Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 10)
— Але кафри могли б порозумнішати, Хансе.
— Так, баасе, тільки мертві бережуть при собі свою мудрість; мабуть, я думаю, коли всі нападаючі входили в прохід, то решта бушменів, які ховалися в печері, заходила в тил і стріляла в них отруєними стрілами, так що жоден не вибирався назад. А якщо і вдавалося кому-небудь врятуватися, все одно через два покоління урок забувався і траплялося знову те ж саме, тому, баасе, на світі завжди безліч дурнів і новий дурень нітрохи не розумніший за попередника. Смерть ллє воду мудрості на пісок, а пісок жадібний і швидко висихає. Якби це було інакше, баасе, чоловіки невдовзі перестали б закохуватися в жінок, а тим часом навіть великі, як ви, баасе, — закохуються.
Прорікши цю історію, Ханс почав лаятися через прірву з Мавуном та Індукою.
— Хутчіш переходьте, гей, ви, там, хоробрі зулуси, — сказав він, — ви затримуєте вашого пана і мене теж.
Зулуси, висуваючи свічку, зазирнули вниз у безодню ями.
— Ой, — крикнув один із них, — що ми — кажани, щоб літати через такі ями, або павіани, щоб лізти виступом не ширшим за спис, або мухи, щоб повзти по стіні? Ой! Ми не підемо, ми почекаємо вас тут. Цей шлях тільки для такої жовтої мавпи, як ти, або ж для білого чарівника, як Макумазан.
— Ні, — розсудливо відповів Ханс, — ви не можете назватися жодним із цих славних створінь. Ви тільки пара низькородних боязких кафрів — чорні шкури, надуті за людською подобою. Я — жовтий шакал — пройшов через прірву, а ви, дуті міхури, навіть перелетіти через неї не можете зі страху, аби не луснути на півдорозі. Гаразд, дуті міхури, летіть назад до фургона і дістаньте зв’язку мотузок. Вони нам можуть знадобитися.
Зулус пробурчав, що готтентот їм не господар, на що я заперечив:
— Ідіть, дістаньте мотузок і повертайтеся швидше.
Вони пішли, пригнічені думкою, що знову останнє слово залишилося за Хансом. Насправді вони були обидва дуже сміливі, але в підземеллі жоден зулус нічого не вартий — особливо ж у темряві, та ще в такому місці, де водиться нечиста сила.
— Тепер, баасе, — сказав Ханс, — ми підемо дивитися картину. Ви, втім, упевнені, що я брешу і що ніякої картини немає і не було, що не варто так трудитися і гаяти часу і краще вам сісти тут і зайнятися підстриганням зламаних нігтів, поки Мавун та Індука не повернуться з мотузками.
— Ах ти, маленька єхидно! — вигукнув я роздратовано, супроводжуючи свої слова грізним стусаном.
Тут, проте, я припустився великої помилки, бо абсолютно забув, що був без чобіт. Не знаю, чи носив Ханс у своїх штанях цілу колекцію твердих предметів, чи ж зад у нього був кам’яний, але тільки я преболяче забив пальця, а йому не завдав анінайменшої шкоди.
— Ах, баасе, — сказав Ханс із солодкою усмішкою, — запишіть, чого навчав мене ваш покійний батько: не надівши черевиків, не пхай ноги в колючки; у мене в кишені шило і кілька цвяхів, якими я нині вранці лагодив вашу скриню.
Тут він стрімголов побіг уперед, щоб я не випробував також на його голові, чи немає там цвяхів, а оскільки єдиний ліхтар був у нього, мені довелося бігцем наздоганяти його.
Утоптаний тисячами ніг коридор ішов спершу прямо на десять кроків, а потім вів праворуч. На повороті я помітив над головою світло і переконався, що стою на дні начебто вирви, що починається на поверхні гори футів у сто над нами і має в поперечнику близько тридцяти футів. Не знаю, як вона могла утворитися, — зовсім такої форми, як лійки для розливання пива в бочки, причому ми, звичайно, стояли у вузькому її кінці. Чисте, обмите грозою небо було всіяне зірками.
— Чудово, Хансе, — сказав я і роззирнувся у цій дивній природній пастці, — де ж твоя картина? Я щось її не бачу.
— Почекайте трохи, баасе, — місяць вийде з-за хмари, тоді ви побачите картину, якщо тільки її ніхто не зітер із часів моєї молодості.
Я дивився на хмару, спостерігаючи видовище, яке мені ніколи не могло набриднути, — схід прекрасного африканського місяця з його потаємних чертогів мороку. Вже срібні стріли світла пробивали небесну твердь, гасячи зірки. І раптом виплив гнутий край місяця і почав рости з незвичайною швидкістю, поки вся блискуча куля не встала зі свого чорнильного ложа. Хвилину він ще спочивав на краю хмари — чудовий, досконалий! За мить наша яма наповнилася таким сильним і яскравим світлом, що при ньому можна було прочитати листа.
Я все забув, захоплений красою цього видива. Нарешті Ханс хрипко кашлянув і сказав:
— Тепер, баасе, оберніться і помилуйтеся цією чудовою картинкою.
Його простягнута рука вказувала на східний схил скелі. Скажу без перебільшення, друзі мої, я ледве не впав. Чи траплялося вам у кошмарному сні бачити себе в пеклі і раптом зіткнутися tete-a-tete з дияволом? Так ось, переді мною був диявол, якого не могла б витворити найбуйніша, найбожевільніша уява.
Уявіть собі чудовисько у два людських зрости, тобто десяти-дванадцяти футів, блискуче написане тією чудовою вохрою, що складає таємницю художників-бушменів, — білою, червоною, чорною і жовтою. Очі були зроблені з відшліфованого гірського кришталю. Уявіть собі істоту, схожу на величезну мавпу, перед якою найбільша горила здалася б дитиною, — і все-таки то була не мавпа, а людина, і не людина, а чорт.
Як мавпу, його покривала довга сіра шерсть, яка росла жмутками. У нього була червона кудлата борода, як у людини; але найжахливішими у нього були… кінцівки. Руки ненормально довгі — як у горили. Пальці неначе сполучалися перетинками, і лише на місці великого стирчав величезний пазур.
Згодом мені спало на думку, що це могло зображати істоту в безпалих рукавичках, які використовуються в цій країні під час зрізання очерету для парканів. Однак ноги, зображені босими, були такими ж і так само з пазурами на місці великого пальця. Тулуб був величезний. Якщо його малювали з натури, оригінал мав важити не менше десяти пудів: могутні груди вказували на гігантську силу. Живіт був опуклий, і шкіра на ньому збиралася в складки.
Проте була й одна людська риса — чудовисько оперезало стегна чимось на зразок негритянської “мучі”.
Таким був тулуб. Тепер про голову і обличчя. Не знаю, як їх описати, але спробую: на бичачій шиї сиділа огидна маленька голівка, яка, незважаючи на довгу руду бороду на підборідді і великий рот з павіанячими іклами, що стирчать на верхній щелепі, мала дивно жіночий вигляд. Це було обличчя старої чортиці з орлиним носом; масивний, навислий, неінтелектуальний лоб був непропорційно великий, а під ним горіли страшні, неприродно широко розставлені кришталеві очі.
Це ще не все, бо чудовисько жорстоко сміялося, і художник показав причину цього сміху. Однією ногою воно топтало тіло людини; величезний пазур глибоко уп’явся в м’ясо. В одній руці воно тримало чоловічу голову, мабуть, щойно відірвану від тулуба. А друга рука волочила за волосся живу голу молоду дівчину, намальовану недбало, нібито ця деталь мало цікавила художника.
— Хороша картинка, баасе? — посміхнувся Ханс. — Тепер баас не скаже, що я брешу, цілий тиждень не скаже.
Розділ III
ВІДКРИВАЧ ДОРІГ
Я дивився і дивився, поки в знемозі, майже в нестямі, не опустився додолу.
— Ви смієтеся наді мною, молодий чоловіче (цей зворот стосувався мене, автора цих рядків), оскільки, без сумніву, ви вже вирішили, що картина була роботою якого-небудь бушмена з палкою уявою, який збожеволів і відтворив на скелі пекельне видіння свого хворого мозку. Звичайно, наступного ранку я й сам дійшов цього висновку, хоча згодом відмовився від нього.
Місце було дике і усамітнене — жахливе місце, поряд із ямою, повною людських кісток; мертва тиша порушувалася лише віддаленим завиванням гієни і шакала, а я мав цього дня стільки випробувань. До того ж, як, мабуть, ви помітили, місячне світло відрізняється від денного, і ми, тобто деякі з нас, уночі більше схильні до страху перед таємничим, ніж удень. Як би там не було, мене занудило і я сів.
— Що це, баасе? — запитав спостережливий Ханс, все ще сміючись. — Якщо вас нудить, баасе, на мене, будь ласка, не звертайте уваги, я повернуся спиною. Мене самого вивернуло, коли я вперше побачив Хоу-Хоу — ось саме тут, — додав він, указуючи пальцем на певний камінь.
— Чому ти називаєш цю тварюку Хоу-Хоу, Хансе? — запитав я, прагнучи упоратися із природним рефлексом свого кишечнику.
— Тому що це пестливе ім’я, баасе, яким, мабуть, його назвала матуся, коли він був маленьким.
Тут усерйоз мене мало не знудило; думка, що у цієї тварюки була мати, доконала мене, як вигляд і запах шматка жирної свинини під час морської хитавиці.
— Звідки ти знаєш? — буркнув я.
— Тому що мені говорили бушмени, баасе. Їхні батьки тисячу років тому бачили здалека цього Хоу-Хоу і через нього залишили цю місцевість, оскільки не могли ночами спокійно спати, зовсім як який-небудь бур, коли приходить іншій бур і селиться за шість міль від нього, баасе. Бушмени говорили, що прабатько їхній навіть чув Хоу-Хоу; він бив себе в груди і розмовляв — за кілька миль було чутно. Але я думаю, що вони брехали; можливо, вони нічого не знали ні про Хоу-Хоу, ні про те, хто намалював на скелі його портрет, баасе.
— Ти абсолютно маєш рацію, Хансе, — відповів я. — А на цей вечір із мене досить твого приятеля Хоу-Хоу, ходімо спати.