Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 18)
Я скористався вимушеним безсонням, щоб розпитати Іссикора про його країну. Під час подорожі він був мовчазний і стриманий і всю свою енергію зосередив на тому, щоб якнайшвидше просуватися вперед. Тепер момент здався мені сприятливим для бесіди. Я питав про місто веллосів і його мешканців. Іссикор відповідав, що місто велике і населення його численне, хоча не таке, як за минулих поколінь. Плем’я вироджувалося, частково внаслідок споріднених шлюбів, частково через тяжкий терор, що відбирав у жінок бажання народжувати дітей, яких у будь-який момент могли віддати в жертву жорстокому богу. В Хоу-Хоу Іссикор, безумовно, вірив, оскільки, за його словами, одного разу бачив його здалека — і був він такий жахливий, що не вистачить слів переказати.
Я настирливо витягав з нього відомості про чудовисько, оскільки Іссикор неохоче зупинявся на цій темі. Я тільки дізнався, що зростом воно перевищує людину і “ходить прямо”, що воно ніколи не покидає острова і лише жерці Хоу-Хоу бувають на березі.
Іссикор перевів розмову на державну систему веллосів. Верховна влада, була спадкова і могла передаватися як чоловічою, так і жіночою лінією. Вождь носив за іменем свого народу титул Веллу, який водночас був ім’ям споконвічного царського роду.
Теперішній Веллу був старий; у нього залишилася одна тільки дочка-спадкоємниця, панна Сабіла. Сам Іссикор доводився їй троюрідним братом: його дід був рідним братом її величного діда.
— Отже, якщо ця панна помре, ви станете вождем, Іссикоре? — зауважив я.
— Так, пане, за правом спадку. Але може статися інакше. Жерці Хоу-Хоу сильніші за вождя. Головний жрець Деча теж прямий нащадок Веллу, і в нього є спадкоємці-сини.
— Отже, Деча зацікавлений у смерті Сабіли?
— Так, пане, йому потрібно усунути з дороги нас обох.
— А як же її батько, Веллу, погоджується на смерть своєї єдиної дочки?
— Він любить її, пане, і хоче нас одружити. Та, як я вже казав, він старий і боязкий. Він боїться бога, який узяв уже його старшу дочку; боїться жерців, оракулів бога, які, говорять, убили його сина, як тепер вони прагнуть знищити мене. Проте таємно від жерців він послав мене, нареченого своєї дочки, шукати допомоги у великого чаклуна, з яким колись мав справи його батько. І заради Сабіли я порушив велику заборону і вирушив розшукувати Білого Вождя, про якого говорить пророцтво. Дорого заплачу я за це діяння.
Мовчки слухав я плутану мову Іссикора. Лише пізніше я запитав його, коли станеться фатальне жертвопринесення; з неприхованим хвилюванням він відповів:
— У ніч повного місяця в місяць жнив — отже, за чотирнадцять днів. Ми маємо поспішати — ще п’ять днів триватиме наша подорож: три дні візьме обхід болота і два дні підійматися річкою. Благаю тебе, пане, не барися, бо ми прийдемо надто пізно і Сабіла загине.
— Я не спізнюся. Заспокойся, мій друже Іссикоре. Я сам хочу якнайшвидше покінчити цю справу. А зараз, оскільки звірина в болоті нібито вгамувалася, спробую трохи поспати.
На щастя, мені це вдалося.
Кілька годин я проспав здоровим міцним сном, а вдосвіта Ханс мене розбудив; я встав, узяв рушницю і, розгледівши у стаді антилоп молоду жирну самку, поклав її влучним пострілом. Ми тут же з’їли її за сніданком, бо, як ви знаєте, м’ясо цих тварин треба смажити, поки воно не захололо. Дивна, між іншим, річ: звук пострілу аніскільки не збентежив решти тварин; мабуть, він був їм абсолютно незнайомий, і інші подумали, що їхня подруга просто лягла на землю.
За годину ми вже почали обхід болота. Не описуватиму подробиці цього нудного шляху. Ми грузли то в піску, то в мулі, вдень знемагаючи від спеки, а вночі від москітів. Третього дня ми підійшли зовсім близько до гірського кряжа, не дуже, правда, високого, але надзвичайно прямовисного: кручі здіймалися суцільною стіною від п’яти до вісімнадцяти футів заввишки.
Цього дня перед заходом сонця ми, за наполяганням Іссикора, склали на гребені піщаного горба велику купу сухого очерету і, коли стемніло, підпалили його; за чверть години полум’я вже яскравіло високим стовпом. Іссикор не дав ніяких пояснень, але, за здогадкою Ханса, то був, мабуть, сигнал. Наступного ранку ми вирушили в дорогу до зорі; світанок застав нас біля самих скель, про які я щойно говорив.
Ми йшли кам’яним берегом невеликої бухти і раптом на повороті побачили на вершині високої кручі людину в білому одязі, зі списом в руках. Мабуть, він стояв на варті. Угледівши нас, він вправно збіг, перестрибуючи з каменя на камінь, і попрямував нам назустріч.
Окинувши мене цікавим поглядом, незнайомець підійшов прямо до Іссикора, став перед ним на коліна і притиснув його руку до свого лоба. Мабуть, наш провідник користувався у себе на батьківщині великою шаною. Обмінявшись кількома словами зі своїм співвітчизником, Іссикор обернувся до мене і повідомив, що поки все благополучно: сигнал своєчасно помітили і вже приготували човен.
Ми пішли слідом за вартовим і раптом за поворотом побачили перед собою широку річку. Ліворуч тихо котився глибокий повноводний потік; праворуч же, за якихось сто кроків, він перетворювався на болото. Високий красивий папірус покривав затони, з оглушливим клекотанням підіймалися над водою зграї болотяних птахів. Але недаремно велласи називали цей потік Чорною річкою: не одне тисячоліття пробивав він свій шлях на дні прірви. З обох боків його тиснули кам’яні стіни, такі високі і прямовисні, що, здавалося, вгорі вони майже сходилися, тому поверхня води здавалася чорною. Мені здалося, що ми підходимо до похмурого Стіксу, через який човен Харона відвезе нас на підземні поля. Мимоволі в моїй пам’яті зринули слова поета:
Втім, не гарантую точність цитати. Зізнаюся, мені було страшно у цьому похмурому сумному місці. Яке “невідоме сонцю море” — дивувався я — лежить за цими брамами пекла? Якби я був сам, можливо, підібгав би хвоста і пішов би назад болотом, над яким принаймні світило сонце, і далі через пустелю до своїх волів і воза. Але в присутності прекрасного Іссикора і його миримідона моя англосакська гордість не давала змоги відступити. Я мав іти до кінця.
Але Ханс перелякався ще більше, ніж я, у нього клацали зуби від страху.
— О, баасе, — сказав він, — якщо це двері, то який же будинок за ними?
— Це ми побачимо свого часу, — відповів я, — нічого загадувати наперед.
— Іди за мною, пане, — сказав Іссикор після повторної наради з нашим новим супутником.
Я скорився запрошенню. Ханс тримався якомога ближче до мене. Ми обминули кручу, і перед нами відкрилася маленька бухта; на піщаній мілині стояв великий човен, де сиділо шістнадцятеро веслярів, — мені запам’яталося це число тому, що; за зауваженням Ханса, воно збігалося із кількістю волів нашої упряжки, внаслідок чого він іменував цих веслярів “водяними волами”.
Як тільки ми наблизились, вони підняли весла. Це почесне вітання стосувалося, мабуть, Іссикора; мене ж і Ханса вони обійшли увагою і лише крадькома позирали на нас.
Іссикор мовчки вказав нам, куди сісти, і сам сів у човен, тим часом як вартовий сів за стерно; веслярі дружно взялися за весла, і ми відчалили.
Розділ VII
ВЕЛЛУ
У безгомінні, що порушувалось лише розмірними сплесками весел, ми швидко линули тихою річкою. У всій нашій дивній подорожі ніщо ще так не вражало мене, як цей спокій. Тихо котилися хвилі кам’яним коридором у пустелю, щоб там загубитися у пісках, — так мирно котиться до смерті життя старого. Тихо стояли скелясті стіни; вони були до того прямовисні, що жодна жива істота не знайшла б на ній точки опори, окрім хіба кажанів, але ті не літають удень. Виднілася тиха сіра стрічка неба над нами, хоча іноді з тужливим стогоном ущелиною проносився вітер — немов подих невидимих крил. Але тихіше за все поводилися наші веслярі; годину за годиною вони в напруженому мовчанні підіймали і занурювали весла, лише зрідка пошепки обмінюючись необхідними зауваженнями.
Поступово мене охопив жах. Мені здавалося, що я уві сні беру участь у драмі, яка комусь наснилася. Титанічна прірва, якою плив наш човен, жахливі можливості, що таїлися в прийдешньому, — все це пригнічувало мій дух усвідомленням руху зі звичної реальності в диявольську область невідомого.
Стіни ущелини здіймалися все вище, і невдовзі так стемніло, що вродливі суворі обличчя веслярів виступали з мороку лише при нахилі вперед на початку кожного дружного удару весел, знову потім занурюючись у темряву. Ця рівномірна зміна вражень діяла гіпнотично. Немов обличчя привидів зазирали під запону ліжка, зникали і знову виглядали.
Мабуть, під кінець я справді заснув. Мені снився тривожний сон: неначе я входжу до німого похмурого Гадеса, де все реальне замінено безсилими настирливими тінями.
Мене розбудив голос Іссикора, який говорив, що ми прибули до місця ночівлі. Тут ущелина розширялася, залишаючи вузьку берегову смугу по обидва боки річки. Ми причалили і висадилися. Користуючись останнім промінням світла, що пробивалося до нас, ми повечеряли всухом’ятку, не розпалюючи вогню. Не встигли ми закінчити, як запанувала повна темрява, навіть світло місяця не проникало до ущелини. Залишалося тільки лягти на пісок і заснути під завивання нічного вітру в розколинах.