Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 14)
— Нещасних, можливо, вбиває болотяна лихоманка?
— Можливо. А може, — отрута або прокляття. Отож, рано чи пізно вони вмирають, і тепер ніхто не покидає країни.
— А що сталося з цими веллу після того, як вони покінчили зі своїм милим царем? — запитав я, зацікавлений романтичною оповіддю знахаря. Я знав, що в тубільних переказах завжди ховається зерно істини. До того ж Африка велика, і багато в ній дивних місць і народів.
— Їм жилося дуже погано, Макумазане. Тільки-но помер їхній цар, як гора почала вивергати вогонь і попіл. Багато хто загинув, інші переправилися на човнах через озеро, що перетворює гору на острів, і поселилися в лісах навколо озера. Там живуть вони досі на березі ріки, тієї самої, що протікає через гірський прохід, утворюючи за ним болото і далі гублячись у пісках пустелі. Так сказали мені сто років тому мої посланці, що принесли мені зілля із саду Хоу-Хоу.
— Веллу, мабуть, побоялися повернутися до свого міста на острові?
— Так, і це не дивно. Їдкий дим із гори убив багатьох із них і перетворив їх на каміння. Так, Макумазане, до цього дня сидять вони там, скам’янілі, і з ними їхні собаки і худоба.
Тут я голосно розсміявся, і навіть Ханс усміхнувся.
— Я помітив, Макумазане, — сказав Зікалі, — що спочатку ти завжди смієшся з мене, але останнім сміюся я. Говорю тобі, вони там сидять, обернуті на каміння, а якщо це брехня — ти не платиш мені за волів, скільки б ти не приніс звідти алмазів.
Я пригадав долю Помпеї і перестав сміятися. В цьому не було нічого неможливого.
— Гора заснула, але вони більше не повернулися на згарище. Бо була у них інша, сильніша причина. На острів прибули гості.
— Гості? Хто ж? Кам’яні люди?
— Ні, ті сплять достатньо міцно. З’явився вбитий цар, обернувшись гігантською мавпою, — Хоу-Хоу.
Я знав, що тубільці вірять в перевертнів. Не було нічого дивного, якщо веллу уявили, що над їхньою країною тяжіє прокляття легендарного тирана, який перетворився на чудовисько.
Але в саме чудовисько я не вірив, припускаючи, що на острів продерлася яка-небудь велика мавпа, скажімо, горила.
— А що робить дух? — недовірливо запитав я карлика. — Кидає в народ горіхами і камінням?
— Ні, Макумазане. Іноді він навідує материк, перебираючись через озеро: одні говорять — на стовбурі, інші — вплав, а хто говорить — дорогою, доступною тільки духам. На березі всім стрічним він відриває голови (тут я пригадав картину в печері). Жінок, якщо вони старі й непривабливі, чекає та ж доля; якщо ж вони молоді і гарні, то він тягне їх до себе. Острів повний подібних полонянок, які обробляють сад Хоу-Хоу. Говорять навіть, що у них є діти, які перепливають озеро і селяться в лісі, — страшні волохаті істоти, напівмавпи, напівлюди; вони вміють видобувати вогонь і володіють зброєю: палицею і луком зі стрілами. Це дике плем’я зветься хоу-хойа. Вони живуть у лісах, і між ними та плем’ям веллу точиться постійна війна.
— І це все? — запитав я.
— Ні, не все. У визначений час веллу мають вибрати найвродливішу і знатну дівчину і в ніч повного місяця прив’язати її до скелі на березі острова. Потім вони мають відплисти, залишивши її одну, а вдосвіта повернутися.
— А що ж далі?
— Одне з двох, Макумазане: якщо дівчини не знаходять, значить, жертва прийнята, і веллу тріумфують.
Хоу-Хоу зі своїми жерцями дає їм спокій, і посіви їхні процвітають. Або ж жертва знехтувана, і дівчину знаходять розтерзаною на шматки. Тоді веллу плачуть і стогнуть — не за нею: Хоу-Хоу і слуги його будуть їх переслідувати весь рік, викрадаючи інших жінок і насилаючи на народ хвороби і голод. Тому Жертва Діви — у них велика урочистість.
— Весела релігія, Зікалі! Скажи, вона подобається цим веллу?
— А хіба яка-небудь релігія подобається хоч одній людині, Макумазане? Хіба сльози, нужденність, мор, грабіж і смерть подобаються тим, хто народжений на землі? Я чув, наприклад, що й ви, білі, терпите те саме, у вас є ваш власний Хоу-Хоу або диявол, що відкидає жертви і помщається вам. Подобається він вам чи ні, а ви йому на догоду влаштовуєте війни і ллєте кров, чините беззаконня, стверджуючи таким чином його владарювання на землі; ми чинимо так само, як і ви. А от якби ви і всі ми за вами повстали проти диявола, скинули його владу, він був би вбитий. А ми продовжуємо приносити йому в жертву чистих дівчат, чим же ми кращі за шанувальників Хоу-Хоу, які роблять те саме, рятуючи своє життя?
Віддаючи належне цьому запереченню, я покірно відповів:
— Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них, — і, щоб перевести розмову на конкретнішу тему, додав: — А як же алмази?
— Алмази! Ага! Алмази, які, до речі, я вважаю одним із предметів вашого жертвопринесення вашому Хоу-Хоу. Чудово, у веллу дуже багато алмазів. Але цей народ не займається торгівлею і тому не знає їм ціни. Жінки використовують їх для прикрас, вплітають їх у волосся і вмазують у глиняне начиння, складаючи красиві узори. Здається, це каміння і ще інше — червоне — наноситься річкою. Діти збирають їх у прибережному піску. Стривай, я тобі зараз покажу їх — багато років тому мій посланець приніс мені, — і Зікалі плеснув у долоні.
Одразу ж, як і раніше, з’явився слуга і за наказом карлика приніс потертий шкіряний мішечок. Зікалі розв’язав його і подав мені.
У ньому справді були алмази, дрібні, але, зважаючи на їхній колір, найчистішої води. Траплялося серед них й інше каміння, мабуть, рубіни. На око я оцінив їхню вартість у двісті-триста фунтів. Роздивившись каміння, я простягнув їх назад Зікалі, але він замахав рукою і сказав:
— Залиш їх собі, Макумазане, мені вони не потрібні. А коли ти будеш в країні Хоу-Хоу — порівняй їх з тубільними, і ти переконаєшся, що я не збрехав.
— Коли я буду в країні Хоу-Хоу? — з обуренням перепитав я. — Де ж ця країна і як мені до неї потрапити?
— Це я скажу тобі завтра, Макумазане, не сьогодні, бо перш ніж витрачати даремно час і слова, я маю заздалегідь з’ясувати дві речі: по-перше, чи згоден ти туди рушити і по-друге, чи приймуть тебе веллу?
— Коли я отримаю відповідь на друге запитання, ми поговоримо про перше, Зікалі.
— Але що ти дуриш мене, Зікалі? Ці веллу, як я розумію, живуть далеко. Як же ти до ранку одержиш відповідь?
— Є шляхи, є шляхи, — відповів він неначе уві сні; його важка голова опустилася на груди, і він задрімав.
Я дивився на нього, поки це не набридло мені, і тоді, озирнувшись навколо, помітив, що вже стемніло.
У цей час почувся в повітрі писк, різкий, тонкий писк, який належить щурам.
— Дивися, баасе, — прошепотів Ханс переляканим голосом, — летять його духи, — і він показав угору.
Високо над моєю головою, немовби спускаючись з неба, ширяли якісь ширококрилі тварюки. Їх було три. Вони спускалися колами, дуже швидко, і незабаром я роздивився, що це були кажани — величезні зловісні миші. Вже вони кружляли над нами так низько, що двічі зачепили крилом моє обличчя; огида охоплювала мене при таких дотиках. Вони пронизливо пищали над самим моїм вухом. Я зціпив зуби.
Ханс пробував відбитися від однієї з них, але вона вкусила його за палець, він скрикнув, напнув капелюха на голову і засунув руку в кишеню. Тоді ми звернули свою увагу на Зікалі. Стрімкою спіраллю закрутилися вони над ним, звужуючи кола, і, нарешті, два опустилися йому на плечі і запищали йому щось у вуха, а третій підвісився до його губ.
Зікалі прокинувся. Очі його горіли. Кістлявою рукою він гладив кажанів, немов маленьких пташок. І мені здалося, що з тварюкою, яка повисла на його підборідді, він розмовляє якоюсь незрозумілою мовою, а вона цвірінькає у відповідь.
Раптом карлик змахнув руками, і всі знялися і зникли в мороці.
— Я приручаю кажанів, — пояснив він і додав: — Приходь завтра вранці, Макумазане, можливо, я зможу повідомити тобі, чи згодні веллу на твій приїзд; якщо так, то я покажу тобі шлях до їхньої країни.
Коли ми пробиралися в темряві похмурою логовиною, Ханс запитав:
— Що це за тварюки висіли у Зікалі на плечах і на підборідді?
— Кажани — дуже великі. А що? — поцікавився я у свою чергу.
— О, баасе, я думаю, що це його слуги, яких він посилає до племені веллу.
— Значить, ти віриш у веллу і хоухойа, Хансе?
— Так, баасе, і більше того — я вірю, що ми вирушимо до них, тому що Зікалі цього хоче, а хто може опиратися волі Відкривача Доріг?
Розділ V
АЛЛАН ДАЄ ОБІЦЯНКУ
Мені не спалося тієї ночі. Годину за годиною в нічній тиші, що лише зрідка переривається випадковим криком нічного яструба або гучним звуком павіана, я обмірковував незвичайну розповідь про веллу і Хоу-Хоу. Вона була якоюсь безглуздою. І все-таки — все-таки, в таємничій Африці так багато дивних народів, і багато хто дотримується найдикіших релігій і марновірств. Правда, чому не припустити можливості, що віковічні марновірства породили щось конкретне?
А якщо Хоу-Хоу існує — чи хотів я зустрітися з ним віч-на-віч? і так і ні. Я завжди усім цікавився, і мені видавалося вельми принадним побачити щось таке, чого не бачила жодна біла людина, і ще привабливіше битися з чудовиськом і його вбити. В моїй уяві поставало чучело Хоу-Хоу, виставлене в Британському музеї з написом на п’єдесталі: