Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 28)
— Ми її не залишимо там, Хансе, тобто якщо все піде, як я сподіваюся; ми залишимо когось іншого.
У Ханса просяяло обличчя.
— О, баасе, тепер розумію! Ви думаєте прив’язати до стовпа пані Драману, яка старша панни Сабіли і не така гарна! Ось чому ви їй веліли залишатися з нами весь вечір! Прекрасний план! і він нас позбавить від метушні згодом. Тільки, баасе, доведеться злегка гепнути її по довбешці, щоб вона не зчиняла галасу і не виказала нас у своєму себелюбстві.
— Хансе, ти просто тварюка! — вигукнув я з обуренням.
— Так, баасе, звичайно, я худобина, яка раніше дбає про вас і про себе, ніж про інших. Але тоді кого ж залишить баас? Адже не думає ж він прив’язати до стовпа мене у вбранні нареченої? — додав він із непідробною тривогою.
— Хансе, ти тварюка і дурень, бо, незважаючи на всю твою тупість, як же я обійдуся без тебе? Я прив’яжу до стовпа мертву жінку, що лежить у шлюзній повітці.
Ханс подивився на мене явно захоплено і сказав:
— Баас остаточно порозумнішав! Нарешті баас придумав щось, чого я не придумав перший. Це хороший план, якщо тільки нам вдасться зробити все непомітно і якщо панна Сабіла на радощах одночасно не плакатиме і не сміятиметься, як дурна. Але, припускаючи, що все вдасться, як же ми вчотирьох проберемося до човна, баасе, якщо тільки ці боязкі веллоси так довго нас чекатимуть?
— А ось як, Хансе: якщо Драмана говорить правду, то човен, привізши наречену, очікує світанку неподалік від берега. Ти дістанешся до нього вплав, тримаючи пістолета над головою; все інше залишиш. Потім ти піднімешся у човен, назвавшись веллосам та Іссикору або хто там буде ще. Потім, коли все затихне, ми з пані Драманою притягнемо до стовпа мертву жінку і прив’яжемо її замість Сабіли. Тоді ти приженеш човна до малої пристані, що ми бачили поблизу шлюзів, пам’ятаєш?
— Так, баасе.
— Як тільки ти під’їдеш, я підпалю гніт, і ми побіжимо до човна. Сподіваюся, жерці зі своїми дружинами не почують вибуху; а коли вони вийдуть із печери і побачать, що їх затопило, їм буде не до переслідування (човни у них десь же то заховані, хоча Драмана і не знає де). Тепер зрозумів?
— Так, баасе. Як я вже сказав, баас раптом порозумнішав. Але баас не звернув уваги на одну дрібницю: припустімо, що я благополучно дістануся до човна, як я примушу цих боягузів гребти до вас до пристані? А раптом вони побояться, баасе, і заявлять, що це проти звичаю або що там їх схопить Хоу-Хоу, або ще щось таке?
— Ти їх попросиш добром, Хансе, а якщо вони не послухаються, тоді ти Надаси слово своєму кольту. Але, сподіваюся, в цьому не виникне потреби: Іссикор сам захоче відняти Сабілу у Хоу-Хоу. А тепер усе влагоджено, і я лягаю спати. Тільки спочатку візьми он ту рогожу і накрий нею смердючий віник проклятого Зікалі — хай йому всячина! Послати людей на таке!
“Усе залагоджено”, — з внутрішньою іронією промовив я в думках, простягшись у ліжку. Успіх нашої відчайдушної справи залежав від ланцюжка гіпотез, такого довгого, як звідси до Капштадта. Мимоволі згадалася давня приказка: якби та якби, та виросли в роті гриби.
Якщо човен припливе; якщо він чекатиме поблизу; якщо Хансу вдасться непомітно до нього підпливти; якщо його пустять у човен; якщо він умовить марновірних веллосів наблизитися до пристані і забрати нас; якщо не відкриється наша витівка з порохом; якщо порох благополучно вибухне і поруйнує шлюз; якщо ми зможемо відв’язати Сабілу від стовпа; якщо вона не влаштує істерики; якщо негідники-жерці не переріжуть нам горлянок під час усіх цих операцій і ще двадцять “якщо” — тоді, можливо, “все владнається”. Проте, покладаючись, за звичаєм, на долю, я помолився і вирішив, що час спати. Я, на щастя, можу спати у будь-який час і за будь-яких обставин. Без цього я б давно помер.
Мене розбудив прихід Драмани. Було вже зовсім темно. Я глянув на годинника — виявилося, одинадцята година.
— Що ж ти не розбудив мене раніше? — спитав я Хансу.
— А яка користь від того, що я розбудив би вас, баасе? Нудно никати, коли нічим промочити горло.
Так він виправдовувався, а насправді просто міцно спав, як і я. Проте я був радий, що позбавився кількох годин виснажливого очікування.
Тепер я зважився розказати Драмані все. У цій жінці було щось таке, що викликало до неї довіру.
Вона вислухала і пильно дивилася на мене, вражена сміливістю мого задуму.
— Усе це, можливо, закінчиться благополучно, — сказала вона нарешті, — але варто остерігатися чаклунства жерців, яке відкриває їм те, що очі не бачать.
— Я теж чаклун, — заперечив ваш покірний слуга.
— І ще одна обставина, — продовжувала вона. — Ми не можемо пройти до кам’яних воріт, які ви хочете поруйнувати: за наказом, я повернула Дечі кошіль з ключами. Жерці ще раз заходили в повітку упевнитися, що ворота надійно закріплені. Двері міцно замкнені, нам її не відкрити.
Я був приголомшений. Про ключ я й не подумав. І раптом я почув здавлене ідіотське хихотіння Ханса.
— Чого смієшся, віслюче? — закричав я. — Хіба час сміятися, коли всі наші плани провалюються?
— Ні, баасе, тобто так, баасе. Розумієте, баасе, я передбачив, що може статися що-небудь подібне, і про всяк випадок вийняв ключа з мішка пані Драмани і підмінив його каменем тієї ж ваги. Ось він, — і Ханс витягнув з кишені важкуватий архаїчний ключ.
— Ти вчинив мудро. Але ти сказала, Драмано, що жерці ще раз заходили в повітку. Як же вони ввійшли без ключа? — запитав я.
— Пане, є два ключі. Один зберігається у того, хто має титул Вартового Воріт. Згідно з присягою, він весь день носить його біля пояса і спить із ним уночі, А мені дав свого ключа верховний жрець, у якого є всі ключі, щоб він міг прийти з дозором куди і коли захоче. Але він це рідко робить.
— Чудово. У тебе є які-небудь новини, Драмано?
— Так, пане. На нараді ухвалили принести в жертву Хоу-Хоу тебе і твого супутника. Це подачка лісовим жителям; вони вивідали, хто вбив їхню одноплемінницю, і заявили, що коли вас залишать живими, то вони не підуть на війну з веллосами. Можливо, і мене принесуть у жертву разом із вами.
— Он як? — промовив я, подумавши, що тепер можу з чистою совістю топити всю цю наволоч і пригостити завбачливих жертвувальників хорошою дозою їхніх власних ліків. З цієї миті я зробився безжальний, як сам Ханс.
Тепер стало зрозуміло, чому з нами так чемно обходилися і дозволяли оглядати все, що нас зацікавить. Це робилося, аби приспати підозру.
Ми взялися за вечерю, за якою Драмана обмовилася випадково, що було ухвалено вкрасти у нас зброю, що “вивергає вогонь”, щоби певніше нас схопити. Треба було діяти невідкладно.
Я їв, скільки влізе, виходячи з того, що їжа додає сил, те саме робив і Ханс. Драмана принесла нам тубільної наливки, і я не відмовився від випивки, вважаючи, що помірна доза алкоголю буде нам обом на користь, особливо ж Хансу, якому випадала холодна ванна.
Повечерявши, ми упакували якомога зручніше наш невеликий багаж: половину я дав нести Драмані. Ханс же ніс тільки пістолет і в’язку смердючих гілок, яка під час плавби мала служити йому підтримкою і прикриттям.
Розділ XIII
СТРАШНА НІЧ
Злива перейшла на мжичку; густий туман стелився полями і над озером, сприяючи нашій утечі. Жоден собака не загавкав на нас, бо ті нечисленні представники цих тварин, які були на острові, через холод і вогкість усі спали. Але крізь туман сяяв з неба великий повний місяць, віщуючи зміну погоди.
Ніким не помічені, досягли ми шлюзної повітки і, на свій подив, виявили, що двері незачинені. Приписавши це недогляду жерців, ми тихо ввійшли і прикрили за собою двері. Потім я запалив свічку, підняв її над головою і вражено відступив: над каналом сиділа людина з довгим списом у руці.
Поки я дивувався, що мені робити, і дивився на вартового, напівсонного і, мабуть, ще більше наляканого, ніж я сам, Ханс із властивою дикуну швидкістю дій поклав край моїм роздумам. Як леопард, стрибнув він на ворога. Я почув удар ножа, і наступної миті відблиск свічки впав на п’яти, що стирчали з води. Людина зникла назавжди — принаймні з нашого життя.
Вона впала на коліна, подумавши, мабуть, що я її збираюся вбити списом вартового, який я підняв із землі, і відповіла:
— Пане, я не знаю. Мабуть, у жерців з’явилася підозра, і вони виставили варту. Або, можливо, їх стривожив небувалий підйом води.
Заспокоєний її поясненнями, я їй велів підвестися, і ми взялися за справу. Замкнувши двері зсередини, Ханс піднявся на важіль і вставив порохівниці в дірку в підйомних воротах, якраз під болт. Потім ми добре зашпаклювали щебенем усі щілини, щоб порохівниці не вискочили, і все разом замазали товстим шаром глини, яку я нашкріб із вогкої стіни повітки. Лише безпосередньо під болтом ми залишили невеликий отвір, щоб сконцентрувати силу вибуху на болті і на верхньому краю дірки в підйомних воротах. Гніт ми провели в просвердлені в порохівницях дірочки, вставивши їх у порожнисті очеретини, щоб вони не відсиріли. Кінці їх висіли на шість футів від землі, так що похапцем їх неважко було запалити.
Тепер було вже чверть на дванадцяту, і ми приступили до найстрашнішої і найнебезпечнішої частини нашого завдання. Ми з Хансом підняли тіло вбитої під час закриття шлюзу жінки і понесли його з повітки. Драмана, відмовившись торкатися трупа, йшла за нами, навантажена всім нашим багажем, який ми ні на хвилину не наважувалися залишати, передбачаючи, що відступ буде відрізаний. З величезним зусиллям пронесли ми важкий труп якихось п’ятдесят ярдів до місця, яке я помітив ще вранці на краю скелі Пожертв; у тій частині скеля здіймалася футів на шість над довколишнім рівнем і спереду в ній було промите водою заглиблення — начебто невеликий грот без даху, якраз достатній, щоб умістити нас трьох і труп.