Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 24)

Я поспішив заявити, що втомився і не хотів би тепер турбувати бога своїми подяками.

— Кожен, хто з’явиться сюди, має постати перед богом, — відповів Деча, пильно дивлячись на мене. — Вибирай: живим ти хочеш з’явитися перед Хоу-Хоу або мертвим?

Я подумав про те, що тепер саме час нагадати про те, хто я такий, і, дивлячись в очі цій нечемній тварюці, тихо запитав:

— Хто тут говорить мені про смерть, мабуть, не знаючи, що я сам володар смерті? Або він хоче розділити долю своєї собаки? Знай, о служителю Хоу-Хоу, що небезпечно лякати нас — мене або Володаря Вогню, — бо ми на загрози відповідаємо блискавками.

Це зауваження справило належне враження. Деча відразу затих; його рухи зробилися майже запопадливі, особливо ж коли Ханс став поряд зі мною, тримаючи в простягнутій руці коробочок із сірниками; все товариство боязко дивилося на таємниче вмістилище вогню, не підозрюючи, що друга рука, безтурботно засунута до кишені, стискала ствол чудового кольта. (До речі, рушниці, які ми не могли взяти із собою на бенкет, ми заховали в ліжку зарядженими, зі зведеними курками, так що якби хтось надумав їх помацати, вони б вистрілили в необережного злодія).

— Вибач, пане, — сказав Деча. — Якщо мої слова образили мого могутнього гостя, це все пиво винне.

Я приязно вклонився, але мимоволі пригадав стародавнє латинське прислів’я, що вино відкриває правду. Потім, щоб змінити небезпечну тему, він вказав жестом на куток кімнати, де з’явилися двоє чарівних дівчат у легкому одязі та з вінками на головах; вони несли велику чашу із зеленкуватою рідиною, в якій плавали червоні квіти. Граційним розміреним рухом подали вони чашу Дечі; бенкетуючі, хто тільки не був дуже п’яний, підвелися, схилилися над чашею і двічі вигукнули хором:

— Кубок мани! Кубок мани!

— Пий, — сказав мені Деча. — Пий за славу Хоу-Хоу. — Потім, помітивши, що я вагаюся, додав: — Ні, я відіп’ю першим, щоб довести тобі, що це не отрута, — і, прошепотівши: — О дух Хоу-Хоу, зглянься на жерця твого! — випив чималу порцію.

Дівчина піднесла чашу до моїх губ: я відпив, показуючи рухами горла, неначе роблю великий ковток, насправді проковтнув тільки крапельку. Напій на смак нагадував шартрез. За мною була черга Ханса. Я шепнув йому через плече “Вінле”, що бурською говіркою означає “трішки”, й оскільки я повернув голову, стежачи за ним, думаю, що він виконав мою пораду. Чаша обійшла всіх присутніх. Дівчата, які принесли її, допили залишки.

Це було останнє, що я побачив. Хоч і мало я випив, ця крапля вдарила мені в голову і неначе затьмарила свідомість. У моєму мозку виникли дивні видіння-марення: образи, прекрасні і потворні; пильно дивилися на мене обличчя моїх знайомих і ще інші, ніколи раніше не бачені мною лиця. Постаті рухалися, сходилися, і ось між ними почали розігруватися всілякі драми — драми війни, кохання, смерті, і все це було виразно, як у кошмарі.

Аж раптом марення минуло і змінилося відчуттям великого спокою; до мене повернулася здатність спостереження, неначе ще загостреніша.

Оглядівшись навколо, я переконався, що напій на всіх подіяв так само. Спершу всі виявляли ознаки сильного збудження, потім вгамувалися і сиділи нерухомо, неначе статуї, спрямувавши очі в порожнечу.

Перші частувальники вже почали прокидатися і тихо розмовляти одне з одним. Усі ознаки сп’яніння минули; жерці дивилися тверезо, неначе судова колегія; обличчя випромінювали урочистість, в очах читалася холодна фатальна рішучість…

Розділ X

ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ

Після урочистої паузи Деча підвівся і сказав крижаним тоном:

— Я чую, бог кличе нас; з’явімося перед богом і принесімо щорічну жертву.

Утворилася процесія. Попереду йшов Деча з Драманою, за ними Ханс і я, а за нами всі бенкетуючі — загалом осіб п’ятдесят.

— Баасе, — прошепотів Ханс, — після цього напою, якого ви, на жаль, не дали мені випити більше, до мене з’явився ваш преподобний батько і розмовляв зі мною.

— Що ж він тобі сказав, Хансе?

— Він сказав, баасе, що ми потрапили до дуже підозрілої компанії, і порадив пильнувати і не лізти в справи, які нас не стосуються.

Я пригадав, що годину тому отримав ту саму пораду з абсолютно земного джерела. Можливо, Ханс підслуховував застереження Драмани. Як би там не було, я йому сказав, що таким велінням слід підкорятися, і наказав бути сумирним, що б не сталося, і не пускати в хід револьвера без крайньої потреби.

Процесія залишила залу через бічні двері і вступила в якийсь освітлений лампадами тунель; пройшовши ним кроків сорок, ми опинилися у великій печері, теж осяяній лампадами, що здавалися просто світлими плямами в навколишній чорноті.

Звикнувши до напівсвітла, я побачив, що всі жерці, враховуючи Дечу, покинули нас. У печері залишилися тільки жінки; вони стояли навколішки поодинці, віддалік одна від одної.

Драмана підвела мене і Ханса до кам’яної лави, на яку ми всі троє сіли. Драмана не молилася. Так ми сиділи мовчки, втупивши очі в абсолютну темряву, перед нами не горіло жодної лампади. Зізнаюся, усе це діяло мені на нерви. Нарешті я не витримав і пошепки запитав у Драмани, що має відбутися.

— Жертвоприношення, — шепнула вона у відповідь. — Мовчи, бо у бога всюди вуха.

Я скорився; минуло ще хвилин десять нестерпної тиші.

— Коли почнеться п’єса? — прошепотів мені на вухо Ханс (він був якось зі мною в дурбанському театрі).

Я його штовхнув у коліно, щоб він замовк, і тієї ж миті вдалині почувся спів. То була дика і сумна музика. Мені здавалося, що перегукуються два хори і кожна строфа й антистрофа — якщо можна застосувати ці терміни — закінчувалися якимось стогоном або криком відчаю, від якого у мене холола кров. Потім я став розрізняти постаті, що рухалися перед нами в мороці. Ханс, мабуть, бачив те саме, бо він прошепотів:

— Тут Волохаті, баасе.

— Ти їх бачиш? — так само тихо запитав я.

— Здається, баасе. Принаймні, я розрізняю їхній запах.

— Так тримай напоготові револьвер, — відповів я.

За хвилину я побачив світло факела, що коливалося в повітрі, хоча того, хто його ніс, не було видно; смолоскип нахилився вниз і спалахнуло полум’я, освітивши складені для багаття дрова, а за ними високу постать Дечі в химерному головному уборі і білому жрецькому вбранні, але не в тому, яке було на ньому під час бенкету. Він тримав перед собою в простягнутих руках перекинутий білий людський череп.

— Гори, прах Видінь, гори! — вигукнув він. — Покажи нам наші Жадання! — і з цими словами він висипав із черепа на дрова якийсь порошок.

Густий дим наповнив печеру, а коли він розвіявся, яскраве багаття освітило жахливе видовище.

За багаттям на відстані приблизно десять кроків стояла страшна, як жах, чорна постать, завбільшки футів дванадцять на вісім — постать Хоу-Хоу, яким він зображений у печері Берга; тільки там художник дуже полестив оригіналу. Перед нами був образ диявола, що з’явився божевільному ченцю, його очі палали червоним вогнем.

Чудовисько, як я говорив раніше, скидалося на велику горилу, але все-таки це була не мавпа, а людина, і не людина, а диявол. Довга сіра шерсть пучками росла на тулубі; велика червоно-руда кудлата борода, огрядний тулуб, довгі руки і кисті з пазуром і перетинками між пальцями; на бичачій шиї сиділа маленька жіноча голівка із гачкуватим носом, величезним ротом і павіанячими іклами. Опуклий важкий лоб, глибокодумні палючі очі, що тепер світилися червоним вогнем, жорстока усмішка — все було різко підкреслено. І тіло мертвої людини, груди якого топтала пазуриста ступня, і в лівій руці відірвана голова.

О, мабуть, картина в Берзі не бушменом була написана, як я колись вважав, а якимось жерцем Хоу-Хоу, якого доля занесла туди в давні часи. Побачивши чудовисько, я голосно скрикнув і мало не впав із страху, але Ханс ухопив мене за руку і сказав:

— Не бійся, баасе. Він не живий. Це розмальований камінь, а всередині засвічений вогонь.

Я глянув іще раз. Ханс мав рацію.

Хоу-Хоу був просто ідол! Хоу-Хоу існував тільки в серцях своїх шанувальників!!!

Але чия сатанинська уява породила цей образ?

Я полегшено зітхнув при цьому й почав придивлятися до деталей. А подивитися було на що. Обіруч від боввана вишикувалися в ряд огидні Волохаті — чоловіки праворуч, жінки ліворуч, а на столі біля підніжжя ідола, який, як я тепер роздивився, стояв на п’єдесталі, лежало тіло мертвої жінки з Волохатого племені.

— Баасе, — знову заговорив Ханс, — мені здається, що це та сама горилиха, яку я застрелив на річці. Я неначе впізнаю її чарівне личко.

— Якщо так, то сподіватимемося, що нам не доведеться лягти з нею поряд на цей стіл.

І раптом я збожеволів і всі з’їхали з глузду. Мабуть, пари цього проклятого порошку отруювали мозок. Деча назвав його “Прахом Видінь”. І справді, переді мною постали видіння — зловісні, кошмарні. Я не маю сил їх описати. Ви читали, друзі, про переживання курців опіуму; це було щось подібне, тільки ще гірше.

Мені здавалося, що Хоу-Хоу зійшов з п’єдесталу і заходився танцювати в залі; він схилився наді мною і поцілував мене в лоба. (Насправді мене, можливо, поцілувала Драмана.) Волохаті почали перед ідолом бісівський танець. Жінки шаліли і кричали зі спотвореними обличчями; жерці в несамовитому захваті розмахували руками, як прихильники Ваала у Старому Заповіті. Коротше кажучи, то було буквальне служіння дияволу.