Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 82)
Цей експеримент, мабуть, переконав його. Коли я йому сказав, що обережність необхідна, якщо вона може зберегти життя людині, що, одягнувши цю сорочку, він може вільно володіти щитом, оскільки руки будуть вільні, він погодився надіти на себе “залізну шкіру”. Сорочка, зроблена для сера Генрі, чудово прийшлася зулусові. Обидва вони були майже однакового зросту, і хоча Куртіс виглядав товщим, але мені здається, ця різниця існувала тільки в нашій уяві. По суті, він зовсім не був товстим. Руки Умслопогаса були тоншими, але міцні і м’язисті. Коли обидва вони стали поряд, одягнені в кольчуги, що облягали їхні могутні кінцівки, виявляючи сильні м’язи і вигини тіла — це була така пара, що десяток ворогів могли відступити, зустрівшись з ними!
Було близько першої години ночі. Розвідники доповіли, що мазаї, напившись крові биків і наївшись донесхочу, подалися спати коло багать. Вартові розставлені біля всіх отворів крааля.
— Флосі, — додали вони, — сидить неподалік від стіни поблизу західної сторони краалю, з нею няня і прив’язаний білий віслюк. Ноги дівчинки зв’язані мотузком, і воїни вклалися довкола неї.
Ми поїли і лягли подрімати години дві перед експедицією. Я тільки дивувався, коли Умслопогас повалився на підлогу й одразу ж заснув глибоким сном. Не знаю, як інші, але я не міг спати. Зазвичай у таких випадках, хоча мені прикро в цьому зізнаватися, я відчував завжди певний страх. Але тепер я спокійно обмірковував наш задум, який мені зовсім не подобався. Нас було тридцятеро, більшість наших людей не вміла стріляти, а ми готувалися битися з сотнями хоробрих, лютих і найжахливіших дикунів Африки, захищених кам’яною стіною. По суті, це було божевілля, особливо через те, що ми мали зайняти свої позиції, не привертаючи уваги вартових. Яка-небудь випадковість, звук розрядженої рушниці, — і ми пропали, бо тоді весь табір схопиться на ноги, а всі наші надії ґрунтувалися на несподіванці.
Ліжко, на якому я лежав, вдаючись до таких сумних роздумів, стояло поблизу відчиненого вікна, що виходило на веранду. Раптом я почув дивний стогін і плач. Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, але, зрештою, встав, вистромив голову у вікно й озирнувся. Я побачив на веранді людську постать, яка стояла навколішки, била себе в груди і ридала. Це був Альфонс. Не розібравши слів, я гукнув його і запитав, що з ним відбувається.
— Ой, добродію, — зітхнув він, — я молюся за душі тих, яких я маю вбити сьогодні вночі!
— Але я хотів би, — заперечив я, — щоб ви молилися трошки тихше!
Альфонс пішов, і все стихло. Минув якийсь час. Нарешті містер Мекензі пошепки покликав мене у вікно.
— Третя година, — сказав він, — за півгодини ми вирушаємо!
Я попросив його зайти до мене. Він увійшов. Я був готовий розреготатися, побачивши місіонера, що з’явився до мене в повному озброєнні, але сміятися було ніяково.
На ньому був широкий одяг священика, пояс і крислатий капелюх, який він, за його словами, цінував за його темний колір. Він спирався на велику гвинтівку, яку тримав у руці; за гумовим поясом, який зазвичай носять англійські хлопчики, був засунутий величезний, з роговою ручкою, розрізний ніж і десятизарядний револьвер.
— Друже мій, — сказав він, — помітивши, що я здивовано втупився на пояс, — ви дивитеся на мій ніж? Гадаю, він буде доречним, бо зроблений із чудової сталі, я вбив ним кількох свиней! У цей час всі інші встали й уже збиралися.
Я одягнув легкий жакет на сталеву сорочку, щоб мати під рукою, в кишені, патрони, і пристебнув револьвера. Гуд зробив те саме. Але сер Генрі нічого не надів, окрім сталевої сорочки і пари м’яких черевиків, так що ноги в нього були від колін голими. Револьвер висів на ремені, яким він підперезав кольчугу. Тим часом Умслопогас зібрав усіх наших людей під великим деревом і оглядав їхнє озброєння. В останню хвилину ми дещо змінили. Двоє з тих, що озброєні рушницями, не вміли стріляти, але чудово володіли списом; ми забрали в них гвинтівки, дали щити і довгі списи, і наказали приєднатися до Куртіса, Умслопогаса й аскарі. Ми розуміли, що троє людей, якими б сильними вони не були, не впораються!
Розділ VII
СТРАШНА РІЗАНИНА
Якусь мить ми стояли тихо, чекаючи моменту виступу. Це було гнітюче очікування, і як довго воно тяглося! Здавалося, час плентався черепахою, панувало урочисте мовчання, що ще більше пригнічувало душу. Пам’ятаю, одного разу мені довелося бачити повішеника. Я пішов після того видовища з відчуттям, схожим на моє теперішнє, з тією різницею, що тепер переважав живий і особистий елемент. Урочисті обличчя людей, які знали, що, може, кілька хвилин відділяють їх від переходу до вічного спокою, дивний шепіт, постійне зиркання сера Генрі на свою сокиру, навіть особлива манера, з якою Гуд протирав своє скельце, — все свідчило про те, що нерви збуджені до краю. Тільки Умслопогас стояв, спираючись на сокиру і тримаючи дрібку нюхального тютюну в руці, і мав вигляд абсолютно спокійний.
Складно було вразити його залізні нерви!
Місяць схилявся все ближче до обрію і, нарешті, зник. Стало темно. Тільки на сході небо почало бліднути, провіщаючи швидку появу зорі.
Містер Мекензі стояв із годинником у руці, дружина тримала його за руку, стримуючи ридання.
— Двадцять хвилин на четверту, — вимовив він, — скоро повністю розвидниться. Капітан Гуд міг би вирушати, три або чотири хвилини проминуть у дорозі!
Гуд кивнув головою і ще раз протер своє скельце. Завжди чемний, він розкланявся з місіс Мекензі і пішов займати свою позицію біля краалю, куди його мали провести тубільці знайомими стежками.
З’явився хлопчик і доповів, що в таборі мазаїв усі міцно сплять, за винятком двох вартових біля входу. Потім виступили всі ми. Попереду йшов провідник, за ним — сер Генрі, Умслопогас, аскарі, двоє тубільців із місії, озброєні довгими списами і щитами. Я йшов за ними, поряд з Альфонсом і п’ятьма тубільцями з рушницями. Місіонер замикав хід із рештою шістьма людей.
Крааль, де отаборилися мазаї, був біля підошви пагорба, за вісімсот ярдів від місії. Перші п’ятсот ярдів ми пройшли благополучно. Потім ми поповзли тихо, як леопард за здобиччю, ковзаючи, неначе примари, від куща до куща. Пройшовши трохи, я озирнувся назад і побачив Альфонса. Він ледве тримався на ногах, зблідлий, з тремтячими колінами. Його гвинтівка зі зведеним курком майже впиралася в мою спину. Віднявши гвинтівку в Альфонса, ми поповзли далі, поки не опинилися за сотню ярдів від краалю. Зуби Альфонса почали жахливо цокотіти.
— Перестаньте або я вб’ю вас! — прошепотів я люто.
Думка про те, що всі ми можемо загинути через цей цокіт зубів, зовсім не влаштовувала мене: Я почав боятися, що кухар викаже всіх нас, і хотів би, щоб він залишився де-небудь позаду.
— Але, добродію, я не можу нічого вдіяти, — відповів він, — мені холодно!
Це було складно, але, на щастя, я швидко зарадив справі. У моїй кишені знайшовся маленький шматочок грубої ганчірочки, якою я чистив рушницю.
— Візьміть її в рота, — прошепотів я, віддаючи йому ганчірку, — якщо я почую ще звук, ви — загинули!
Я знав, що ганчірка заглушить ці звуки. Альфонс покірно скорився мені і йшов далі тихо.
Ми знову поповзли. Залишилося близько п’ятдесяти ярдів до краалю. Між нами залишався зарослий кущами мімоз і сухим чагарником простір. Ми сховалися в кущах. Почало світати. Зірки зблідли, і схід зарожевів. Ми чітко бачили контури краалю і легкий відблиск згасаючих багать у таборі мазаїв. Ми зупинилися і прислухалися, знаючи, що вартовий близько. Він з’явився, високий, ставний, і ліниво походжав за п’ять кроків від зарослого чагарником входу. Ми сподівалися вбити його сонного, але він і не думав спати. Якщо нам не вдасться вбити його, прибрати без звуку, тихо, без стогону — ми пропали! Ми сховалися і продовжували спостерігати за ним. Умслопогас, який був попереду мене, озирнувся, дав мені знак, і наступної секунди я побачив, що він ліг на живіт і поповз, як змія, вичікуючи момент, коли вартовий відвернеться. Вартовий безтурботно замугикав пісню. Умслопогас проповз непомічений, дістався до кущів мімози і чекав. Вартовий ходив туди-сюди, потім обернувся і глянув на стіну. Умслопогас прослизнув ближче, ховаючись за кущами, не відводячи очей з воїна. Вартовий дивився на стежку між кущами, і, здавалося, щось здивувало його. Він зробив кілька кроків уперед, зупинився, позіхнув, узяв маленький камінь і кинув його в кущі. Камінь пролетів над головою Умслопогаса, не зачепивши його кольчуги. Якби він зачепив її, то звук неодмінно виказав би нас. На щастя, сорочка була зроблена з темної сталі і не блищала. Пересвідчившись, що в кущах нічого немає, воїн зіперся на свого списа і ліниво дивився на кущі. Він стояв так замислено хвилини три, а ми лежали, побоюючись і щохвилини очікуючи викриття через якусь випадковість. Я знову почув, як вицокували зуби Альфонса навіть через ганчірку, обернувся до нього і зробив люте обличчя. Нарешті, тортури скінчилися. Вартовий глянув на схід, мабуть, задоволений, що наближається зміна, і заходився потирати руки і ходити туди-сюди, щоб зігрітися.
Тієї самої хвилини, коли він обернувся, довга чорна змія ковзнула в найближчий чагарник, повз який мав пройти дикун. Вартовий повернувся, рушив повз кущі, не підозрюючи про небезпеку. Якби він глянув униз, він, можливо, уникнув би її. Умслопогас піднявся і з занесеною рукою пішов його слідами. Як тільки воїн обернувся, зулус стрибнув. Ми побачили, як його довгі руки вчепилися в горлянку ворогові. Потім два темні тіла конвульсивно сплелися, голова мазая відкинулася назад, ми чули, як він захрипів і впав на землю, дриґаючи кінцівками. Зулус пустив у хід усю свою силу і зламав шию дикунові. На хвилину він придавив коліном груди своєї жертви, все ще стискаючи йому горло, поки не переконався, що воїн мертвий. Тоді він устав, кивнув нам, щоб ми йшли вперед, і ми рушили рачки, як мавпи. Діставшись до краалю, ми помітили, що мазаї загородили вхід, притягнувши сюди чотири чи п’ять кущів мімози, — безперечно, остерігаючись нападу. Тут ми розділилися. Мекензі зі своїм загоном поповз у тіні стіни ліворуч, сер Генрі й Умслопогас зайняли місця обабіч тернової загородки, а двоє людей, озброєних списами, і два аскарі залягли прямо проти входу. Я поповз зі своїми людьми праворуч краалю, довжина якого була близько п’ятдесяти кроків. За кілька хвилин я зупинився і розмістив людей неподалік один від одного, не відпускаючи від себе Альфонса. Тут я подивився за стіну всередину краалю. Уже зовсім розвидніло, і перше, що мені впало в очі, був білий віслючок, а за ним бліде обличчя маленької Флосі, яка сиділа за десять кроків від стіни. Кругом неї спали воїни. Скрізь у краалі виднілися залишки багать, коло яких спали мазаї. Один із них устав, позіхнув, подивився на схід і знову ліг. Я вирішив почекати ще п’ять хвилин.