Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 16)
Одяг його був також незвичайний, хоча весь обшарпаний. Убрання могло б бути викраденим з тіла єгипетського фараона. Стан його обвивало полотно, краї якого були вишиті бляклим пурпуром, а на голові висілася якась споруда з полотна у вигляді перекинутої і загостреної нижньої половини сифона для зельтерської води. До колін спускався вузький, донизу розширений шкіряний фартух, теж вишитий; сандалі із того самого матеріалу довершували костюм. Здивовано дивився я на нього, не знаючи, чи належить він до якого-небудь невідомого мені народу, або це нове, створене карликом, видіння. А в Ханса очі на лоба полізли, і він запитав пошепки:
— Це людина, баасе, чи дух?
На шиї у незнайомця було просте золоте намисто, і він був оперезаний мечем з хрещатою рукояттю слонової кістки у червоних піхвах.
Якийсь час ця чудова людина стояла перед нами, склавши руки і покірно схиливши голову, хоча схилитися було б варто мені, беручи до уваги фізичний контраст між нами. Мабуть, він вважав непристойним самому почати розмову, а тим часом Зікалі сидів похмуро, підібгавши під себе ноги, і не приходив мені на допомогу. Нарешті, я встав зі свого місця і простягнув руку. Після хвилинного вагання прекрасний незнайомець узяв її, але не потиснув, а шанобливо торкнувся моїх пальців губами, немов він був французький придворний, а я — вродлива пані. Я ще раз вклонився якомога витонченіше, сунув руку до кишені і сказав англійською:
— How do you do11.
— О, Макумазане, — сказав він, — прийди, заклинаю тебе, і врятуй Сабілу Прекрасну.
— Чому вас так цікавить ця пані? — запитав я.
— Пане, вона любить мене не як брата, і я її люблю. Сабіла, велика володарка моєї землі і моя троюрідна сестра, заручена зі мною. Але, якщо бог не буде переможений, моя наречна, яка найпрекрасніша з наших дів, буде віддана богу.
Він схилив голову в непідробленому хвилюванні, і сльози наповнили його очі.
— Слухайте, пане, — продовжував він, — живе в нашій країні стародавнє пророцтво, що бог наш, у чиїй потворній оболонці ховається дух давно вбитого вождя, може бути переможений тільки людиною іншої раси, що бачить уночі, чоловіком великої доблесті. Через наші сновидіння звернувся я до, Володаря Духів, на ім’я Зікалі, бо я був у відчаї. Від нього дізнався я що є на півдні така людина, про яку говорить пророцтво, і що ім’я його Нічний Вартовий. Тоді я знехтував прокляттям, залишив свою батьківщину і подався тебе шукати — і ось я знайшов тебе.
— Так, — відповів я, — ви знайшли такого чоловіка, але він не відважний герой, а простий торговець і мисливець на диких звірів. І я вам говорю, містере Іссикоре, що не хочу вплутуватися у справи вашого племені, ваших богів і жерців або вступати в поєдинок з якоюсь великою мавпою, якщо вона існує, заради жмені блискучих камінчиків або жмутка листя, потрібного цьому знахарю. Шукайте краще іншу білу людину з котячими очима і сильнішу та хоробрішу.
— Як можу я шукати іншого, коли ти — цей обраний, о, Макумазане! Якщо ти не підеш, я повернуся і помру разом із Сабілою, і все буде скінчено.
Він замовк і за хвилину заговорив знову:
— Владико, я не можу багато тобі запропонувати, але благородний дар сам таїть у собі нагороду, і спомин про нього живить серце в житті і смерті. Я звертаюся до тебе, тому що ти благородний, зроби це не заради нагороди, а заради доблесті твоєї.
— Чому ти сам не приніс Зікалі його проклятого листя? — запитав я в шаленстві.
— Владико, я не можу ввійти до саду Хоу-Хоу, де росте Дерево Видінь, і я не знав, що Володар Духів потребує листя його. Владико, зроби, як велить твоє відважне серце, слава про яке проникла в далекі краї!
Зізнаюся, друзі мої, це мені лестило. Тоді мені не спало на думку, що цей привабливий син Хама, якого уявляв переодягнутим казковим принцом, здатним читати в серцях, просто повторював урок, викладений йому карликом, який теж умів читати в серцях.
До того ж пропонована авантюра вабила мене, як магніт, своєю незвичайністю. Як буду в старості, подумав я, озиратися на минуле з усвідомленням, що я упустив такий блискучий шанс і зійду в могилу, так і не дізнавшись, чи існує Хоу-Хоу, гроза чарівних Андромед і Сабіл, об’єднуючий у своєму огидному вигляді якості бога-фетиша, привида, демона і супергорилу?
Чи мав право я заривати в землю два свої скромні таланти — шукача пригод і влучного стрільця? Звичайно, ні. Як інакше зумів би я дивитися в обличчя моєї совісті? Але, з іншого боку, стільки було заперечень, про які не варто переповідати. Врешті-решт, не в змозі у чомусь визначитися, я вирішив покластися на долю. Так, я вирішив вдатися до ворожіння, використавши Ханса замість пробної монети.
— Хансе, — сказав я голландською (окрім нас двох, ніхто не розумів цієї мови), — ми вирушимо до країни цієї людини чи залишимось тут? Ти все чув; говори, і я скорюся твоєму вироку. Розумієш?
— Так, баасе, — Сказав Ханс, бгаючи капелюха. — Розумію. Баас, за звичаєм, потрапивши до ями, шукає допомоги у Ханса, який виховував його з дитячих років і якому він зобов’язаний майже всіма своїми знаннями; у Ханса, на якого батько бааса, преподобний проповідник, любив спиратися, як на палицю, тобто після того, як зробив з нього доброго християнина. Але справа ця серйозна, і, перш ніж винести свою ухвалу, я маю поставити кілька запитань.
Він крутнувся дзиґою і, звернувшись до терпляче чекаючого Іссикора, своєю жалюгідною арабською вичавив із себе:
— Довгий баасе — Горбатий Носе, скажи, чи знаєш ти зворотну дорогу до своєї країни, і якщо так, то до якого місця туди можна проїхати волами?
— Дорогу я знаю, — відповів Іссикор, — а на волах можна їхати до першого гірського проходу. Дичини і води буде вдосталь усю дорогу, окрім пустелі, про яку я згадував. Вся подорож триватиме три місяці — хоча один я впорався б за два.
— Добре, а якщо мій баас Макумазан прийде у вашу країну, як він буде прийнятий?
— Більшістю народу доброзичливо, а жерцями Хоу-Хоу — вороже, якщо вони дізнаються, що з’явився він убити їхнього бога. І, звичайно, він має приготуватися до війни з Волохатим Народом, що живе в лісах. Втім, пророцтво говорить, що Білий Вождь їх переможе.
— А їжі достатньо у вашій країні? Чи є у вас тютюн і для пиття що-небудь поцікавіше води, довгий баасе?
— Усіх благ у нас удосталь, о, раднику Білого Вождя, і всі вони будуть надані йому й тобі.
— Втім, — багатозначно додав він, — хто має справу із жерцями, тому краще пити просту воду, щоб не застали його уві сні.
— Є там у вас рушниці? — запитав Ханс, указуючи на мою гвинтівку.
— Ні, наша зброя — мечі і списи, а Волохатий Народ володіє лише луком і стрілами.
Ханс зітхнув, немов йому набрид цей допит, і втупився у небо, де ширяло кілька яструбів.
— Баасе, — сказав він, скільки там яструбів: сім чи вісім? Я не рахував, але думаю, що сім.
— Ні, Хансе, вісім; один вище за всіх залетів за хмару.
— Ви впевнені, що вісім, баасе?
— Упевнений, — відповів я сердито. — Чому ти питаєш такі дурниці — не можеш полічити сам?
Ханс знову зітхнув і сказав:
— У такому разі, ми їдемо з цим прекрасним горбоносим баасом до країни Хоу-Хоу. Вирішено.
— Що за чортівня, Хансе? До чого ж тут кількість яструбів?
— Дуже навіть до чого, баасе. Вага вибору тиснула на мене, і я підвів очі до неба, підносячи молитву до вашого преподобного батька, і ось побачив яструбів. Це ваш преподобний батько послав мені відповідь: “Якщо парне число яструбів, Хансе, тоді вирушай; якщо непарне — залишайся. Але ти, Хансе, сам не рахуй яструбів, а хай їх перелічить мій син, баас Аллан, щоб він не лаяв тебе згодом, стверджуючи, що ти помилився при лічбі”. А зараз, баасе, з мене досить, я краще піду займуся волами.
Від обурення я онімів. Від своїх побоювань я вдався до ворожіння, зваливши на Ханса вибір, а цей шахрай, у свою чергу, загадав на чіт і непарне число, та ще й мене ж примусив підраховувати! Я так розсердився, що підняв загрозливо ногу до копняка, але Ханс вчасно відскочив і не з’являвся мені на очі до самого мого повернення на стоянку.
— Охо! Охо! — сміявся Зікалі. — Охо!
Величний Іссикор із гідністю і покірним подивом спостерігав цю сцену.
Потім я обернувся до Зікалі і сказав:
— Як раніше називав я тебе шахраєм, так і тепер скажу, що ти шахрай, з усіма твоїми нісенітницями. Ось він, твій кажан, що приносить звістку. Він увесь час ховався під твоїм дахом. — І я вказав на Іссикора. — Заплутали мене, примусили дати обіцянку вирушити в цю безглузду подорож, і тепер, оскільки я не можу відступитися від слова, мені доводиться їхати.
— Ти дав слово, Макумазане? — наївно запитав Зікалі. — Ти говорив зі Світлом-у-темряві голландською — так що ні я, ні ця людина не зрозуміли твоїх слів. Але з благородності серця твого ти нам пояснив їх, і ми, звичайно, знаємо, як це знає кожний, що твоє слово значить більше, ніж усі письмові зобов’язання всіх білих людей, разом узяті, і що тільки смерть або хвороба можуть тепер утримати тебе від поїздки з Іссикором на його батьківщину. Охо-хо! Все йде, як я хотів, з причин, якими я не надокучатиму тобі, Макумазане.
Тут я зрозумів, що двічі обдурений — і Хансом, і старим знахарем. Щиро кажучи, я майже забув, що Зікалі не розумів голландської. Але принаймні карлик розумів людську природу і вмів читати думки, оскільки він продовжував: