Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 27)

Проте з кожної безвиході можна знайти вихід.

Моя винахідливість вичерпалася, але залишався Ханс із його інстинктом дикуна, що нерідко вів його до мети швидше, аніж усі мої мудрування цивілізованої людини.

Кажучи спокійно голландською, щоб Драмана не вгадала мого внутрішнього збудження, я окреслив Хансу цю проблему так:

— Припустімо, Хансе, що нам необхідно самотужки зламати цей брус, щоб упустити сюди воду з озера, як нам це зробити тими засобами, які маємо зараз?

Ханс подивився навколо, бгаючи капелюха, і відповів:

— Не знаю, баасе.

— Так подумай, цікаво, чи збігається твій здогад із моїм?

— Я думаю, що в такому випадку він не збігається ні з чим, — сказав Ханс із таким дерев’яним виразом крайньої тупості, що ніяк не можна було дати йому стусана.

Потім, не промовивши жодного слова, він відійшов від мене і почав уважно оглядати важіль, особливо скобу. Потім, сказавши арабською, що хоче подивитися глибину рову, він спритно поліз важелем і всівся на нього верхи біля кам’яної “передачі”, вдаючи, що дивиться в канал.

— Темно, нічого не видно, — вимовив він нарешті і спустився. Потім він звернув увагу на труп жінки в тіні біля самої стіни, убитої під час закріплення важеля. Ми підійшли до неї. Як усі жителі острова, вона була молода і вродлива. Нахилившись над трупом, Ханс сказав мені знову голландською:

— Баас пам’ятає, як він мене лаяв, що я прихопив дві бляшанки пороху?

Я заперечив, що не пригадую цього інциденту, але, звичайно, не потрібно було тягти з собою на острів зайву вагу.

— А як баас вважає, — продовжував Ханс, — кому краще відомо, що може відбутися, — баасу чи преподобному батькові бааса на небесах?

— Моєму батькові, Хансе, — відповів я без вагань.

— Баас має рацію. Батько бааса знає більше, ніж баас. Але в деяких випадках Ханс розуміє більше за них обох — принаймні в земних справах.

Я мовчки дивився на маленького нахабу, а він незворушно продовжував:

— Зовсім я не забув залишити порох на березі, я його взяв із собою передбачаючи, що він нам знадобиться, оскільки порохом можна висадити в повітря і людей, і багато чого іншого.

— Гаразд, так до чого ж тут порох?

— Можливо, й ні до чого, баасе. Тільки ось що: ці веллоси не дуже майстерні в свердлінні каменю. Отвори у них виходять ширші, ніж потрібно. В ту дірку у водних воротах можна вставити під болт дві фунтові порохівниці.

— До чого класти туди порох? — запитав я недбало, оскільки мої думки були зайняті мертвою жінкою.

— Ні до чого, баасе, абсолютно ні до чого. Тільки, здається, баас мене запитав, як опустити цю кам’яну руку? Я думаю, якщо закласти в цей отвір два фунти пороху та підпалити його, то або розлетиться вся верхня частина кам’яної плити, або вискочить болт, а можливо, відбудеться й те, й інше. Кулак розтулиться, і двері впадуть на дно; озеро рине в канал і затопить поля жерців Хоу-Хоу, якщо тільки баас у своїй мудрості і доблесті вважає, що вони ще потрібні жерцям після такого дощику напередодні жнив.

— Ах ти, шахраю, — вигукнув я. — Розумне, маленьке чортеня! Молодчина! Тільки цю справу треба докладно обмізкувати.

— Так, баасе, і краще нам піти в дім. Треба звідси вибиратися, баасе, поки нашу пані не почули щури. А перед відходом подивіться звідси на той отвір і на болт.

Потім Ханс, що весь час не відводив погляду від тіла жінки, вклонився і сказав арабською:

— Аллах, тобто Хоу-Хоу, хай прийме тебе до лона свого, — і шанобливо відійшов.

Ми вийшли з повітки.

Розділ XII

ЗМОВА

Драмана ретельно замкнула повітку і, поклавши ключ назад у кошіль, повела нас подивитися на сумнозвісне дерево Видінь. Воно стояло посеред великої, обнесеної стіною ділянки землі, названої садом Хоу-Хоу, хоча там нічого іншого не росло. Драмана запевняла, ніби дерево отруює будь-яку рослину, що росте поряд.

Пройшовши у хвіртку, ключ від якої також був у кошелі Драмани, ми опинилися перед знаменитим деревом, якщо можна його так назвати. Воно, швидше, скидалося на кущ, верхні його гілки височіли на якихось двадцять футів над землею. Проте воно затінювало велику площу і мало стовбур трьох футів завтовшки; від стовбура відходило безліч гілок, кінці яких стелилися землею і пускали нове коріння, як це буває, якщо не помиляюся, у дикого фігового дерева.

То був нечистий витвір природи. Замість листя воно мало тільки темно-зелені м’ясисті стручки, як у молочаю, можливо, це й був якийсь різновид молочаю. Стручки закінчувалися яскраво-бузковими квітами, що поширювали огидний трупний запах; а під квітами — оскільки, мабуть, дерево, неначе апельсин, мало властивість одночасно давати цвіт і плід — висіли жовті колючі зерновники, завбільшки з грушу. Для повноти картини залишається тільки додати, що стовбур покривала зморщена сіра кора і що стручкувате листя було наповнене молочною смолою, як у всього сімейства молочайних. За словами Драмани, це був єдиний екземпляр й іншого не існувало ні на острові, ні на березі, спробувати ж його розмножити вважалося великим гріхом. Словом, дерево було монополізоване жерцями.

Ханс узявся за роботу і нарізав цілий віник листя і стручків, щоб переправити його старому карлику, якою б не була слабкою надія коли-небудь побачитися з ним. То була дуже неприємна робота, оскільки з дерева бризкала біла смола, як скипидар, обпалюючи шкіру.

Дорогою назад Драмана звернула нашу увагу на небувалий високий рівень води в озері: вода стояла вище за поля, відвойовані колись у озера і обнесені стіною, і навіть вище входу до печери. Але, за її словами, боятися було нічого: стіна достатньо висока, шлюзи міцні, а в крайньому разі люди можуть сховатися на схилах гори.

Удома вона попрощалася з нами, сказавши, що повернеться перед заходом сонця. Я її попросив неодмінно виконати цю обіцянку. Самому мені було тепер байдуже, прийде вона чи ні, оскільки я вже довідався від неї все, що міг. Але я задумав влаштувати катастрофу і тому непокоївся, чи зможе вона врятуватися. Все-таки вона виявилася вірним другом, ненавиділа Дечу і Хоу-Хоу і любила свою сестру Сабілу.

Ханс провів її до порога і з незграбною старанністю допоміг їй надіти плащ від дощу, який вона скинула і несла на руці. І справді — дощ, який було ущух, знову полив як із відра.

Залишившись наодинці, ми з Хансом поїли і почали радитися.

— Що ж робити, Хансе? — запитав я.

— А ось що, баасе: перед північчю ми сховаємося на березі поблизу сходинок, що біля скелі Пожертв, потім, коли прийде човен і висадить панну Сабілу, і її прив’яжуть до стовпа, ми дістанемося до човна вплав, вліземо в нього і поїдемо назад до міста веллосів.

— Але це, Хансе, не врятує панну Сабілу.

— Не врятує, баасе; та я й не сушив голови над долею панни Сабіли, яка насолоджуватиметься щастям із Хоу-Хоу. Це врятує нас, баасе, хоча, можливо, нам доведеться залишити Хоу-Хоу і дещо з наших речей. Якщо Іссикор та інші хочуть врятувати панну Сабілу — то хай не будуть боягузами і перестануть боятися кам’яного боввана і жменьки жерців і нехай самі стараються.

— Слухай, Хансе, ми прийшли сюди, щоб добути жмуток смердючого листя для Зікалі і щоб урятувати панну Сабілу. Перше завдання виконане, залишається друге. Я врятую нещасну або загину, спробуючи це зробити.

— Так, баасе, я так і думав, що баас це скаже. Всі ми божевільні, кожен на свій лад. Як може людина вирвати зі свого серця дурощі, закладені її матір’ю туди до її народження? А через те, що баас з’їхав з глузду або закохався в панну Сабілу, бо вона така красива, ми так чи інакше маємо розробити інший план і постаратися, щоб нас убили, коли ми втілюватимемо його в життя.

— Який план? — запитав я, пропускаючи повз вуха зухвале кепкування.

— Не знаю, баасе, — сказав він, дивлячись у стелю. — Якби в мене був ковток горілки, я б що-небудь придумав; а то в мене від цієї вогкості туман у голові і шлунок повен води. Проте баас, здається, говорив, що коли зламати кам’яні ворота, то озеро затопить усю місцевість разом із печерою Хоу-Хоу, де зберуться на поклоніння всі жерці з усіма своїми дружинами?

— Так, Хансе, і дуже швидко: як тільки вода увірветься, вона знесе стіни шлюзів і рине могутнім потоком, тим паче, що знову полило.

— Тоді, баасе, ми маємо спустити камінь, а оскільки самі ми неспроможні це зробити, то нам допоможе ось хто, — і він витягнув з мішка два фунти пороху в міцно запаяних бляшанках, як їх випустив англійський фабрикант. — Оскільки мене звуть Володарем Вогню, то жерці Хоу-Хоу подумають, що це цілком природно, — додав він, усміхнувшись.

— Так, Хансе, — підтвердив я.

— Тільки, баасе, нам потрібен гніт.

Я подивився навколо. У кімнаті стояли на полиці глиняні лампадки, а біля них лежав моток гніту місцевого виготовлення.

— Якраз те, що нам треба! — сказав я.

Ми зняли його, просмолили сумішшю тубільної олії з рушничним порохом, вибитим мною з патрона, і за півгодини у нас був чудовий гніт. Випробувавши його, я переконався, що він прогорить п’ять хвилин, поки вогонь не досягне пороху. Це було все, що ми могли тоді зробити.

— А зараз, баасе, — сказав Ханс, коли ми закінчили свої приготування і поклали гніт сушитися, — припустімо, що все піде добре, ворота впадуть і вода заллє печеру, — але як же ми самі заберемося з острова? Якщо ми потопимо жерців Хоу-Хоу (втім, я думаю, що ми їх не потопимо, бо вони полізуть на гору, як кролики), ми тим самим потопимо і себе, і доведеться нам вирушати з ними разом до місця біля Вогнища, про яке так любив говорити ваш преподобний батько. Потопити жерців Хоу-Хоу, звичайно, хороша справа, а й панні Сабілі будуть непереливки, якщо ми її залишимо прив’язаною до стовпа.