Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 20)
Залишивши нас біля дверей, Іссикор підійшов до трону і став на коліна перед старим, який торкнувся його скіпетром і потім поклав руку на лоба. Тоді він підвівся, підійшов до панни і також опустився перед нею на коліна; вона простягнула йому пальці для поцілунку, і я здалека побачив, що її обличчя осяялося усмішкою радості й надії. Він поговорив із нею пошепки, потім приступив до серйозної розмови з її батьком. Нарешті він повернувся до нас через усю кімнату і повів мене представляти. Ханс чимчикував за мною.
— О, Макумазане, — сказав Іссикор, — перед тобою Веллу, вождь мого народу, і його донька, панна Сабіла. О, мій царствений брате, перед тобою благородний Білий Вождь, він почув мої благання і за добротою свого серця прийшов урятувати нас від загибелі.
— Дякую йому, — сказав Веллу тим же арабським діалектом, яким говорив Іссикор. — Дякую йому від себе особисто і від імені нині єдиної моєї доньки, і від імені мого народу.
І він підвівся зі свого трону і вклонився мені з дивною чужоземною чемністю, панна теж підвелася і вклонилася, або, швидше, присіла. Потім він знову опустився на трон і сказав:
— Без сумніву, ти втомився; відпочинь і втамуй голод, а тоді ми говоритимемо.
І нас відвели до іншої кімнати, мабуть, навмисне приготованої для мене. Було в ній також і місце і для Ханса — щось на зразок алькова.
Дві жінки середнього віку спокійно внесли великий глиняний глек з підігрітою водою — що зовсім не за звичаями африканців — і поклали на ложі рушник із тонкого полотна.
Я помився, переливши теплу воду в кам’яний чан, надів чисту білизну і куртку і за допомогою Ханса і пари кишенькових ножиць підстриг волосся і бороду. Не встиг я з цим покінчити, як знову з’явилися жінки — цього разу зі смаженою бараниною на дерев’яних тацях і з глеком місцевої браги. Цей напій виявився солодким на смак, але приємним і досить міцним, так що мені довелося пильнувати, щоб Ханс не випив зайвого.
Коли ми потрапезували, за нами прийшов Іссикор і повів нас знову до великої зали. Веллу зі своєю дочкою сиділи на тих же місцях; на підлозі навкруг них розсілися навпочіпки кілька старих. Мені подали стілець, і почалася аудієнція.
Не передаватиму її в усіх подробицях, оскільки оповідь Веллу зводилося до того, що я вже чув від Іссикора: на острові живе щось або хтось, хто вимагає щорічного жертвоприношення прекрасної дівчини. Переговори ведуться через головного жерця, який живе біля бога чи фетиша. Цей бог (якщо він тільки існує) — Цар Волохатого племені, котре живе в лісах. Подейкують, що він є перевтіленням стародавнього вождя веллосів, загиблого від рук обурених підданих.
Я був упевнений, що ця легенда не що інше, як варіант вельми поширеного африканського повір’я. Хоу-Хоу уявлявся мені правителем диких, волохатих аборигенів цього краю, підкорених колись веллосами, які вдерлися до країни з півночі або із заходу і були нащадками якогось культурного народу. Я тепер не бачу підстав сумніватися в цьому висновку. Африка — країна дуже стародавня, і колись у ній жило багато племен, що нині зникли або вироджуються з покоління в покоління.
Імовірно, веллоси є таким вимираючим плем’ям; їхні предки, судячи з їхньої мови, походили із Західної Африки і були висококультурним народом. Так, веллоси не знають писемності, а тим часом я бачив у них вирізані на камені написи, що нагадують єгипетські ієрогліфи.
Вони знають деякі ремесла, можливі лише на певному етапі цивілізації: вміють ткати тонке полотно, різьбити дерево і мармур, уміють виплавляти метали, на які так багата їхня земля, і знайомі з гончарським кругом.
Проте все це поступово занепадає. Я звернув увагу, що вищими ремеслами і мистецтвом займалися здебільшого старі. Оскільки веллоси ніколи не брали шлюбів із племенами іншої крові, вони зберегли свою чудову спадкову красу, але з тієї ж причини їхній народ вироджувався. На пам’яті старих населення зменшилося вдвічі. Властива їм меланхолія навіювалася, вочевидь, похмурою природою й усвідомленням, що плем’я приречене на загибель від рук диких аборигенів, які колись були їхніми рабами.
Збереглися у них сліди колишньої, піднесенішої релігії — вони молилися Великому Духу, — але тепер її витіснив грубий фетишизм. Вони приносили жертви дияволу і вірили, що інакше він віддасть їх на розтерзання Лісовим жителям. Та з їхнього середовища відділилася секта жерців їхнього диявола, іменованого Хоу-Хоу, і ця секта підтримувала мир між веллосами і Волохатим народом Хоу-Хоу.
Але на цьому не кінчилися їхні біди. Тепер жерці, за звичаєм жерців усього світу, прагнули захопити у свої руки абсолютну владу над народам, як мені вже говорив Іссикор.
Своє сумне оповідання Веллу закінчив такими словами:
— Тепер ти розумієш, о Макумазане, чому в нашій біді ми звернулися до великого південного вождя, благаючи його прислати до нас рятівника, про якого говорить стародавнє пророцтво. І ось ти тут, і нині я благаю тебе: врятуй мою дочку від загибелі! Ти вимагаєш у винагороду білого і червоного каміння, а також золота і слонової кістки. Бери, скільки схочеш. Каміння у мене повні глеки, а зі слонових бивнів у мене побудовані паркани скотарень; правда, кістка почорніла від старості, і я не знаю, як ти її повезеш через пустелю. Але знай, все моє багатство я віддам тобі. Бери, що схочеш, тільки врятуй мою дочку.
— Потім говоритимемо про нагороду, — сказав я, глибоко зворушений горем старого. — А зараз скажи, що я можу зробити?
— Пане, я не знаю, — відповів він, заламуючи руки. — Третьої ночі від цієї буде повний місяць, що означає початок жертвоприношення. Тієї ж ночі ми маємо відвести мою дочку на острів гори, що курить, і прив’язати її до стовпа на скелі Жертвоприношень між двох невгасимих вогнів. Там ми маємо її залишити, а вдосвіта Хоу-Хоу або схопить її і потягне до своєї печери, звідки їй немає виходу, або, якщо не прийде до неї сам Хоу-Хоу, жерці потягнуть її до бога. Тільки ми її більше не побачимо.
— Але навіщо нам відвозити її на острів? Чому ви не скличете народ на битву і не вб’єте цього бога або його жерців?
— Пане, ніхто серед нас, окрім хіба Іссикора, який один нічого не може зробити, не підніме руки заради порятунку Сабіли. Народ переконаний, що тоді гора вибухне вогнем, обертаючи на камінь усіх, на кого впаде попіл, і вода рине з берегів і знищить посіви, і ми помремо з голоду, а хто врятується від вогню, води і поневірянь, той загине від руки лютих Лісових бісів. Якщо я накажу веллосам іти війною на Хоу-Хоу заради порятунку дівчини, вони мене вб’ють, а її віддадуть жерцям, бо так велить закон.
— Розумію, — сказав я і замовк.
— Пане, — заговорив знову старий Веллу, — тут зі мною ти в безпеці, ніхто з моїх підданих не чіпатиме ні тебе, ні тих, хто з тобою. Але я дізнався від Іссикора, що ти поранив ножем Волохату людину, а твій слуга вбив їхню жінку з чарівної зброї. Тому бійся Лісових бісів; вони, якщо зможуть, уб’ють вас обох і бенкетуватимуть на ваших тілах.
“Весела історія!” — подумав я, але нічого не відповів, не знаючи, що сказати.
Веллу підвівся, заявивши, що треба піти помолитися душам своїх предків і що на завтра знову призначається бесіда. Потім він побажав нам доброї ночі і вийшов у супроводі старійшин, які за весь час не промовили жодного слова і лише похитували головами, як фарфорові китайські боввани.
Розділ VIII
СВЯЩЕННИЙ ОСТРІВ
Як тільки зачинилися за ними двері, я обернувся до Іссикора і прямо запитав, чи є в нього план дій. Він заперечно похитав головою і додав, що неможливо йти одночасно і проти волі народу, і проти законів жерців.
— Для чого ж ви привели мене сюди? — запитав я обурено. — Так-таки нічого не можете придумати? Ну, а чом би вам із вашою панною не втекти разом із нами вниз річкою з цієї диявольської країни?
— Це неможливо, пане, — відповів він сумним голосом. — За нами стежать удень і вночі. Ми й милі не пройдемо, як нас спіймають. І потім, як же вона залишить свого батька, а я всю свою рідню? Їх уб’ють через нашу втечу. Тільки загибель Хоу-Хоу і його жерців може врятувати панну Сабілу. Білий Визволитель з півдня знайде шлях і повалить бісівську владу. Так говорить пророцтво.
— Під три чорти ваше пророцтво! Багато від нього користі! — вигукнув я англійською, дивлячись на цю прекрасну, але безпорадну пару. Потім я додав арабською: — Я втомився і піду спати. Сподіваюся, уві сні я знайду більше мудрості, ніж у тебе, Іссикоре.
Мені здалося, що я помічаю в ньому якусь ледь помітну зміну, якийсь напад фанатичної покори, навіть відчай.
Тоді Сабіла, побачивши, що я розсердився, сказала;
— О, пане, не гнівайся, бо ми тільки мухи в павутині, і нитки цієї павутини — жерці Хоу-Хоу, і опора її — народна віра, а сам Хоу-Хоу — павук, і в мої груди впиваються його пазурі.
Слухаючи ці алегорії, я подумав, що дівчина швидше нагадувала пташку і загіпнотизовану поглядом змії.
— Пане, — сказала вона, — ми зробили все, що могли. Іссикор порушив заборону і здійснив велику подорож, щоб знайти мого рятівника, він прийняв на себе прокляття.
— Так, — відповів я, — і, як ти бачиш, панно, він повернувся живий-здоровий. Прокляття не завдало йому анінайменшої шкоди.