баасе, це уламки людських кісток. Коли я був молодий, одного разу звив канат з очерету та шкур і за допомогою бушменів спустився туди на дно — просто, щоб. подивитися, баасе. Там внизу ще одна печера, але я в неї не пішов, тому що побоявся.

— А як туди потрапили скелети, Хансе, їх там цілі сотні?

— Так, баасе, багато сотень, і потрапили вони ось як: від початку світу в печері жили бушмени. Вони влаштовували тут пастку, прикриваючи яму гілками так, що вона здавалася скелею — зовсім як роблять пастку для дичини, баасе, — так, бушмени це робили, поки їх не перебили всіх до останнього бури і зулуси, у яких вони крали овець і биків. Коли на них нападали вороги — що траплялося дуже часто, тому що вбити бушмена завжди вважалося доброю справою, — вони тікали у глиб печери цим проходом і повзли вузьким краєм скелі, що вони завжди могли здійснити із заплющеними очима. А дурні кафри, які переслідували їх, щоб убити, провалювалися крізь гілки у прірву і гинули на смерть. Це траплялося часто, баасе, тому що там маса черепів і багато хто абсолютно почорнів від старовини і перетворився на каміння.