Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 21)

— Так, тіло його здорове… Але… проте… — і вона замислилася, неначе вражена новою думкою.

— Добре, Сабіло, а не спадало тобі на думку, що могутність Хоу-Хоу — просто дурниця і брехня? Скажи, ти бачила коли-небудь Хоу-Хоу, розмовляла з ним?

— Ні, пане, але якщо ти мене не врятуєш, я його скоро побачу.

— А хто-небудь інший?

— Ні, пане, з богом говорять тільки його служителі, наприклад, мій далекий родич Деча, головний жрець.

Переконавшись, що про Хоу-Хоу нічого не вивідаєш, я запитав, скільки у нього жерців.

— Близько дванадцяти, пане, це без жінок і родичів; кажуть, вони живуть не в печері з Хоу-Хоу, а в будинках довкруг неї.

— А чим вони займаються, окрім служіння дияволу, Сабіло?

— О, вони обробляють землю й управляють Лісовими жителями, дітьми Хоу-Хоу. А крім того, вони приходять сюди і стежать за нами.

— Он як, — зауважив я, — а правда, що вони сподіваються захопити правління над веллосами?

— Так, говорять; якщо помре мій батько і я, Деча оголосить війну веллосам і стане вождем, усунувши або вбивши мого брата і нареченого Іссикора. Деча завжди прагне бути першим.

— Значить, ти добре знаєш Дечу, панно?

— Так, я зустрічалася з ним, коли була зовсім юною, а він був ще не покликаний богом. А одного разу, — додала вона, почервонівши, — я бачилася з ним вже після того, як він став жерцем.

— Що ж він тобі говорив?

— Він говорив, що, обравши подружжя з ним, можливо, позбавлюся Хоу-Хоу.

— І що ти відповіла, панно?

— Пане, я відповіла, що краще піду до Хоу-Хоу.

— Чому?

— Тому, що у Дечі, говорять, вже багато жінок. І він мені осоружний. А від Хоу-Хоу я завжди можу знайти порятунок.

— Як?

— У смерті, пане. У нас у країні є швидкодіючі отрути; я заховала отруту у волоссі, — врочисто додала вона.

— Розумію, чудово, але, панно Сабіло, оскільки ти вже зробила мені честь і покликала мене на допомогу, я дозволю собі дати тобі пораду: не вдавайся до отрути, поки не переконаєшся остаточно, що надії немає. Поки ми дихаємо, вона ще живе; часто, коли нам здається, що все загинуло, є несподіваний порятунок; але мертві не оживають, панно Сабіло.

— Слухаюся і скоряюся, — відповіла вона, ридаючи. — Все ж таки непробудний сон краще, ніж Деча або Хоу-Хоу.

— А життя краще за все разом узяте, — заперечив я, — а особливо життя в коханні.

Потім я попрощався і пішов до своєї спальні в супроводі Ханса, який став теж кланятися, як мавпа на ярмарку, збираючи монетки. У дверях я озирнувся: нещасні закохані обіймалися, поза сумнівом, думаючи, що вже їх ніхто не бачить, Сабіла схилила голову на плече нареченого; за судомними здриганнями її плечей я бачив, що вона ридає, тоді як він намагався її втішити стародавнім способом, який не потребує слів. Сподіваймося, її він міг порадувати більше, ніж мене.

Мені він здавався в той момент чудовим, але безпорадним представником звироднілої раси.

Коли ми, нарешті, замкнулися в нашій кімнаті, я пригостив Ханса тютюном і вказав йому місце на підлозі по той бік світильника, і він слухняно сів, підібгавши ноги, неначе жаба.

— А зараз, Хансе, скажи мені всю правду про цю справу: як нам допомогти прекрасній панні і старому вождю, її батькові? — сказав я.

Ханс подивився в стелю, де був отвір, який заміняв вікно, подивився на стіни і потім сплюнув на підлогу, за що отримав від мене належну догану.

— Баасе, — сказав він нарешті, — я думаю, нам найкраще набити кишені блискучими камінчиками і вшитися з цієї країни дурнів і дияволів. Я впевнений, що красуні буде краще за жерцем Дечею або навіть за самим Хоу-Хоу, ніж за Іссикором, який став тепер просто боягузом і дерев’яним бовваном, розфарбованим під людину.

— Можливо, Хансе, але у жінок дивні смаки, і Сабілі подобається цей дерев’яний бовван; врешті-решт, він сміливий у всьому, поки справа не дійде привидів і духів. Інакше він не поїхав би заради неї через пустелю. Але є й інші причини. Як ми з’явимося на очі Відкривачу Доріг без його листя? Ні, Хансе, треба довести гру до кінця.

— Так, баасе, я так і думав, що баас за своєю дурістю це скаже. Якби я був сам, я вже давно сидів би в човні і плив униз за течією. Проте баас вирішив, що треба врятувати красуню і віддати її в дружини Дерев’янці. Тому я можу спати, а завтра або післязавтра баас може рятувати панну. Не до душі мені тутешнє пиво, баасе, — дуже солодке; та й клімат тут поганий і дуже сирий. Мені здається, баасе, знову збирається на дощ.

За відсутністю під рукою чогось іншого я кинув Хансу в голову свою табакерку. Він вправно спіймав її на льоту і з розсіяним виглядом запхав собі до кишені.

— Якщо баасу справді хочеться знати, що я думаю, — сказав він, позіхаючи, — так, здається, знахар Деча прагне дістати красуню для самого себе і хоче одноосібно управляти цим дурним народом. А Хоу-Хоу, можливо, просто один із цих Волохатих, які прийшли сюди з початку світу. Найкраще, баасе, завтра вранці узяти човна і вирушити на острів: там ми самі розвідаємо всю правду. Можливо, Дерев’яний зі своїми людьми доставить нас туди. А зараз, якщо баас не заперечуватиме, я ляжу спати. Приготуйте револьвери, баасе, на випадок, якщо Волохаті надумають відвідати нас — поговорити про вбиту красуню.

Він подався у свій куток, загорнувся в хутряну ковдру і негайно захропів, але я чудово знав, що одне око в нього завжди розплющене. Хто б не підкрався, Ханс почує. Він спить, як пес, що стереже господаря.

Наступного ранку, чудово виспавшись за ніч, я вийшов у сад і почав оглядати квіткові клумби. Багато квітів я зовсім не знав. Небо вкривали важкі низькі хмари. Раптом відчинилися ворота У високій садовій огорожі, і з’явився Іссикор, утомлений і засмучений. Мені спало на думку, що він допізна сидів із Сабілою. Їм хотілося, мабуть, удосталь надивитися одне на одного перед близькою розлукою. Проте я відразу перейшов до справи.

— Іссикоре, — сказав я, — можеш ти зараз же після сніданку приготувати човна, щоб відвезти мене з Хансом на острів на озері?

— На острів на озері, пане? — вигукнув він з подивом. — Він же священний!

— Припускаю; але я теж священна персона, так що, коли я дістануся на острів, він стане вдвічі священним.

Іссикор висував усілякі заперечення і, нарешті на підкріплення своїх доказів викликав Веллу з його сивочолими старійшинами. До наради приєдналися Ханс і Сабіла. Вдень вона мала ще прекрасніший вигляд, ніж напередодні при світлі лампад.

Проте Сабіла мене підтримала; коли всі наговорилися до хрипоти, вона сказала:

— Білий Вождь з’явився сюди, щоб ми, в нашому невіданні й сліпоті, випили з чаші його мудрості. Якщо мудрість його велить йому плисти на острів — хай буде так, батьку мій.

Мабуть, цей аргумент нікого не переконав. Я стояв мовчки, не знаючи, з чого почати. Тоді взяв слово Ханс і сказав ламаною арабською мовою:

— Баасе! Іссикор, хоч він такий довгий і сильний, боїться Хоу-Хоу і його жерців. Але ми — добрі християни і не боїмося ніяких дияволів, бо знаємо, як із ними впоратися. І гребти ми вміємо; а тому хай вождь дасть нам зовсім маленький човник і покаже дорогу; ми самі поїдемо на острів.

Коротше, як мовиться, поцілили прямо в око; Іссикор спалахнув і відповів:

— Хіба я боягуз, щоб вислуховувати такі слова від твого слуги, владико Макумазане? Я підійму людей, і ми доставимо тебе до острова; але ми не ступимо ногою на священну землю і не порушимо закону. Тільки, пане, якщо ти не повернешся назад — на нас не нарікай.

— Отже, вирішено, — спокійно відповів я, — а тепер дозвольте нам доповісти, що моя святість зголодніла.

Дві години потому ми відчалили від пристані, прихопивши з собою все наше скромне майно, аж до запасної порохівниці з порохом, оскільки Ханс категорично відмовився залишити що-небудь у веллосів без нагляду; екіпаж нашого човна (до речі, видовбаного з цілого стовбура, як і той, на якому ми прибули до міста Чорною річкою) складався з Іссикора — стернового, і чотирьох гребців-веллосів; усі вони були на вигляд сильні та сміливі хлопці. Переїзд тривав близько двох годин, оскільки ми, щоб не викликати підозр, підпливли до острова з протилежного боку.

Коли ми наблизилися до південного берега, я уважно оглянув місцевість у бінокль і переконався, що острів значно більший, ніж я припускав — він мав у окружності кілька миль. Конус вулкана немовби оперезаний широкою смужкою плоскої землі, що підіймалася всього на яких-небудь пару футів над рівнем води. Схили гори, кам’янисті і безплідні, були всіяні глибами лави, викинутої під час останнього виверження.

Але Іссикор повідомив мене, що в північній, ближчій до міста частині, де жили жерці, острів не постраждав від. лави і дуже родючий.

День був похмурий; чорні дощові хмари доторкалися гребеня гори, приховуючи від наших поглядів широкий потік лави, яка пливла з кратера. Та коли ми під’їхали надто близько, щоб це побачити, наші веслярі вельми стривожилися; за словами Іссикора, це означало щось абсолютно надзвичайне, бо гора “спала сто років”.

— Проте уві сні вона весь час курила, — заперечив я.

Між камінням я розрізняв поховані під лавою споруди, про які, здається, уже згадував. То були, за словами Іссикора, руїни міста його предків, де в будинках і досі сидять окам’янілі люди.

Забувши про Хоу-Хоу і його жерців, я наказав моїм веллосам гребти до берега. Після деякого вагання вони підкорялися, і ми в’їхали в невелику бухту.