Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 12)

У зулусів мені ніяк не вдавалося дістати волів. Чув я, ніби один білий торговець обміняв своїх волів на молодих, оскільки його тварини почали кульгати або захворіли — не пам’ятаю. За чутками, вони невдовзі одужали; але ніхто не знав, де вони тепер. Нарешті, один дружній вождь порадив мені звернутися до Відкривача Доріг, тобто Зікалі, оскільки він був всезнайком, а волів продали в його краях.

Усе ще перебуваючи під враженням від Хоу-Хоу, я на той час уже облишив було думку відвідати старого знахаря; я помітив, що кожного разу він мені неодмінно нав’язував яку-небудь важку і неприємну пригоду. Проте остання новина примусила мене повернутися до попереднього плану, тим паче, що й у решти моїх волів з’явилися ознаки хвороби. Отже, порадившись із Хансом, я вирушив до Чорного Яру, куди було їхати два дні.

Під’їхавши до гирла цієї пустельної улоговини, я залишив Мавуна та Індука піклуватися про худобу, а сам, у супроводі Ханса, пішов до чаклуна.

Яр, звичайно, аніскільки не змінився, та все ж він, як завжди, вразив мене, неначе я побачив його вперше. Навряд чи в усій Африці знайдеться дикіша і похмуріша улоговина. Колись вірили, що кожна місцевість має свого генія або духа; в Чорному Яру мені завжди згадувалося це повір’я. Але який же геній мешкає в цій страшній розколині? На мою думку, якесь втілення — якесь невідчутну єство Трагедії, окаянна душа, чиї крила опустилися під тягарем неспокутуваного, несподіваного злочину.

Але навіщо вдаватися до міфів і уявляти невидимого мешканця, коли Зікалі — той, що Марно Народився, був жителем цієї могилоподібної прірви. Звичайно, він утілював Трагедію, і його сиву голову вінчали “несповідимі злочини”. Багато кого цей огидний карлик довів до загибелі і багато кого ще прирік на смерть, з року в рік обплітаючи ворогів своєю павутиною. Та все ж цей грішник тільки мстив, тільки віддавав за перенесені страждання; жінки й діти його були вбиті, а плем’я роздавлене жорстокою п’ятою царя Чака, і він поставив собі за мету знищити ненависну йому династію. Навіть для Зікалі можна було знайти виправдання.

Розмірковуючи так, я йшов угору ущелиною. За мною чимчикував вірний Ханс, ще більше за мене пригнічений довкіллям.

— Баасе, — сказав він раптом глухим шепотом, — баасе, чи не здається вам, що Відкривач Доріг — сам Хоу-Хоу, що зіщулився від старості на карлика, або що в нього переселився дух Хоу-Хоу?

— Ні, не думаю, — відповів я, — тому що у Зікалі пальці як у всіх людей, але я думаю, що він один може вказати, де знайти Хоу-Хоу, він або ніхто.

— Тоді, баасе, я сподіватимуся, що й він це забув, або що Хоу-Хоу відійшов на небо, де багаття горять без дров. Тому що, баасе, мені дуже не хочеться зустрітися з Хоу-Хоу; від однієї думки про нього у мене холоне в животі.

— Так, ти охочіше поїхав би в Дурбан і зустрівся б з пляшкою горілки, яка зігріла б тобі нутрощі, Хансе, а також і голову та відправила б тебе на тиждень до царства хмелю, — зауважив я принагідно.

Тут ми повернули за ріг і підійшли до краалю старого Зікалі… Як завжди, виявилося, що він на мене чекав, бо на варті стояв високий охоронець, який віддав мені честь, піднявши списа. Мені здається, Зікалі розсилав довкола розвідників: він завжди був чудово обізнаний, коли, звідки і навіщо я приходжу до нього.

— Батько Духів чекає на тебе, владико Макумазане, — сказав охоронець. — Він запрошує жовту людину, що носить ім’я Світло-в-темряві, супроводжувати тебе — і прийме вас негайно.

Я хитнув головою на знак згоди, і мене повели до воріт в огорожі, що оточувала великий будинок Зікалі. Він штовхнув їх держаком списа, і вони відчинилися, немов самі; ми зайшли у двір. З мороку вискочила якась тінь, закрила за нами ворота і зникла. Перед дверима будинку, зіщулившись біля багаття, сидів карлик. Він загорнувся в хутряний плащ. Його велика голова із сивим волоссям, що звисало на обидва боки, — зовсім як на зображенні Хоу-Хоу — нахилилася вперед. Вогонь, на який він пильно дивився, відбивався в його запалих очах. Десь півхвилини чаклун не помічав нашої присутності. Нарешті, не піднімаючи очей, він заговорив глухим, одному йому властивим голосом.

— Чому ти завжди так пізно приходиш, Макумазане, коли сонце вже Заходить і стає холодно в степу? Ти знаєш, я не переношу холоду, як усі старі, і я навіть не хотів тебе прийняти.

— Я не міг прийти раніше, Зікалі, — відповів я.

— Ти мав би почекати до ранку; або, можливо, ти боявся, що я помру за ніч, але я цього не зроблю. Я проживу ще багато ночей, Макумазане. Отже, ти тут, маленький білий блукачу, непосидючий, неначе блоха.

— Так, я тут, — відповів я роздратовано, — у тебе, Зікалі, який сидить на одному місці, немов жаба на камені.

— Хо-хо-хо! — засміявся карлик тим гучним реготом, що відлунював у скелях, від якого мене завжди мороз поза плечима пробігає. — Хо-хо-хо! Як легко тебе роздражнити. Стримуй свою злість, щоб вона не понесла тебе, як твої воли днями під грозою. Що тобі потрібно? Ти завжди приходиш, коли тобі щось потрібно від того, кого ти назвав одного разу старим шахраєм. Отже, я сиджу на місці, як жаба на камені? Звідки ти знаєш? Хіба блукає тільки тіло? Хіба дух не може блукати далеко-далеко — навіть на “небі Всевишнього” і в тій підземній країні, де, кажуть, можна знову зустріти померлих? Чудово, чого ж тобі треба? Стій, я сам скажу тобі, Макумазане. О, ти так погано пояснюєш, уявляючи, що говориш зулуською не гірше за тубільця; щоб говорити цією мовою, треба думати нею, а не вашою дурною тарабарщиною, в якій немає слів для багатьох понять. Гей, моє зілля!

Із будинку виринула чиясь постать, поставила перед карликом мішок із котячої шкури і подалася знову. Зікалі опустив у мішок свої пазуристі пальці, витягнув пожовклі від старості кості, недбало кинув їх перед собою на землю і лише тоді поглянув на них.

— Ба, — сказав він. — Я бачу щось щодо худоби; так, тобі потрібні воли, і ти сподіваєшся дістати їх тут. Який же ти приніс мені подарунок? Фунт солодкого заморського тютюну? (Тютюн я справді приніс, але тільки чвертку, а не фунт.) Тепер — маю рацію я щодо волів?

— Так, — сказав я здивовано.

— Це тебе дивує? Добре, я тобі поясню, звідки старий шахрай знає, що тобі потрібно. Адже в тебе волів убило блискавкою. Природно, що ти хочеш роздобути нових, тим паче, ті, що залишилися, — тут він кинув погляд на кістки, — поранені градом і хворі, здається, на червону водянку. Так, старому шахраю неважко здогадатися, що ти хочеш дістати волів. Тільки дурні тулузи пояснюють такі припущення чаклунством. А тютюн ти мені завжди приносиш. Знову — ніякого чаклунства.

— Ніякого, Зікалі, але як ти дізнався, що блискавка вбила волів?

— Як дізнався я, що блискавка вбила твоїх дишлових волів, Капітана і Німця? Хіба ти не велика людина, про яку всі говорять? Перед грозою ти зустрів натовп весільних гостей, а потім знайшов одного з них мертвим. До речі, він помер не від блискавки, а від граду. Блискавка його оглушила, а помер він уночі від холоду. Адже ти цікавий, тобі, мабуть, хотілося це дізнатися. Звичайно, кафри все мені розказали. Знову — ніякого чарівництва… Ось як ми, знахарі, досягаємо слави: треба тільки вміти бачити і чути. До старості, Макумазане, ти можеш стати майстерним знахарем, — кажуть, ночами ти займаєшся нашим ремеслом.

Підсміюючись наді мною таким чином, чаклун згріб кістки, поглянув на них і сказав:

— Що нагадують мені ці дрібниці? (Це, Макумазане, знаряддя мого ремесла; ними ми, знахарі, відволікаємо увагу дурнів, які приходять, — так легше читати в їхніх серцях.) Вони нагадують мені нагромадження скель, гірський склеп. Дивися! Ось тут посередині яма, немов паща печери. Ти сховався від бурі в печері. О, так! Як вправно я це вгадав! Ніякого чарівництва — просто здогад! Але що ж ти побачив у цій печері? Щось надзвичайне, мабуть. Цього кості мені не скажуть. Я повинен здогадатися якось інакше. Постараюся вгадати, щоб дати великому мудрецю урок нашого мистецтва — показати, як ми, пройдисвіти, знахарі, морочимо дурнів. Але, можливо, ти сам скажеш мені, Макумазане?

— Не скажу, — одрізав я, розуміючи, що старий карлик знущається.

— Що ж, здогадаюся сам. Ходи-но сюди ти, жовта мавпо, сідай між мною і багаттям, щоб світло проходило наскрізь, я читатиму, що відбувається в твоїй міцній голові; о, Світло-в-темряві, пролий промінь світла в мою темряву.

Ханс неохоче підійшов і сів навпочіпки, ретельно уникаючи торкатися чаклунських кісток. Свій роздертий капелюх він притиснув до живота, немов захищаючись від свердлячого погляду Зікалі, під яким він неспокійно совався і навіть почервонів крізь зморшки, як молода жінка під випробовуючим поглядом майбутнього чоловіка, охочого переконатися, чи годиться вона йому бути п’ятою дружиною.

— Хо-хо! Мені здається, що ти й до грози знав цю печеру; втім, це зрозуміло — інакше, як би ви знайшли її похапцем, і вона сама якось причетна до бушменів — як усі печери цієї країни.

Що ж там виявилося — ось у чому питання. Не кажи, я сам дізнаюся. Дивно, мені спала на думку картина. Втім, нічого дивного — бушмени часто розмальовували стіни печер. Не хитай головою, жовта людино, це дуже полегшує завдання. Дивися мені в очі і ні про що не думай. Багато картин, і одна головна, так; до неї важко дістатися… навіть небезпечно… Твоє власне зображення, зроблене бушменом, давно-давно, коли ти був молодий і красивий, жовта людино?