Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 13)
Знову ти хитаєш головою. Тримай її тихо, щоб думки не скаламутилися, як вода на вітрі. Принаймні це було зображення чогось огидного, значно більшого, ніж ти. Ах, воно росте, росте! Тепер я знаю це. Маку мазане, стань поряд зі мною, а ти, жовта людино, обернися спиною до вогню! Ба! Він погано горить, а в повітрі холодно! Я його роздую яскравіше.
З цими словами він вийняв з мішка дрібку якогось порошку і висипав його на попіл. Потім він простягнув свої кістляві пальці, немов гріючи їх над вогнем, і поволі підняв руки. Вогонь спалахнув, підстрибнувши на три-чотири фути. Карлик опустив руки, і полум’я спало. Знову він підняв руки, і полум’я спалахнуло, але цього разу набагато вище. Це зробив так тричі. Вогонь піднявся стовпом на п’ятнадцять футів і так залишився горіти, рівно, як у лампі.
— Тепер дивися на цей вогонь, Макумазане, і ти теж, жовтий чоловічку, — сказав Зікалі новим незнайомим голосом, немов уві сні, — і скажи, що ти в ньому бачиш, бо я нічого не можу роздивитися. Мені нічого не видно.
Я дивився і першу хвилину нічого не помічав. Потім з вогню виріс якийсь примарний образ. Він гойдався, мінявся, приймаючи певні контури, чіткі й реальні. І ось перед собою у вогні я побачив Хоу-Хоу — таким, яким він був зображений на печерній скелі, тільки, як мені здалося, живим, тому що очі його зблискували. Хоу-Хоу, що дивиться, як демон у пеклі. У мене перехопило подих, проте я вистояв твердо. Але Ханс вигукнув своєю понівеченою голландською мовою:
— Всемогутній! Це ж потворний старий біс! — і з цими словами впав навзнак і тихо лежав, занімівши з жаху.
— Хо-хо-хо! — засміявся Зікалі. — Хо-хо-хо!
І дванадцять разів стіни ущелини озивалися “хо-хо-хо!”
Розділ IV
ЛЕГЕНДА ПРО ХОУ-ХОУ
Зікалі замовк і дивився на нас своїми запалими очима.
— Хто перший сказав, що всі чоловіки дурні? — запитав він. — Вірогідно, вродлива жінка, яка ними гралася і переконалася в їхній дурості. А я додам: кожен чоловік колись буває боягузом, який би він не був сміливий в усьому іншому. Більше того, всі чоловіки однакові. Яка різниця між тобою, Макумазане — Білий Мудрецю, який сотні разів дивився в очі смертельної небезпеки, — і ось цією жовтою мавпою? — тут він вказав на Ханса, який лежав на спині, викотивши очі і бурмочучи молитви всіляким богам. — Обидва ви однаково злякалися, але тільки білий владика прагне приховати свій страх, а жовта мавпа цокає зубами за звичаєм усіх мавп.
Ти злякався простого фокуса: я показав вам картину, про яку ви обидва думали. Зваж — знову не чарівництво, а простий фокус, доступний будь-якій дитині, якщо її навчити. Сподіваюся, ти поводитимешся пристойніше під час зустрічі з самим Хоу-Хоу — інакше я розчаруюся в тобі, і скоро в печері чудовиська додасться ще два черепи. А може, в тебе вистачить хоробрості. Так, звичайно. Адже ти не схочеш померти, знаючи, як довго і голосно я сміятимуся, почувши цю звістку.
Щоб виграти час для роздуму, старий чаклун узяв дрібку принесеного мною тютюну. Він промацував нас поглядом до самих кісток!
Аби тільки сказати що-небудь, щоб він не подумав, що налякав мене своїми маніпуляціями, я відповів:
— Ти маєш рацію, Зікалі, стверджуючи, що всі чоловіки дурні, бо ти сам щонайперший і найбільший дурень.
— Я часто сам про це думав, Макумазане, з причин, які залишаю при собі. Але мені цікаво знати, чому ти це говориш, — чи збігаються твої підстави з моїми?
— По-перше, тому що ти стверджуєш, ніби Хоу-Хоу насправді існує; по-друге, ти сказав, що Ханс і я зустрінемося з ним віч-на-віч — чого ми ніколи не зробимо. Отже, облиш це безглуздя і покажи нам, як робити картини у вогні. Ти сказав, кожна дитина може оволодіти цим мистецтвом.
— Якщо її навчити, Макумазане. Але я все-таки не настільки дурний. Я не хочу створювати собі суперників. Ні, хай кожен залишає собі свої знання, а то ніхто не платитиме за них. Але чому ти думаєш, що ніколи не зустрінешся із живим Хоу-Хоу?
— Тому що його не існує, — люто відповів я, — а якщо й існує, то, мабуть, його житло далеко звідси, і мені туди не дістатися без нових волів.
— Ох, — сказав Зікалі, — я знав, що ти поспішиш до Хоу-Хоу, як наречений до нареченої, і все приготував. Завтра ти одержиш волів білого купця — здорових і жирних.
— У мене немає грошей на нових волів, — заперечив я.
— Слово Маку мазана дорожче за гроші. Це знає вся країна. Більше того, — додав старий, стишуючи голос, — з поїздки до Хоу-Хоу ти повернешся з великими грошима, вірніше — з алмазами, що одне й те саме. Якщо це неправда, я зобов’язався сам сплатити за волів.
При слові “алмази” я нащулив вуха, оскільки тоді вся Африка марила цим камінням, навіть Ханс піднявся із землі і знову почав цікавитися земними справами.
— Це прекрасна пропозиція, — сказав я, — але облиш здіймати куряву (тобто верзти нісенітниці), а краще, поки не стемніло, скажи відверто, до чого ти хилиш. Я не люблю цієї улоговини вночі. Хто такий Хоу-Хоу? Якщо він — або воно — існує, то де він живе? І чому ти, Зікалі, хочеш, щоб я зустрівся з ним?
— Я відповім спершу на останнє запитання, Макумазане.
Зікалі плеснув у долоні, і миттєво з будинку з’явився високий на зріст слуга, якому він віддав якісь накази. Слуга кинувся геть і негайно повернувся з кількома шкіряними мішечками. Зікалі розв’язав один із них і показав мені, що він майже порожній, — лише на самому дні була щіпка дрібка порошку.
— Ця речовина, Макумазане, — найчудодійніше зілля, воно краще навіть за траву тадука, яка відкриває дороги минулого. За допомогою ось цього порошку я. виконую більшість своїх фокусів; наприклад, щойно, завдяки йому, я зумів показати тобі і твоїй жовтій мавпі зображення Хоу-Хоу у вогні.
— Це, виходить, отрута!
— Так, між іншим, підкладаєш до нього інший порошок і можна одержати смертельну отруту, таку смертельну, що однієї порошинки її на вістрі шпильки досить, щоб убити найсильнішу людину. Але цей порошок має й інші властивості: він дає владу над волею і Духом людини; я пояснив би, але ти не зрозумієш. Так ось, древо Видінь, з листя якого готується це зілля, росте тільки в саду Хоу-Хоу і більше ніде в усій Африці; тим часом останній мій запас зроблено багато років тому, коли тебе ще не було на світі, Макумазане. Тепер мені треба ще листя або Відкривач Доріг втратить свою силу чаклуна, і зулуси шукатимуть іншого знахаря. Кого мені послати? Хто наважиться проникнути в країну Хоу-Хоу і пограбувати його сад? Тільки ти, Макумазане. Ох, я читаю твої думки. Ти дивуєшся, чому я не накажу, щоб листя доставив мені хто-небудь з уродженців країни Хоу-Хоу? А ось чому, Макумазане: тамтешні жителі не сміють покидати втаємниченої країни — такий їхній закон. А якби могли, то за жменьку цього порошку вони загадали б надто високу ціну. Одного разу, сто років тому (тобто дуже давно), я заплатив таку ціну. Але це давня історія, я не буду тобі нею надокучати. Ох, багато хто вирушав до Хоу-Хоу, але тільки двоє повернулися, та й ті збожеволіли; те саме відбудеться з кожним, хто побачить Хоу-Хоу, та не вб’є його. І ти, Макумазане, якщо побачиш Хоу-Хоу, убий його з усіма його вічними; інакше його прокляття тяжітиме над тобою до кінця твоїх днів. Лежачий він безсилий; але поки він стоїть, сильна його ненависть і далеко тягнеться влада — або влада його жерців, що одне й те саме.
— Дурниці! — сказав я. — Хоу-Хоу, якщо він існує, просто велика мавпа, а я не боюся мавп, ні живих, ні мертвих.
— Радий чути це, Макумазане, і сподіваюся, що ти не забудеш цих слів. Поза сумнівом, тільки його зображення на скелі або у вогні лякає тебе, як часто сон страшніше за дійсність. Коли-небудь ти мені перекажеш, Макумазане, що гірше, — зображення Хоу-Хоу чи він сам. Але ти питав у мене ще одне: хто такий Хоу-Хоу? Цього я не знаю. Повір’я свідчить, що колись, від початку світу, далеко на півночі жив бідний народ. Цим народом правив тиран, жорстокий і грізний, і до того ж великий чаклун або, як ти висловлюєшся, шахрай. Такий жорстокий і грізний, що народ повстав проти нього і, який він не був сильний, змусив його бігти на південь із купкою прихильників або ж тих, хто не міг визволитися від його чар.
Він ішов далі й далі на південь — тисячі миль, поки не знайшов утаємничене місце, придатне для поселення. Це місце відзначене горою, з якої вивергався вогонь, коли світ був молодий; ще й досі над нею іноді куріє дим. Там цей народ, що називається веллу, побудував собі місто за північним зразком із чорного каменю, виверженого горою за минулі століття. Але їхній цар — великий чаклун — продовжував свої жорстокості і примушував їх удень і вночі працювати на себе і на свій Великий Двір; нарешті, народ не витримав — одного разу вночі тирана вбили. Але він помер не відразу, і перед смертю сміявся над своїми вбивцями і сказав, що так вони його не позбудуться, бо він повернеться в новому образі і володарюватиме над ними з покоління в покоління. І він віщував прокляття і загибель кожному, хто спробує вийти за гірське кільце і покинути країну. Це пророцтво справдилося. До країни можна потрапити тільки річкою з боку пустелі. І кожен, хто наважувався спуститися річкою вниз і вступити в пустелю, гинув від раптової хвороби або ж його з’їдали дикі звірі, що мешкають у пустелі і в болоті, яке обрамовувало річку там, де вона витікає в пустелю; звірі ходять туди на водопій.