Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 22)

Ми з Хансом висадилися, захопили свої мішки і рушниці і пішли обстежувати місцевість. Проте заздалегідь ми домовилися з Іссикором, що він дочекається нашого повернення і потім повезе нас назад, обігнувши острів, щоб ми могли роздивитися з поселенням жерців.

Він, зітхаючи, згодився і, відпливши ярдів сто від берега, кинув якір, тобто просто просвердлений камінь, прив’язаний до каната.

Легко підіймаючись природними сходами скель, ми з Хансом підійшли до найближчої групи руїн.

— Погляньте, баасе, он собака! — вигукнув раптом Ханс.

Я подивився у вказаному напрямі і справді побачив великого гостромордого собаку, який, здавалося, міцно спав. Ми підійшли ближче. Він не рухався. Ханс кинув у нього камінь і влучив йому в спину. Він і тепер не ворухнувся. Тоді ми підбігли і роздивилися на нього.

— Це кам’яний собака, — сказав я, — народ, що жив тут, умів робити статуї, — я все ще не вірив у легенду про скам’янілі створіння.

— Якщо так, баасе, значить, вони в свої статуї вставляли кістки. Дивіться, — і він торкнувся зламаної передньої лапи собаки. З неї стирчала скам’яніла кістка. Я зрозумів усе.

Тварина бігла до берега, коли під час виверження її наздогнала хвиля отруйних газів. А потім на неї впав дощ фосфоресціюючої рідини і перетворив її на камінь. Це було дивно, але я не міг не вірити очевидному.

Ми попрямували до наступної групи споруд, що стояла віддалік під захистом навислої скелі. Судячи з великих кам’яних колон, тут колись був храм або палац. Через велику залу ми пройшли до задньої кімнати; надзвичайне видовище відкрилося нашим очам.

Тут з’юрмилося двадцять-тридцять осіб — чоловіків, жінок, дітей, перетворених на камінь. Деякі стискали одне одного в обіймах. Поза сумнівом, фосфоресціююча рідина потрапила крізь тріщини у скелі, що була дахом у цій кімнаті, і зробила свою справу. Люди були голі всі до одного. Мабуть, одяг або обгорів на них, або згнив, перш ніж закінчився процес скам’яніння. Перше припущення підтверджувалося тим, що ні в кого не було на голові волосся. Обличчя важко було розібрати, але спільною статурою вони дуже нагадували веллосів.

Із мовчазним подивом ми вийшли з цього склепу і почали блукати околицями. То тут, то там траплялися нам на очі тіла загиблих у великій катастрофі. Ми натрапили на руку, що стирчала з лави; мабуть, багато було поховано глибше. У краалі ми знайшли скам’янілих кіз. Яке місце для розкопок! Нові Геркуланум і Помпеї.

І я задумався про тлінність нашої слави. Раптом Ханс штовхнув мене під ребра і вигукнув своєю вбивчою бурсько-голландською мовою одне тільки слово: “Кек” (що, як вам, можливо, відомо означає “дивися!”) і кивнув на озеро.

Наш човен щосили гріб до веллоського берега.

— Чому вони тікають? — запитав я.

— Може, хтось женеться за ними, баасе, — спокійно відповів Ханс і, скоряючись долі, сів на камінь, дістав люльку, набив її і закурив.

Ханс, як завжди, мав рацію: не минуло й півхвилини, як із-за повороту з’явилися ще два човни, дуже великі, і з неприховано ворожими намірами погналися за ними.

— Мабуть, жерці помітили наше судно і вирішили його спіймати, — зауважив Ханс і глибокодумно сплюнув. — Утім, Іссикор уже далеко, можливо, їм це й не вдасться. Що ж ми тепер робитимемо, баасе? Не поселятися ж нам тут із мертвяками? Кам’яними козами не наїсишся.

Я злякався. Становище було відчайдушне. Ще хвилину тому я був захоплений скам’янілим містом, а зараз мені було страшно думати про нього. А щоб воно провалилося на дно озера! Так обставини впливають на мінливий наш настрій. Раптом мені прийшла в голову одна ідея, і я хоробро сказав:

— Тільки одне можна зробити: ми вирушимо з візитом до Хоу-Хоу і його жерців.

— Так, баасе. Але баас пам’ятає картину в горах Берга. Якщо портрет не бреше, Хоу-Хоу знає, як відривати людям голови!

— Я не вірю в існування Хоу-Хоу, — твердо сказав я. — Ти ж помітив, Хансе, ми багато почули теревенів про Хоу-Хоу, але ніхто не бачив його настільки близько, щоб точно його описати. Як би там не було, краще відразу позбутися голови, ніж поволі помирати від голодного шлунка. Ці веллоси, звичайно, ніколи не приїдуть до нас сюди.

— Так, баасе, я теж так вважаю. Іссикор відтоді, як повернувся на батьківщину, зробився боягузом. Тільки, баасе, якщо хочете завидна туди потрапити, треба іти негайно.

Ми пішли, тримаючись східного схилу вулкана. Пройшовши деяку відстань, ми озирнулися на озеро: вдалині маленькою цяточкою виднівся наш човен, переслідувачі були зовсім близько; але з туману веллоського берега з’явилися нові цяточки: поза сумнівом, веллоси вислали кілька кораблів на виручку Іссикорові, оскільки жерці припинили гонитву і повернули геть.

— Іссикор розкаже панні Сабілі кумедну історійку, — сказав Ханс, — тільки навряд чи вона поцілує нареченого, вислухавши його.

— Він зробив дуже розумно, що втік. Яка користь тут залишатися? — заперечив я і, коли ми попленталися далі, додав: — Проте ти маєш рацію, Хансе, Іссикор став зовсім іншим.

Ми йшли без дороги, прямо цілиною. Йти було важко. Але ми обігнули вулкан, і характер місцевості різко змінився. Ми опинилися на родючому обробленому полі, можливо, штучно зрошуваному.

— Мабуть, рілля лежить дуже низько, баасе, — зауважив Ханс, — а то як би в неї потрапляла вода з озера?

— Не знаю, — відповів я різко, оскільки почався дощ і в моїх думках була не озерна вода, а небесна. Однак зауваження Ханса запало в мою свідомість, і згодом я мав із нього користь. Ми ввійшли до пальмового гаю, який перетинала дорога.

Дорога ввела нас до селища, що складалося з кам’яних будинків. Посередині стояв великий будинок, який заднім фасадом майже впирався в підніжжя гори. Ми ввійшли до селища непоміченими, оскільки всі жителі сховалися від дощу. Але невдовзі загавкали собаки; на порозі одного будинку з’явилася жінка і, побачивши нас, здійняла крик. З усіх боків витнулися бритоголові чоловіки в білому жрецькому вбранні і побігли на нас, погрожуючи довгими списами.

— Хансе, — сказав я, — тримай рушницю напоготові, але не стріляй без потреби. У цьому випадку не кулі стануть у пригоді, а слова.

— Так, баасе, тільки думаю, що нам ні те, ні інше не допоможе.

І він сів у чеканні на стовбур зрубаного дерева, що лежав край дороги.

Я вчинив за його прикладом і, скориставшись нагодою, запалив свою люльку.

Розділ ІX

БЕНКЕТ

За кілька кроків від нас жерці зупинилися, мабуть, уражені нашою зовнішністю, що справді не могла зрівнятися з їхньою, бо всі вони були веллоського типу. Але ще більше здивував їх засвічений мною сірник і люлька, що курилася, бо цей народ вживав тільки нюхальний тютюн.

Сірник догорів, і я запалив нового: побачивши вогонь, що раптово з’явився, вони відступили на два кроки. Нарешті, вказуючи на вогник, один із них запитав на тому ж арабському діалекті, який використовували веллоси:

— Що це, о чужоземцю?

— Чарівний вогонь, — відповів я інтуїтивно, — який я приношу в дар великому богу Хоу-Хоу.

Це повідомлення, мабуть, заспокоїло їх; вони опустили списи і заговорили з новою людиною, що з’явилася на сцені у цей момент. До них приєднався красивий ставний чоловік величної зовнішності з горбатим носом і чорними блискучими очима. На голові у нього була також жрецька тіара, і білий одяг його був розшитий золотом.

— Він у них велика людина, баасе, — прошепотів Ханс, я хитнув головою і помітив, що жерці низько кланялися, звертаючись до нього.

“Сам Деча, власною персоною”, — подумав я і не помилився. Він підійшов і, дивлячись на сірник, запитав:

— Де живе твій чарівний вогонь, чужоземцю?

— У цій клітці, покритій священними таємними письменами, — відповів я, показуючи йому коробочок з ярличком: “Wax Vestas, Made in England”¹², і урочисто додав: — Горе невтаємниченому, якщо він чіпатиме його, бо вогонь вискочить і зжере божевільного, о, Дечо.

Деча, за прикладом своїх товаришів, відступив на крок і зауважив:

— Звідки ти знаєш моє ім’я і хто посилає самозаймистий вогонь у подарунок Хоу-Хоу?

— Хіба ім’я Дечі не прогриміло до краю землі? — запитав я, і це зауваження, здається, дуже сподобалося жерцю. — А посилається вогонь великим волхвом (хоча й не таким великим, як Деча) — старим, на ім’я Зікалі, на ім’я Відкривач Доріг, на ім’я Марно Народжений.

— Ми чули про нього. Його посланці були тут у дні наших батьків. Чого ж від нас хоче Зікалі, о чужоземцю?

— Він хоче листя дерева Видінь, що росте в саду Хоу-Хоу.

Деча кивнув головою, і за ним вся решта жерців.

Мабуть, всі вони знали про дерево Видінь, як його називав Зікалі.

— Чому ж Зікалі сам не шукає листя?

— Тому що він старий і немічний. Тому що в нього інші великі справи. Тому що йому було зручніше послати мене, який у любові до всього святого хоче віддати данину шани Хоу-Хоу і познайомитися з великим Дечою.

— Розумію, — відповів жрець, видно було з його обличчя, вельми вдоволений. — А як тебе звуть, о віснику Зікалі Великого?

— Мене звуть швидкокрилий Вітер, бо я приходжу без доріг, і ніхто не бачить ні приходу мого, ні відходу. А цього мого маленького супутника з великою душею, — і я вказав на усміхненого Ханса, — звуть Володар Вогню і Світло-в-темряві (абсолютна істина, яка справила належне враження), бо він вартовий чарівного вогню (теж правда, оскільки у Ханса всі кишені були, напхані накраденими у мене сірниками); якщо його образити, він може спалити дощенту цей острів; він могутніший, ніж надра цієї гори.