Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 8)
— Що таке, Хансе?
— Нічого, баасе10, — відповів гуттентот. — Ось тільки велика буря насувається. Дві бурі, баасе, не одна; а коли вони зіткнуться, відбудеться битва — небом літатимуть списи, і обидві хмари стануть плакати дощем і градом.
— Так, — сказав я. — Але я не бачу можливості сховатися, отже, нічого не вдіяти.
Ханс порівнявся зі мною і знову кашлянув, бгаючи в кістлявих пальцях брудну ганчірку, яку він величав капелюхом.
— Багато років тому, баасе, — сказав він, указуючи підборіддям на купу каміння під схилом гори за милю від нас, — там була печера. Хлопчиком я в ній ховався з кількома бушменами. Це було після набігу зулусів — коли в Наталі стало нічого їсти і люди їли одне одного.
— А чим годувалися твої бушмени?
— Здебільшого слимаками і кониками, баасе, а іноді вдавалося застрелити отруєною стрілою антилогіу. За відсутністю кращого, баасе, смажена гусінь буває дуже непогана і сарана теж. Пам’ятаю, я вмирав з голоду, а на них розжирів.
— Отже, Хансе, ти вважаєш, що нам краще сховатися в цій печері, якщо вона там є?
— Так, баасе, печера не може втекти, а я не забув місця, де прожив два місяці.
Я озирнувся на хмари — вони були надзвичайно чорні. Збиралася диявольська гроза. Становище було тим більше неприємним, що під нашими ногами лежали пласти залізняку, що притягує електрику.
Поки я розмірковував, нас наздогнав натовп кафрів, які мчали щодуху, мабуть, сподіваючись знайти притулок від грози. Судячи зі вбрання, вони, мабуть, вирушали на весілля. Пробігаючи повз нас, один із них крикнув мені:
— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.
Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.
У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.
Моя тривога посилилася, коли хмари зустрілися і краї їх, торкнувшись, ніби в поцілунку, спалахнули вогнем, і земля задвигтіла від громового удару. Блискавка вдарила за п’ятдесят ярдів від візка — якраз у тому місці, де ми перебували за хвилину перед тим. Одночасно вибух грому показував, що гроза висить над самісінькою головою.
Це було відкриття балу — перший несподіваний грім оркестру. Потім почався танок — вогняні стрічки і полотна танцювали на паркеті неба.
Важко описати цю пекельну бурю, але ви, друже мій, бачили натальські грози і знаєте, що вони сильніші за будь-які описи. Блискавки, всюди найрізноманітніші блискавки. Одна, я пам’ятаю, нагадувала вогняну корону, що вінчає чоло гігантської хмари. Здавалося, вони не тільки падають з неба, а й стрибають у небо з землі під безперервний акомпанемент суцільного громового гуркоту.
— Та де ж, чорти б тебе забрали, твоя печера? — проревів я у вухо Хансу.
Він щось крикнув у відповідь, чого я не розібрав через гуркіт грози, і вказав на підніжжя гірського схилу, тепер уже за двісті ярдів від нас. Воли помчали вскач, мало не перекидаючи воза. На щастя, вони бігли в потрібному напрямі.
Погонич працював батогом, не даючи змоги волам розбігтися в різні боки, і, судячи з руху губ, скажено лаявся голландською і зулуською. Нарешті біля крутого схилу гори тварини зупинилися і збилися в купу, за звичаєм переляканих волів, які не можуть везти далі свій вантаж.
Ми вискочили з візка і заходилися якнайшвидше їх розпрягати — нелегка, скажу вам, робота, тим паче, що її доводилося виконувати буквально під вогнем. Блискавки так і падали довкола нас, і щомиті я чекав, що одна з них ударить у віз і покладе край нашій пригоді. Я так боявся, що насилу подолав спокусу кинути волів напризволяще і бігти до печери, якщо тільки там така була — бо я ніякої печери не бачив.
Проте гордість утримала мене від утечі. Бійтеся скільки вам завгодно, але не показуйте свого страху тубільцю. Інакше кінець вашому впливу на нього. Тоді ви вже не велкий Білий Вождь якоїсь вищої раси; ви такий же простий смертний, як і він, навіть, можливо, нижчий за нього, якщо вирізняється він випадково сміливістю серед цього взагалі сміливого народу.
Отже, я вдавав байдужість до блискавок навіть тоді, коли одна з них ударила в терновий кущ за тридцять кроків від нас. Кущ спалахнув, і за хвилину на його місці постав стовп пилу. Одна тріска влучила мені в обличчя.
Нарешті, збруя була розплутана, і воли відпущені на волю. Вони розбіглися, шукаючи укриття серед навколишніх скель. Двох останніх дуже цінних дишлових волів було особливо важко розпрягти, оскільки вони валися за іншими, і довелося нарешті розрізати ремінь. Тоді вони помчали за іншими, але надто пізно: у мене на очах обидва воли впали, неначе підстрелені. Один не рухався. Другий якийсь час хвицав, лежачи на спині, і, нарешті, затих, як і його товариш.
— Що ж ви на це сказали? — недовірливо запитав Гуд.
— А що б ви, Гуде, сказали на моєму місці? — сердито озвався Аллан. — Усі ми знаємо, як “міцно” ви вмієте висловлюватися, а тому, думаю, не маю потреби відповідати.
— Я сказав би… — почав Гуд, зрадівши випадку, але Аллан жестом зупинив його і продовжував:
— Без сумніву, що-небудь про Юпітера-Громовержця. Ну, а мої слова почув хіба що який-небудь янгол-гультяй, хоча Ханс, мабуть, вигадав їх, бо він забурчав на мене і зауважив:
— Могло б ударити в нас, баасе. Коли небо сердиться, йому треба зірвати на комусь свій гнів. Краще хай на биках, ніж на нас, баасе.
— До печери, ідіоте! — заволав я. — Заткни пельку і веди нас до печери. Починається град!
Ханс усміхнувся і, підігнаний градом, з дивовижною швидкістю подерся схилом, запрошуючи нас за собою. Навпомацки пробиралися ми за ним у темноті, що все густішала. Раптом за величезною кручею він пірнув у кущі і протягнув мене між двох каменів, що створювали щось на зразок природних воріт, у заглиблення, яке відкривалося за ними.
— Сюди, баасе, — сказав він, обтираючи кров, що струмувала його лобом з ранки, яку зробила велика градина.
Яскравий спалах блискавки освітив пащу печери невідомих розмірів. Проте про великі її розміри можна було здогадатися і за тривалим відлунням, багато разів повтореним гуркотом грому. Здавалося, на нього озивалися бездонні надра гір.
Розділ II
ЗОБРАЖЕННЯ В ПЕЧЕРІ
Ми дісталися до печери саме вчасно. Не встигли мої зулуси ввійти до “воріт” слідком за мною і Хансом, як град сипонув не на жарт, — а ви, друзі мої, знаєте, що таке африканський град, особливо ж у горах Берга. Мені траплялося бачити, як градини, немов кулі, пробивали листи гальванізованого заліза. Якщо потрапиш під такий град серед відкритого поля, не маючи воза, під який можна було б заповзти, або сідла, — прикрити голову, то вже ніколи не побачиш знову ясного неба.
Погонич і так мало не плакав над втратою Капітана і Німця (так звали дишлових биків), зовсім збожеволів, побоюючись, що град уб’є інших, і збирався вибігти з печери в безглуздій надії загнати тварин в який-небудь затишок. Я наказав йому сидіти тихо і не бути дурнем — все одно лихові не допоможеш. Ханс, який ставав під час грози релігійним, повчально зауважив, що “Великий-Великий” на небесах, поза сумнівом, подбає про худобу, бо його “преподобний батько” (що навернув його в якусь змішану віру, яка у Ханса скидалася на християнство) говорив йому, що у Господа худоба пасеться на тисячі пагорбів, — а не чи на тисячі пагорбів розбрелися наші воли? Але погонич-зулус, який ще не “знайшов істину” і був простим дикуном, уїдливо заперечив, що в такому випадку “Великому-Великому” не завадило б виявити своє високе заступництво до Капітана і Німця, чого він, проте, не зробив. Потім, щоб відвести душу, зулус, як сварлива шавка, накинувся на Ханса, назвав його жовтим шакалом і додав, що готтентот з усіма своїми тельбухами не вартий бичачого хвоста і що краще б град пробив його нікчемну шкуру замість шкіри благородних тварин.
Цей зухвалий натяк на його зовнішність розгнівив Ханса. Він вишкірив зуби, неначе злий собака, і не зовсім шанобливо висловився про батьківщину зулуса, зокрема ж про його матусю. Якби я не втрутився в цю сварку, справа дійшла б до ножів. Але я рішуче заявив, що той, хто скаже ще хоч слово, буде вигнаний із печери під град і блискавиці, і після цього запанував мир.
Довго тривала гроза. Град змінився зливою, було зрозуміло, що доведеться заночувати в печері, тим більше, що хлопці, відправлені розшукувати волів, повернулися ні з чим. Це мало вельми невтішний вигляд, оскільки в печері панувала холоднеча, а ночувати в наскрізь промоклому візку годі було й думати.
Але знову нас виручила пам’ять Ханса. Позичивши у мене сірники, він поповз углиб печери і повернувся, тягнучи за собою кілька запорошених, поточених дрівець, але цілком придатних для багаття.
— Де ти роздобув дрова? — запитав я.
— Баасе, — відповів готтентот, — давним-давно, коли тут я жив з бушменами, а ці чорнопикі хлопчиська (ця образа стосувалася моїх зулусів, Мавуна й Індуки) навіть були ще не зачаті своїми невідомими батьками, я заготовив великий запас дров. Думав, стане в нагоді на зиму або ж на той випадок, якщо знову коли-небудь доведеться поселитися в цій печері. І ось запас цей уцілів під камінням і піском. Так мурашки, що повзають землею, запасають їжу для своїх нащадків. Отже, тепер, якщо ці кадри допоможуть мені притягнути дрова, у нас буде вогонь і ми зігріємося.