Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 25)
Потім мана минула так само раптово, як і почалася. Я отямився. Моя голова спочивала на плечі Драмани, або, можливо, її голова на моєму плечі — не пам’ятаю; Ханс захоплено цілував мої черевики, уявивши, що це ніжний лоб якої-небудь чорношкірої діви, яку він знав тридцять років тому. Я вдарив його ногою в носа, після чого він винувато підвівся, бурмочучи на своє виправдання, що він ніколи не пробував такої міцної “данка” (одурманюючі коноплі, які палять тубільці).
— Так, — відповів я, — тепер зрозуміло, на чому ґрунтується магія шахрая Зікалі. Не дивно, що він нас послав у таку далечінь здобути жмуток листя.
Багаття все ще яскраво горіло, хоча не чаділо отруйно, і при його світлі я побачив, що Деча звертається до ідола з пристрасною молитвою, хоча не міг розібрати слів, оскільки у мене у вухах усе гуділо. Але він відвернувся і вклонився нам.
— Чого він хоче від нас? — запитав я у Драмани, що сиділа поряд зі мною з найцнотливішим виглядом.
— Він говорить, щоб ви підійшли і віддали богу свою данину.
— Яку данину? — запитав я, вважаючи, що малося на увазі щось криваве.
— Жертвопринесення священного полум’я, яке носить із собою Володар Вогню, — і вона вказала на Ханса.
Я був спантеличений.
— Вона має на увазі сірники, баасе, — підказав мені Ханс.
Я зметикував, у чому справа, й, озброївшись непочатою коробкою “Best Wax Vestas”, ми підвелися, велично підійшли до вогню, обійшли довкруг нього і вклонилися звіроподібному боввану Хоу-Хоу. Потім, за вказівкою Дечі, Ханс урочисто поклав коробку із сірниками на кам’яний стіл, після чого нам дозволили повернутися на своє місце.
Неможливо уявити собі що-небудь кумедніше за цю сцену. Серед фантастики всього оточуючого я ледве стримувався від істеричного реготу. Я швидше потягнув Ханса на місце, відчуваючи, що з ним відбувається те саме, що й зі мною. На щастя, готтентоти не звикли відкрито висловлювати свою веселість.
Заспокоївшись, я побачив, що погляди всіх присутніх спрямувалися праворуч.
— Іде жертва, — прошепотіла Драмана, і в залі з’явилася висока жінка в білому покривалі, яку підвели до кам’яного столу, де лежав труп і сірники.
— Хто вона? — запитав я.
— Торішня наречена; жерцям вона більше не потрібна, і вони передають її у володіння богу, — відповіла Драмана з кам’яною усмішкою.
— Нещасну вб’ють? — запитав я з трепетом.
— Бог приймає її у своє володіння, — загадково відповіла Драмана.
У цей момент один із волохатих дикунів зірвав із жертви покривало, і перед нами постала красива жінка в білій туніці, з глибоким вирізом на грудях, яка ледве досягала колін. Вона стояла перед нами нерухомо, висока і струнка, з чорним волоссям, що спадало на плечі. Потім, за сигналом, усі присутні жінки встали і закричали:
— Вінчання з богом! Вінчання з богом! Прилучімося до бога через неї.
До дівчини підійшли двоє Волохатих, тримаючи в руках щось, що я не міг роздивитися, і зупинилися, неначе очікуючи знака. Обличчя оточуючих мене жінок спотворила мерзотна хіть. Я ненавидів їх усіх, окрім Драмани, яка одна не кричала.
Що я мав побачити? Який-небудь огидний акт культу вуду, що практикується неграми на Гаїті і на Східному березі? Можливо; якщо так; я не витримав би, чим би це мені не загрожувало. Моя рука майже автоматично схопилася за револьвер.
Деча приготувався щось сказати — мабуть вирок. Я зміряв очима відстань між ним і мною, готуючись принести богу жертву, якої він не чекав.
Але в цей момент дівчина здійняла руки і сказала гучним, чистим голосом:
— Я вимагаю стародавнього права піднести молитву богу перед тим, як буду віддана йому.
— Говори, — сказав Деча, — тільки не тягни.
Вона вклонилася чудовиську, і, напіввідвернувшись від нього, почала промову, адресовану швидше аудиторії, аніж ідолові.
— О дияволе Хоу-Хоу, — говорила вона, і голос її звучав гірким глузуванням. — О чорте, якому мій народ вклоняється на свою погибель! Я, відірвана від свого народу, приходжу до тебе, бо не побажала жодного з твоїх первосвящеників, і за те маю заплатити кров’ю. Хай буде так, але спочатку я щось скажу тобі, о Хоу-Хоу, і твоїм жерцям, що розжиріли в гріхах. Слухай мене! В мені говорить дух, що відкриває зір! Я бачу — вода наповнила острів. Бачу: полум’я проривається крізь воду і обертає на прах твою огидну статую і спалює твоїх злих служителів; жодного не залишиться! Настане час стародавнього пророцтва!
Вона подивилася на мене і на Ханса і простягнула руки, неначе збираючись звернутися до нас. Та якщо й хотіла, то змінила свій намір.
Жерці слухали, занімівши від подиву, а може, й страху. Але потім пролунав залп лютих проклять, і, коли він завмер, я почув голос Дечі:
— Смерть богохульниці! Хай станеться жертвоприношення!
Двоє дикунів підійшли до неї ближче, і тепер я роздивився, що в руках у них були мотузки. Поза сумнівом, вони збиралися її зв’язати. Але вона їх випередила й одним стрибком опинилася на столі, де лежало тіло Волохатої і сірники. В її руці зблиснув ніж (мабуть, захований в одязі). Вона махнула ним і вигукнула:
— Хай ляже на вас кров моя, о жерці Хоу-Хоу!
Вона встромила його в серце; її тіло каменем упало на стіл. У сум’ятті, що запанувало, я розрізнив голос Ханса:
— Хоробра вона була жінка, і все, що вона сказала, справдиться. Можна мені застрелити того жерця, баасе, чи ви самі це зробите?
— Ні, — почав я, але мої слова заглушив вибух диких вигуків:
— У бога викрали жертву! Бог голодний! Віддати в жертву цих чужоземців!
Деча нерішуче дивився на нас. Я зрозумів, що настав час діяти, встав і вигукнув:
— Знай, о Дечо! Якщо хоч одна рука підніметься на нас, я зроблю з тобою те, що зробив мій товариш із вашим собакою!
Деча негайно принишк і запопадливо сказав:
— Не бійся, пане! Ти у нас почесний гість і посланець Великого. Ходи собі!
За його знаком яскравий вогонь пригасили, і в печері майже зовсім стемніло.
— За мною, швидше! — сказала Драмана і, схопивши мене за руку, повела геть.
Оговтавшись удома, ми насамперед кинулися оглядати рушниці і переконалися, що їх ніхто не чіпав. Потім, бачачи, що ми зовсім одні, оскільки всі пішли на святкування жертви, я сказав:
— Пані Драмано, чи правду говорить моє серце, чи мені це тільки сниться, що ти хочеш піти від примари Хоу-Хоу?
Вона обережно подивилася довкруги і тихо відповіла:
— Пане, це моє найбільше бажання — навіть якщо порятунок означає смерть. Слухай: сім років тому я була прив’язана до скелі Пожертв, де завтра стоятиме моя сестра. Я була обрана богом і віддана йому, тобто це означає — обрана Дечою і віддана Дечі.
— Як же ти досі ще жива? — запитав я. — Обрана ж приноситься в жертву наступного року перед новим весіллям.
— Пане, я донька Веллу. Деча через мене може одержати цей титул. Титул Сабіли вище — вона донька старшої дружини Веллу, я ж народжена від молодшої дружини. Але й я можу стати в нагоді Дечі, ось чому я ще жива.
— Які ж задуми у Дечі, пані Драмано?
— А ось які, пане: досі протягом багатьох століть — відтоді, як великий вогонь знищив місто на острові — у нас було дві влади: влада жерців Хоу-Хоу, пануюча над душею народу, і влада роду Веллу, що розпоряджається тілом народу. Деча честолюбний. Він хоче володарювати над тілом і духом; він хоче влити в країну свіжу кров інших племен і створити великий народ, яким були веллоси, коли прийшли сюди з півночі. Одружившись із моєю сестрою, законній спадкоємиці Веллу, він її ім’ям захопить владу. Жерці нечисленні й не можуть втілити цей план самотужки. Але вони правлять дикунами, яких звуть дітьми Хоу-Хоу. Дикуни тепер роздратовані вбивством на річці, яке приписують Іссикору. Тому вони готові йти війною на веллосів на чолі із жерцями Хоу-Хоу, якого називають своїм батьком, оскільки його зображення схоже на них. Нині всі чоловіки дикого племені хоухойа збираються на острові, перепливаючи озеро на колодах і очеретяних плотах. Завтра до ночі всі зберуться. Потім, після святого весілля, коли Веллу прив’яже мою сестру Сабілу до стовпа на скелі Пожертв між вічних вогнів, Волохаті на чолі із Дечею атакують місто на березі. Місто здасться, і Деча вб’є мого батька, Іссикора й увесь наш рід і оголосить себе вождем. А потім він отруїть лісовий народ і, як я чула, вливши в країну свіжу кров, утвердить своє царство.
— Масштабний задум, — сказав я, відчувши певну повагу до цього негідника Дечі, який різко контрастував із безпорадними і марновірними підданими старого Веллу.
— А що, пані, чекає на мене і мого супутника?
— Не знаю, пане. Та гадаю, він вас боїться. А можливо, він розраховує, що ви будете йому корисні при виконанні його задумів, і тому схоче залишити вас при собі і вб’є вас лише у разі спроби втекти. З іншого боку, коли лісовий народ дізнається, хто насправді вбив на річці їхнього одноплемінника, він може зажадати вашої смерті. Тоді може статися, що на великому святі, так званому Завершенні Святого Весілля вас прив’яжуть до жертовного вівтаря і жерці вип’ють вашу кров вустами Хоу-Хоу. Мабуть, завтра ж на раді священиків буде винесена така ухвала.
— Дякую тобі, — сказав я. — Подробиці не істотні.
— Але поки що ми в безпеці, — продовжувала вона, — і мені доручено віддати тобі усілякі почесті і завтра, поки жерці будуть готуватися до Святого Весілля, показати тобі все, що ти побажаєш побачити, і дати тобі гілку від древа Видінь для пророка Зікалі.