Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 11)

— Так, баасе, все-таки погляньте на нього ще раз на прощання, не щоночі побачиш таку картину, а ви самі, баасе, схотіли прийти подивитися.

Мені знову захотілося дати Хан су стусана, проте я вчасно пригадав про цвяхи в його кишені; я підвівся і дав знак вести мене назад.

Більше я не бачив цього “портрета” Хоу-Хоу, або Вельзевула, назвіть його як хочете. Правда, я збирався повернутися ще раз, щоб докладніше роздивитися чудовисько при денному світлі; проте на ранок з думкою про перехід через прірву я вирішив задовольнитися спогадами про перше враження. Воно, говорять, завжди найкраще — схоже на перший поцілунок, як зауважив Ханс, коли я навів йому ці міркування.

Але я не міг забути Хоу-Хоу, це породження пекла переслідувало мене. Я не міг пояснити виникнення картини тільки бурхливою дикунською уявою. За сотнею ознак я вважав її (помилково, як я потім переконався) витвором мистецтва бушмена; і я не сумнівався, що жоден бушмен, навіть у білій гарячці, не міг би витягнути таке чудовисько з надр власної душі — якщо тільки є душа у бушмена. Ні, хто б він не був, художник відтворив те, що бачив насправді.

На це вказувало багато деталей. Так, у Хоу-Хоу на правому лікті була пухлина, як від удару. Один пазур на руці — здається, на лівій — був зламаний і розщеплений на кінці. Далі на скроні виднівся рубець, і якраз над ним кучма іржаво-сірого волосся роздвоювалась посередині і навішувався на обидва боки диявольської жіночої пики. Художник, мабуть, помітив цю ваду і зобразив її точно за оригіналом. Звичайно, думав я, він не міг вигадати сам ці деталі.

Що ж тоді послужило йому моделлю? Я згадував про нголоко, які, якщо припустити, що вони існують, були страшними мавпами невідомого зоологам виду. Тоді Хоу-Хоу міг би бути найрозвиненішим і досконалим представником цих мавп. Але навряд, тому що це чудовисько було швидше людиною, ніж горилою, незважаючи на свої пазурі. Або, можливо, мені варто було б сказати, що швидше за все це був чорт.

Нова думка осяяла мене: можливо, це був бог бушменів, тільки я ніколи не чув, щоб бушмени поклонялися іншому богу, окрім власного шлунка. Згодом я запитав про це у Ханса, але він не знав, оскільки бушмени, з якими він жив у печері, нічого йому із цього приводу не говорили. Проте до картини вони наближалися, лише ховаючись від ворога, і не любили ні марно про неї говорити, ні дивитися на неї. Проте, додав Ханс зі звичною своєю проникливістю, Хоу-Хоу міг бути богом якого-небудь іншого народу, що не має нічого спільного з бушменами.

Ще питання: до якого часу належить цей твір? Фарби збереглися, але все-таки він міг бути дуже давнім. Бушмени не знали, хто намалював картину, або що вона зображує, і лише стверджували, що вона існує “давно, давно, давно!”. Але у народу без писемності п’ять-шість поколінь вважається глибокою старовиною. Одне було беззаперечне, що картина, яка зображує набіг Фінікії на крааль, намальована до Різдва Христового — в цьому я впевнений, оскільки на ранок уважно її роздивився. А фарби на ній були такі ж свіжі, як на “Чудовиську”.

Далі, на його зображенні над лівим коліном обломився уламок каменя, і я помітив, що нова поверхня, яка утворилася, була так само вивітрена, як і скелі, що оточують картину.

З іншого боку, картина з фінікіянами була в закритішому приміщенні і менше зазнавала дії повітря, ніж Хоу-Хоу, який, отже, мав старіти швидше.

Усю ніч я” бачив уві сні жахливого Хоу-Хоу. Мені снилося, що він живий і викликає мене на бій; снилося, що хтось благає мене визволити її (саме її, а не його) від влади звіра; снилося, що я б’юся з чудовиськом, і воно здолало мене і має відірвати мені голову. Але тут раптом щось сталося — не знаю, що… І я прокинувся в холодному поту.

Треба сказати, що перебував я на той час недалеко від зулуських кордонів, здійснюючи свою звичну торгову експедицію. До грози я збирався залишити зулусів осторонь і вирушити на північ від Преторії, до менш досвідчених дикунів, які без вагань дали б за мої товари вищу ціну. Проте після візиту до Хоу-Хоу я змінив свій план з двох причин. По-перше, блискавка вбила двох моїх кращих биків, і я хотів придбати замість них нових без зайвих витрат — за старі борги зулусів.

По-друге, через прокляту ману — цього Хоу-Хоу, Я був переконаний, що тільки одна людина могла б повідомити мені що-небудь про нього (якщо тільки взагалі це можна було), а саме старий Зікалі, чаклун Чорного Яру, Марно Народжений, як називає його Чака, великий зулуський вождь.

Це був наймогутніший знахар у країні зулусів. Ніхто не знав, коли він народився, але був він, поза сумнівом, дуже старий. Його ім’я Відкривача Доріг протягом кількох поколінь наводило страх на тубільців. Багато років, мало не з мого дитинства, ми з ним були друзями, хоча, звичайно, я розумів, що він використовує мене в особистих цілях, як це з’ясувалося, коли все було зроблено і чаклун запанував над зулуським королівським домом і спричинив його загибель.

Проте Зікалі, як мудрий купець, завжди тією чи іншою монетою щедро розплачувався з тим, хто йому служив, як і з тими, кого він ненавидів. Мені він платив історичними довідками і відомостями, що стосуються таємниць цієї країни, яку ми, білі, зі всією нашою наукою так мало знаємо. Отже, я вирішив податися до Зікалі за відомостями про картину в печері і її походження. Я, як ви здогадуєтеся, завжди грішив цікавістю до подібних речей.

Ми ледве зібрали наших чотирнадцятьох волів, що розбрелися у пошуках укриття від грози. Нарешті всіх розшукали — цілих і неушкоджених, незважаючи на деякі поранення від граду; дивно, як ці тварини, кинуті напризволяще, інстинктивно знаходять захист проти ворожих сил природи.

Отже, ми запрягли волів і поїхали геть від цієї чудової печери. Багато років потому, коли Ханса вже не було в живих, я намагався відшукати її знову і не знайшов. Можливо, гірський обвал засипав гирло “вирви”, де була картина, а можливо, що я помилився і шукав не на тому схилі гори — в цій місцевості безліч абсолютно однакових схилів. Проте я не мав достатньо часу. І нікого я не зустрічав, хто б знав цю печеру. Можливо, що вона була відома тільки бушменам і Хансу, які вже померли, на превеликий жаль, адже там були такі чудові малюнки.

Пам’ятайте, я говорив вам, що перед самою грозою ми зустріли натовп кафрів, що вирушали на якісь урочистості. Проїхавши майже півмилі, ми знайшли труп одного з цих кафрів, убитого блискавкою, а може, градом — не знаю. Очевидно, супутники його так налякалися, що кинули товариша без поховання. Отже, печера стала у пригоді, укривши нас від грози.

Я не буду детально описувати свою поїздку країною зулусів; від звичайних поїздок відрізнялася вона тільки повільністю, оскільки мої чотирнадцять волів ледве тягли важезний віз. Одного разу ми застрягли, переправляючись через річку Білу Умфулозу, біля Ненгельської скелі, що здіймається над затоном. Я ніколи не забуду цього випадку, що зробив мене мимовільним свідком жахливого видовища.

Застрягши серед броду, ми раптом побачили на вершині Ненгельської скелі натовп чоловіків, душ двісті, які тягли двох молодих жінок. Я навів на них бінокль і дійшов висновку, що жінки сліпі, або, швидше, осліплені.

Не встиг я нічого зробити, як кати схопили жінок за руки і зіштовхнули їх із кручі. З тужливим стогоном нещасні покотилися урвищем у глибокий вир, де їх схопили крокодили. Я чітко бачив цих гадів — вони тут завжди вартують здобич, оскільки ця скеля — улюблене місце страти у зулуських царів.

Виконавши свою жахливу справу, кати — їх було п’ятнадцятеро — спустилися до броду мені назустріч.

Зізнатися, я навіть зрадів можливості зіткнення, бо це звірство обурило мене. Аж дізнавшись, що віз належить мені, Макумазану, вони перетворилися на втілену люб’язність, увійшли у воду й, ухопившись за колеса, благополучно витягнули нас на другий берег.

Я запитав їхнього ватажка, хто були ті страчені дівчата. Він сказав, що це були дочки Панди, самого царя. Я не сперечався, хоча, знаючи добросердя Панди, не повірив, щоб він так повівся зі своїми дітьми. Потім я запитав, за що їх осліпили. Отаман відповів, що це було зроблено за велінням князя Сетевайо, фактичного правителя зулусів, за те, що злочинниці “дивилися, куди не слід”.

Із подальшого розпитування виявилося, що нещасні дівчата закохалися у двох хлопців і втекли з ними всупереч наказу короля або, вірніше, Сетевайо. Їх зловили, перш ніж вони встигли досягти кордонів Наталя, де вони були б урятовані; хлопців убили на місці, дівчат віддали під суд із вищеописаним результатом. Так закінчився їхній медовий місяць!

Отаман весело розказував мені, що вже вислано загін убити батьків винних хлопців, з усіма, кого знайдуть у їхньому краалі. Треба покласти край подібним спокусам “вільної любові”, додав він, просто незрозуміло, що зробилося із зулуською молоддю: вони стають дуже незалежними, розбещуються прикладом натальських зулусів, яким білі дозволяють безкарно робити, що завгодно.

Отже, позітхавши над сучасною звироднілістю, цей затятий старий консерватор, узявши дрібку тютюну, сердечно зі мною розпрощався і пішов, наспівуючи пісеньку, можливо, власного творіння, оскільки в ній мовилося про дочірню любов. Я із задоволенням всадив би йому пару куль у спину, але це було небезпечно. До того ж він був тільки виконавцем-урядовцем, типовим породженням залізного режиму зулуських царів того часу.