Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 23)

— Невже! Рятуй нас, Хоу-Хоу! — сказав Деча, дивлячись на Ханса з великою повагою.

— О, так! Навіть я при всій своїй могутності боюся прогнівити його, щоб він не перетворив мене на попіл.

Але тут Деча засумнівався і запитав:

— Скажіть, о швидкокрилий Вітре і Володарю Вогню, як з’явилися ви на нашому острові? Ми помітили човен із нашими бунтівними підданими, слугами старого узурпатора Веллу; за ними женуться, щоб їх убити за блюзнірське наближення до святині. Чи не цей човен вас привіз?

— Він, — відповів я сміливо. — Коли ми прийшли в те місто, я зустрів панну, дуже вродливу панну, на ім’я Сабіла, і запитав її, де проживає великий Деча. Вона сказала, що знає тебе і що ти найвродливіший і найшляхетніший з усіх відомих їй чоловіків. Потім вона сказала, що візьме кількох слуг, у тому числі простака Іссикора, від якого ніяк не може відкараскатися, і сама відвезе нас на острів, надіючись зайвий раз побачити тебе. Отже, вона привезла нас сюди і висадила спершу біля руїн стародавньої столиці, щоб я міг подивитися на них. Але твої люди грубо прогнали її, і нам довелося йти пішки до твого міста. Ось і все.

Деча занепокоївся.

— Благатимемо Хоу-Хоу, щоб ці дурні не вбили її з іншими.

— Приєднуюся до твоєї молитви, — відповів я, — бо вона надто гарна, щоб померти. Але стривай, я скажу тобі, що сталося. Володарю Вогню, дай вогонь.

Ханс запалив сірника об те місце, на якому сидять, — єдине сухе місце у всій його персоні — і підніс його до мене, склавши долоні човником. Я з таємничим бурмотінням дивився на полум’я.

— Все благополучно, — вимовив я нарешті. — Човен Сабіли Прекрасної позбувся переслідувачів; сім, ні, вісім човнів встигли їй на виручку з міста, коли твої люди вже наздоганяли її.

У цей момент, дуже вчасно, з’явився вісник і з церемонними поклонами доповів точнісінько те саме.

— Дивно! — вигукнув жрець. — Дивно! Перед нами справжні чарівники! — він із благоговійним страхом втупився на нас.

Але потім знову засумнівався.

— Пане, — сказав він, — Хоу-Хоу — правитель Волохатого племені. До нас дійшла чутка, що якісь мандрівники таємничим чином убили громом жінку з племені Хоу-Хоу. Чи не ти зробив це, пане?

— Так, — відповів я, — вона залицялася до Світла-в-темряві, і він її убив.

— Але як він це зробив, пане?

Тепер доречно буде сказати, що один мешканець селища зустрів нас далеко не доброзичливо, а саме — великий злий собака, що весь час гарчав на нас, а зараз шарпав Ханса за полу.

— Стріляй, Хансе! Застрель його на смерть! — шепнув я голландською, і Ханс із властивою йому кмітливістю засунув руку до кишені, схопився за револьвер, притиснув голову тварини до дула і вистрілив через тканину. Собака пішов до всіх псів.

Серед жерців сталося повне сум’яття. Один упав як мертвий від страху. Усі інші, крім Дечі, підібгали хвости.

— Це чарівний вогонь, — недбало зауважив я. — А зараз, благородний Дечо, дай нам дах і їжу, бо тут вогко і ми зголодніли.

— О, звичайно, звичайно, пане! — вигукнув Деча і пішов-з нами вперед, пропускаючи мене і Ханса.

Інші, оговтавшись від переляку, урочисто понесли дохлого собаку.

Ми піднялися на голу кам’яну терасу гори, в правому кутку якої я помітив за садом пащу великої печери. А на краю тераси, над самим озером горіли на відстані двадцяти кроків одна від одної дві вогняні колони, яких раніше не було видно за деревами. Між вогняними колонами височив кам’яний стовп.

“Вічні вогні”, — подумав я про себе, але, про всяк випадок, запитав, що це за багаття.

— Ці вогні горять з початку світу, — байдуже відповів Деча, — вони не гаснуть навіть у найбільшу зливу.

“А! — подумав я, — вулканічні гази, як у Канаді”.

Повернувши праворуч, ми пішли вздовж зовнішньої стіни саду і зупинилися біля рядка красивих одноповерхових будинків, що притулилися до прямовисної скелі. Тут жили жерці Хоу-Хоу зі своїми гаремами. Треба сказати, що жерці користувалися привілеєм мати кількох дружин.

Нас увели в найбільший із цих будинків, мешканці якого, мабуть, були попереджені про наш прихід, оскільки ми їх застали в клопотах; метушилися вродливі жінки в білих сукнях, чулися квапливі розпорядження. В печі палав вогонь, оскільки вечір був сирий і прохолодний. Ми вмилися і сіли до вогню обсушитися й погрітися. Трохи згодом жрець запросив нас вечеряти і вийшов.

— Хансе, — сказав я, — поки все йде гладко: ми прийняті як друзі Хоу-Хоу, а не як вороги.

— Так, баасе, завдяки мудрій вигадці бааса з сірниками та іншим. Але до чого баас це говорить?

— А ось до чого: наша мета — врятувати панну Сабілу. Тому ми маємо уважно пильнувати і бути напоготові. Хансе, тут нас пригощатимуть дивними напоями, щоб розв’язати нам язики. Але поки ми тут, ми не маємо пити нічого, окрім води. Зрозумів, Хансе?

— Так, баасе, зрозумів.

— Присягнися.

Ханс задумливо почухав потилицю і відповів:

— У шлунку в мене дуже холодно, баасе; добре б випити чого-небудь тепленького після того, як змокнеш і надивишся на кам’яних людей. Проте, баасе, я присягаюся. Так, і присягаюся нашим преподобним батьком, що питиму тільки одну воду або ж каву, якої, на жаль, тут не дістанеш.

— Чудово, Хансе. І пам’ятай, що коли ти порушиш свою клятву, мій преподобний батько поквитається з тобою на тому світі.

— Знаю, баасе. Але хай баас не забуває, що пляшка горілки не єдина приманка у диявола. У різних людей різні смаки. Так ось, якщо яка-небудь хороша пані прийде до бааса і почне запевняти, що він о! який красивий, і вона о! як любить його — як та Мамина, наприклад, про яку завжди згадує Зікалі, — хай баас присягнеться своїм преподобним батьком…

— Мовчи і не дурій, — серйозно заявив я, — тепер не час базікати про хороших жінок.

— Уклавши цю угоду, ми вийшли з кімнати.

Жрець чекав нас за порогом. Він повів нас коридором у розкішну яскраво освітлену залу, де стояло кілька накритих столів. Нас запросили до головного, за яким у святковому вбранні сиділи ще кілька жерців і жінок, всі як одна вродливі, в химерному одязі. Одна з них була дивовижно схожа на Сабілу, тільки виглядала на кілька років старшою.

Моє місце виявилося між Дечею і цією пані, яку звали Драманою. Бенкет почався, і я признаюся, що багато років не їв таких смачних страв, які нам тоді подавали.

Мені з Хансом довелося сказати, що ми склали обітницю не пити нічого, окрім води, хоча бідний мій готтентот зітхав щоразу, як кругову чашу з пивом проносили повз нього. Маю ще додати, що відбувалося це частенько і випито було вельми багато. Усі більш-менш сп’яніли, зі звичними неприємними наслідками, які немає потреби описувати. Проте я помітив, що Драмана майже не пила. Другий її сусід, глухий старий жрець, задрімав над своєю чашею. Деча був зайнятий красивою сусідкою. Такий збіг обставин давав мені змогу побесідувати з Драманою, чого вона сама, мабуть, прагнула. Ми обмінялися кількома зауваженнями загального характеру. Раптом вона знизила голос і сказала:

— Я чула, пане, що ти бачився із Сабілою, донькою Веллу. Розкажи мені про неї, бо вона моя сестра; аде давно не бачилася з нею — нам не дозволено покидати острів, а жителі материка не відвідують нас, якщо тільки їх до того не примушують, — багатозначно додала вона.

— Сабіла прекрасна, але живе під гнітом страшної думки, що, заручившись із коханою людиною, буде віддана як дружина богу.

— Їй є чого боятися, пане, тому що цей бог сидить поряд із тобою, — з огидою вона ледь помітним кивком голови вказала на Дечу, який зовсім захмелів і в цей момент обіймав сусідку зліва.

— Ні, — відповів я, — того бога звуть Хоу-Хоу, а не Деча.

— Хоу-Хоу, пане! Ти все дізнаєшся про Хоу-Хоу, перш ніж мине ця ніч. Сабіла стане дружиною Дечі.

— Але ж Деча твій чоловік, пані.

— У Дечі багато дружин, пане, — і вона вказала поглядом на кількох, найвродливіших із присутніх жінок, — бо бог поблажливий до свого верховного жерця. Відтоді, як мене прив’язали до скелі між вічних вогнів, було вісім таких весіль; утім, деякі наречені були віддані іншим жерцям, а деяких пожертвували за спробу втечі або іншу провину. Пане, — продовжувала вона, знижуючи голос до того, що я ледве розібрав її слова, — стережися. Якщо ти не бог, який сильніший за Хоу-Хоу, що б ти тут не побачив — не піднімай руки, навіть голосу. Інакше тебе розтерзають на шматки! Шшш… Говорімо про інше… Він стежить за нами… О, пане, якщо можеш, врятуй мене і мою сестру!

Справді, Деча залишив свою пані і підозріло дивився на нас, мабуть, спіймавши якесь слово. Але Ханс не ловив ґав, він то з шумом упускав свою чарку, то гуркотів стільцем, що відволікало від нас напівп’яну увагу Дечі і приглушувало нашу розмову.

— Тобі, здається, подобається пані Драмана, о швидкокрилий Вітре, — усміхнувся Деча. — Нічого, я не ревнивий і охоче надаю моїм гостям все найліпше. Але пані Драмана сама знає, що чекає того, хто вишіптує таємниці, а тому ти можеш говорити про що завгодно з нею, о, маленький швидкокрилий Вітре, — і він кинув на мене косий погляд, від якого мені зробилося вельми ніяково.

— Я розпитував пані Драману про дерево Видінь, — невинно відповів я.

— Он як? Мені здалося, що ти питав зовсім про інше. Добре, в цьому немає ніякої таємниці; завтра Драмана покаже тобі дерево і все, що тебе цікавить, бо я і мої побратими займемося іншими справами. До речі, зараз з’явиться Чаша Видінь — відвар із плодів цього дерева; його ти маєш покуштувати, о, непитущий, і ти, і твій жовтий карлик, — в ім’я бога, перед лицем якого ми невдовзі з’явимося.