Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 84)

— О, моя спина! — волав він. — Я вбитий, я помер!

Я довго вовтузився з ним, але не знайшов жодної подряпини. Він просто перелякався, і більше нічого.

— Вставайте! — крикнув я. — Вставайте! Не соромно вам? Ви цілісінькі!

Він підвівся.

— Але, добродію, я думав, що мене вбили! — сказав він. — Я не знав, що переміг дикуна!

Штовхнувши труп мазая, він тріумфально закричав.

— А, дикий собако! Ти мертвий. Яка перемога!

Я залишив Альфонса милуватися своєю перемогою і відійшов, але він ішов за мною тінню. Перше, що мені впало в око, коли ми приєдналися до інших, це — місіонер, який сидів на камені, його нога була зав’язана хусткою, крізь яку ятрилася кров. Він справді одержав рану в ногу списом і сидів, тримаючи в руці свій улюблений розрізний ніж, який був тепер зігнутий.

— А, Квотермейне, — сказав він тремтливим схвильованим голосом, — ми перемогли! Але який жах! Сумне видовище!

Перейшовши на свою рідну шотландську говірку і дивлячись на свого зігнутого ножа, він продовжував:

— Мені прикро, що я зігнув свого найліпшого ножа у бійці з дикуном. — Він істерично засміявся.

Бідолашний місіонер! Рана і хвилювання остаточно розхитали нерви. І не дивно. Мирній людині важко брати участь у бійні. Часто доля жорстоко насміхається над людьми.

Страшна сцена відбувалася біля входу в крааль. Різанина скінчилася, вмирали поранені. Кущі були затоптані, і замість них усюди лежали трупи. Смерть, усюди смерть! Трупи лежали в різних положеннях, один на одному, купами, поодинці, деякі були схожі на людей, котрі мирно відпочивали на траві.

Перед входом, де валялися списи і щити, стояли вцілілі люди, біля них лежало четверо тяжкопоранених. Із тридцяти сильних, міцних людей ледве залишилося п’ятнадцять, і п’ятьох з них, разом із місіонером, поранено, двох — смертельно. Куртіс і зулус залишилися неушкодженими. Гуд утратив п’ятьох людей, у мене двох убито. Мекензі оплакував п’ятьох або шістьох. Що стосується всіх уцілілих, за винятком мене, вони були в крові з голови до ніг, — сорочка сера Генрі здавалася пофарбованою в червоний колір, — і жахливо змучені. Один Умслопогас стояв, осяяний промінням світла, біля купи трупів, похмуро спираючись на свою сокиру, і не здавався засмученим або втомленим, хоча важко дихав.

— Ох, Макумазане! — сказав він, коли я шкандибав біля нього, відчуваючи себе хворим, — я говорив тобі, що буде хороший бій, так і сталося. Ніколи я не бачив нічого подібного, такого відчайдушного дня! А ця залізна сорочка, напевно, зачарована, її не проб’єш. Якби я не вліз у неї, я був би там! — він кивнув у напрямку купи вбитих людей.

— Я дарую тобі цю сорочку! Ти — хоробра людина! — сказав сер Генрі.

— Начальнику! — відповідав зулус, глибоко розчулений і подарунком, і компліментом. — Ти, Інкубу, можеш носити таку сорочку, ти найхоробріша людина, але я маю дати тобі кілька уроків володіння сокирою. Тоді ти покажеш свою силу!

Місіонер запитав про Флосі. Ми всі щиро зраділи, коли хтось сказав, що бачив, як вона бігла додому разом із нянькою. Захопивши з собою поранених, яких можна було нести, ми тихо попрямували до місії, змучені, скривавлені, але радісно усвідомлюючи перемогу. Ми врятували життя дитині і дали мазаям добрячий урок, який вони довго не забудуть! Але ж занадто дорого це коштувало!

Біля воріт стояла, чекаючи на нас, місіс Мекензі. Угледівши нас, вона скрикнула і закрила обличчя руками.

— Жахливо, жахливо! — повторювала вона і дещо заспокоїлася, тільки побачила свого чоловіка.

Коротко я розповів їй про результат боротьби (Флосі, яка благополучно прибігла додому, могла потім переповісти їй усе детально). Місіс Мекензі підійшла до мене й урочисто поцілувала мене в лоб.

— Хай Бог благословить вас, містере Квотермейне, — сказала вона, — ви врятували життя моєї дитини!

Ми подалися до себе переодягнутися і перев’язати наші рани. Я радий зізнатися, що залишився неушкодженим, а сер Генрі і Гуд, завдяки сталевим сорочкам, одержали незначні поранення, легко виліковні простим пластирем.

Рана місіонера була складною, але, на щастя, спис не зачепив артерії. Вимившись із насолодою, одягнувши звичний одяг, ми пройшли до їдальні, де на нас чекав сніданок. Якось дивно було сидіти в пристойно обставленій їдальні, пити чай і їсти підсмажений хліб, немов усе, що сталося з нами, було сном, немов ми кілька годин тому не билися з дикунами в рукопашній сутичці.

Гуд сказав, що всі події здаються йому якимось кошмаром. Коли ми поснідали, двері відчинилися й увійшла Флосі, бліда, змучена, але неушкоджена. Вона поцілувала нас усіх і подякувала. Я привітав її з винахідливістю і сміливістю, яку вона виявила, вбивши дикуна заради порятунку свого життя.

— О, не говоріть, не згадуйте! — вимовила вона і зайшлася в істеричному плачі. — Я ніколи не забуду його обличчя, коли він обернувся до мене, ніколи! Я не можу!

Я порадив їй піти і заснути. Вона послухалася і ввечері прокинулася бадьора й свіжа. Мене вразило, що дівчинка, яка володіла собою і стріляла в дикуна, тепер не могла навіть згадувати про це. Втім, це притаманне її статі!

Бідолашна Флосі! Гадаю, її нерви довго не заспокояться після жахливої ночі, проведеної в таборі дикунів. Згодом вона розповідала мені, що це було жахливо, нестерпно сидіти цієї нескінченної ночі, не знаючи, як, яким чином спробують урятувати її! Вона додала, що, знаючи нашу нечисленність, не насмілювалася чекати цього, тим паче, що мазаї не спускали з неї очей; більшість із них не бачила ніколи білих людей, вони торсали її за руки, за волосся своїми брудними лапами. Вона вирішила, якщо допомога не з’явиться, з першим промінням сонця вбити себе. Нянька чула слова лігоніні, що їх замучать до смерті, якщо до схід сонця ніхто з білих людей не з’явиться замінити її. Важко було дитині зважитися на це, але я не сумніваюся, що в неї вистачило б мужності застрелитися. Вона була в тому віці, коли англійські дівчатка ходять до школи і думають про десерт. Це дике дитя, ця дикунка виявила більше мужності, розуму і сили волі, ніж будь-яка доросла жінка, вихована в неробстві і розкошах.

Потім ми лягли спати і проспали до обіду. По обіді ми всі разом, з усіма мешканцями місії — чоловіками, жінками, хлопцями, дітьми — пішли до місця побоїща, щоб поховати наших убитих і кинути трупи дикунів у хвилі річки Тани, що протікає за п’ятдесят ярдів від краалю.

В урочистому мовчанні поховали ми наших мертвих. Гуда вибрали прочитати поховальну молитву (за відсутністю місіонера, вимушеного лежати), завдяки дзвінкому голосу і виразній манері читання. Це були гнітючі хвилини, але, за словами Гуда, було б ще гірше, якби нам довелося ховати самих себе!

Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.

Ми привели його до дерева і почали суд. Сер Генрі пояснив йому прекрасною французькою мовою весь сором боязкості, весь жах його поведінки, зухвалість, із якою він викинув з рота ганчірку, тоді як, цокаючи зубами, він міг підняти на ноги весь табір мазаїв і поруйнувати всі наші плани.

Ми чекали, що Альфонс буде присоромлений, розгублений, але розчарувалися. Він кланявся, усміхався і заявив, що його поведінка може здатися дивною, але насправді зуби його цокотіли зовсім не від страху — о, ні, звичайно, він дивувався, що пани могли навіть подумати про це, — а просто від уранішнього холоду. Щодо ганчірочки, якщо панам завгодно спробувати її жахливий смак, якась мікстура з парафінового масла, сала і пороху! Щось жахливе! Але він послухався і тримав її в роті, поки шлунок його не обурився… Ганчірка вилетіла з рота мимовільно.

— Забирайтеся геть, паскудний псюро! — перервав його сер Генрі зі сміхом і дав Альфонсу такого стусана, що той відлетів на кілька кроків, скривившись.

Увечері я розмовляв з місіонером, який страждав від своїх ран. Гуд, вельми майстерний у медицині, лікував його.

Містер Мекензі сказав мені, що зіткнення з дикунами дало йому хороший урок, і як тільки одужає, він передасть справи місії молодій людині, яка готується до місіонерської діяльності і виїде до Англії.