Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 83)
Ніжне світанкове проміння широко розлилося над рівниною, лісом, річкою і величною горою Кеніа, оповитою мовчанням вічних снігів, і поклали пурпурово-червоний відблиск на її величну вершину, що високо здіймалася до яскраво-синього неба, ніжного, як усмішка матері. Птахи дзвінко співали свою вранішню пісню, легенький вітерець шелестів у кущах. Ранок дихав спокоєм і щастям народжуваної сили, всюди тиша і спокій, всюди, крім людського серця!
Зненацька, коли я напружено чекав сигналу, вже встигнувши вибрати людину, якій доручив відкрити вогонь, зуби Альфонса знову зацокотіли, як копита жирафів, порушуючи тишу. Ганчірка непомітно випала з його рота. Мазай, що лежав у краалі поблизу нас, озирнувся навколо, дивуючись цьому звуку. В нестямі я гепнув кінцем гвинтівки прямо в живіт француза. Це зупинило його тремтіння. Тепер сигнал не був потрібен, з обох боків краалю почулися постріли, зблиснув вогонь. Я приєднався до інших; з верхнього кінця краалю пролунало жахливе ревіння, в якому я розрізнив голос Гуда, що різко виділявся в загальному шумі. Зі страшним криком жаху і люті чорний натовп дикунів схопився на ноги, багато хто з них відразу ж упав від пострілів наших рушниць. Якусь мить вони нерішуче стояли, але, почувши безперестанні крики і ревіння на верхньому кінці крааля, під градом куль, кинулися бігти до виходу. Ми відкрили вогонь їм услід, стріляючи прямо в натовп дикунів. Я зробив десять пострілів зі своєї рушниці, аж раптом згадав про маленьку Флосі. Поглянувши в її бік, я побачив, що білий ослик лежав на землі, певно, вбитий нашими кулями або списом мазаїв. Поблизу не було жодного дикуна. Чорна няня Флосі стояла перед нею і квапливо перерізала списом мотузок, що зв’язував її ноги. Потім вона швидко побігла до стіни краалю і почала дертися на неї, дівчинка за нею, але, мабуть, ослабла і ледве чіплялася за стіну. Побачивши це, двоє дикунів кинулися вбити її. Перший близько підбіг до бідолашної дівчинки, яка після марних зусиль знову впала на землю. Блиснув спис, але моя куля вклала дикуна на місці.
За ним стояв ще один, а в мене — на жаль! — залишився тільки один патрон у магазині. Флосі схопилася на ноги і стала перед дикуном, який підняв списа. Я відвернувся, відчуваючи нестерпний біль у серці при думці, що дикун уб’є дитину. Але, глянувши туди, я здивовано помітив димок; спис мазая лежав на землі, а дикун захитався, обхопивши голову руками і гепнувся на землю. Я пригадав, що у Флосі був револьвер, який урятував їй життя. Потім дівчинка зібрала всі сили, за допомогою няні перелізла через стіну і таким чином урятувалася. Усе це тривало не більше кількох секунд. Я наповнив магазин патронами і знову відкрив вогонь у втікачів, які дерлися стіною. Я вбив кількох дикунів і, нарешті, дістався рогу краалю, де кипів гарячий бій. Двісті дикунів (п’ятдесятьох з них ми знищили) зібралися біля входу, зарослого чагарником. Це була значна сила проти Гуда і десятка людей, які старанно вражали їх списами. Дикуни наполегливо трималися загородки, яка справді була гарним укріпленням. Один із них устиг перестрибнути через загородку, але сокира сера Генрі з силою опустилася на його прикрашену пір’ям голову, і воїн упав у кущі.
З криком і ревищем почали дикуни стрибати через огорожу; велика сокира сера Генрі й Інкозі-каас літали над їхніми головами, й один за одним дикуни падали — на землю, на трупи товаришів, утворюючи нову перешкоду своїми тілами.
Ті, хто врятувався від сокир, падали від руки аскарі або двох кафрів із місії.
Я і містер Мекензі стріляли в уцілілих дикунів.
Гуд і його люди опинилися тепер відгородженими від нас, і ми мали перестати стріляти в дикунів, щоб не вбити своїх (один із людей Гуда все-таки загинув). Збожеволівши від жаху, мазаї дружним зусиллям прорвалися через огорожу, і, виштовхнувши Куртіса, Умслопогаса та інших трьох перед собою, почали битися біля входу. Тут ми знову заходилися стріляти в них.
Наш бідний аскарі впав мертвим, зі списом у спині, за ним упали двоє людей, озброєних списами, й, умираючи, билися, як леви. Багато хто з нашого загону зазнав тієї ж долі. Я боявся, що битва програна, і наказав своїм людям кинути гвинтівки і взяти списи. Вони скорилися, і кров їхня вирувала. Люди місіонера приєдналися до них. Це дало добрі результати, але успіх битви все ще був сумнівний.
Наші люди билися прекрасно, боронилися, кричали, вбивали дикунів і падали самі.
У загальному хаосі виділявся різкий крик Гуда, його підбадьорливі вигуки. Регулярно, як машина, піднімалися й опускалися дві сокири, сіючи смерть. Але я помітив, що сер Генрі втомився від надмірної напруги, зблід від кількох ран, його дихання зробилося уривчастим, і жили на лобі налилися. Навіть Умслопогас, ця залізна людина, стомився. Він перестав довбати ворогів своєю Інкозі-каас і пустив у діло клинок. Я не втручався в бій, посилаючи кулі в мазаїв, коли це було потрібно. Я так чинив, бо витратив сорок дев’ять патронів цього ранку і не промахнувся жодного разу.
Усе-таки бій схилявся не на нашу користь. Нас залишилося не більше п’ятнадцяти або шістнадцяти, а дикунів було майже півсотні. Якби вони об’єдналися разом і дружно взялися за справу, перемога була б на їхньому боці. Але дикуни не зробили цього, а багато хто з них утік, покидавши зброю. Погіршило справу ще й те, що місіонер кинув свою гвинтівку, і якийсь дикун погнався за ним із мечем. Місіонер вихопив з-за пояса свого величезного ножа. Вони вступили у відчайдушну боротьбу. У вузькому місці біля стіни місіонер і дикун каталися по землі. Зайнятий своїми справами, думаючи про власний порятунок, я не знав, чим закінчилася ця боротьба.
Бій тривав. Становище ставало загрозливим. Тільки щасливий випадок урятував нас: Умслопогас, навмисне чи випадково, вибрався із купи розпашілих тіл і погнався за одним дикуном. Тоді інший дикун з усієї сили вдарив його великим списом поміж плечей. Спис ударився об сталеву сорочку і відскочив. З хвилину дикун стояв, як зачарований, — це дике плем’я не мало уявлення про кольчуги, потім побіг, дико волаючи:
— Це дияволи, дияволи! Вони зачаровані, зачаровані!
Я вистрілив йому навздогін, і Умслопогас добив свого, дикуна. Страшна паніка охопила всіх воїнів.
— Зачаровані, зачаровані! — кричали вони і розбігалися врізнобіч, кидаючи свої щити й списи.
Нічого й розповідати про кінець цього жахливого побоїща. У цій жахливий різанині нікому не було пощади. Стався ще прикрий інцидент. Я сподівався, що все скінчилося, аж раптом з-під купи вбитих виліз уцілілий воїн. Розкидавши трупи, він стрибнув, як антилопа, і вітром понісся до мене. Але Умслопогас подався за ним із властивою йому спритністю. Коли вони наблизилися до мене, я впізнав у дикунові вісника, який приходив до місії уночі. Умслопогас також упізнав його.
— А, — крикнув він глузливо, — це з тобою я розмовляв минулої ночі. Лігоніні! Вісник! Викрадач маленьких дівчаток! Ти хотів убити дитину! Ти сподівався стати віч-на-віч з Умслопогасом з народу ана-зулусів! Молитва твоя почута! Я присягнувся розкришити тебе на шматки, зухвалий собако! і я зроблю це!
Мазай, люто скрегочучи зубами, кинувся зі списом на зулуса. Умслопогас відступив, змахнув сокирою над його головою і з такою силою всадив сокиру в плечі дикуна, що пробив кістки, м’ясо і м’язи. І відрубав голову і руки від тулуба.
— О, — вигукнув зулус, дивлячись на труп свого ворога, — я дотримав свого слова. Це був добрий удар!
Розділ VIII
АЛЬФОНС ПОЯСНЮЄ
Побоїще закінчилося. Відвернувшись від жахливого видовища, я пригадав, що не бачив Альфонса відтоді, як силоміць примусив його замовкнути, вдаривши в живіт. Бій, здавалося, тривав нескінченно, а по суті, зовсім недовго. Де був Альфонс? Я боявся, що бідолаха загинув, і шукав його серед убитих, але потім вирішив, що він, напевно, живий і здоровий, і пішов на той бік краалю, де ми стояли спочатку, гукаючи його. За п’ятнадцять кроків від кам’яної стіни росло старе бананове дерево.
— Альфонсе! — кричав я, — Альфонсе!
— Так, добродію! — озвався голос. — Я тут!
Я озирнувся. Нікого.
— Де ви? — крикнув я.
— Я тут, добродію, в дереві!
Я заглянув у дупло і побачив бліде обличчя, довгі вуса, жалюгідну постать кухаря, схожого на побиту моську. Вперше я зрозумів, що моя підозра справедлива. Альфонс — затятий боягуз! Я підійшов до нього.
— Вилазьте звідти!
— Усе закінчилося, добродію? — запитав він боязко. — Зовсім закінчилося? Ох, який страх я пережив! Які молитви я підносив небу!
— Ну, вилазь, неробо, — сказав я не зовсім доброзичливо, — все минулося!
— Отже, добродію, молитви мої почуті? Я виходжу!
Ми пішли до решти тих, що зібралися групою біля входу в крааль, схожий тепер на кладовище. Раптом із кущів вискочив дикун і люто кинувся на нас. З криком жаху Альфонс майнув від нього, за ним погнався мазай і, напевно, вбив би француза, якби я не встиг всадити дикуну кулю в спину. Альфонс спіткнувся і впав, дикун упав на нього, здригаючись у передсмертній агонії. Потім почулися такі пронизливі крики, що я перелякано побіг туди, відкинув труп дикуна і витягнув Альфонса. Він був закривавлений і тіпався, як повішений у петлі. “Бідолаха, — подумав я, — дикун устиг-таки добити його!” Ставши на коліна біля Альфонса, я шукав його рану.