Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 86)
Це нещастя поставило нас у скрутне становище, оскільки ми втратили можливість перевозити нашу поклажу, аз іншого боку, позбавляло нас усіляких клопотів. Правда, амуніції у нас було мало: півтори сотні патронів для гвинтівок і п’ятдесят рушничних патронів. Що робити з цим небагатим майном — ми не знали. Нам здавалося, що наші мандри завершилися. Якби ми навіть і кинули наміри шукати білу расу, то було б смішно повертатися назад за сімсот миль при нашому теперішньому безпорадному становищі. Ми вирішили, що найкраще — залишитися тут (добре, що тубільці чудово ставилися до нас), очікуючи нагоди і досліджуючи країну та її околиці.
Ми придбали великий, міцний човен, досить просторий, щоб умістити всіх нас із багажем.
Вождеві поселення, біля якого ми дістали човен, ми віддали на сплату за нього три порожні мідні патрони, якими він був безмежно захоплений. Потім ми вирішили об’їхати озеро, аби знайти зручне місце для табору. Не знаючи, чи повернемося в село, ми склали до човна все наше майно і чверть смаженої косулі — смакота! Коли ми пливли, тубільці встигли обігнати нас у своїх легких човниках і попередили мешканців інших сіл про наше наближення. Ми тихо веслували, аж раптом Гуд помітив незвичайно ясного голубого кольору воду і сказав, що тубільці говорили йому, — всі вони — затяті рибалки, оскільки риба складає їхню головну їжу, — про дивну глибину озера, яке має на дні глибокий отвір, куди зникає вода і звідки викидається іноді вогонь.
Я сказав йому, що він, напевно, чув легенду про діючі за давніх часів вулкани, які вже згасли. Ми справді бачили на берегах озера сліди дії вулкана після вулканічної смерті центрального кратера озера, що перетворилося тепер на дно. Наблизившись до віддаленого берега озера, ми побачили, що він був перпендикулярною скелястою стіною. Ми попливли паралельно до неї на відстані ста кроків у кінець озера, оскільки знали, що там є велике село. Повз нас пливло багато обрубків, суччя, гілок та іншого непотребу; Гуд вважав, що їх несло течією. Поки ми розмірковували про це, сер Генрі звернув нашу увагу на великих білих лебедів, що літали над озером, і дуже хотів дістати одного з них. Я розпитував про птахів у тубільців і знав, що в певний період року вони прилітають рано-вранці сюди з гір, і тоді їх легко спіймати, оскільки вони дуже виснажені. Я питав у тубільців, з якої країни прилітають лебеді, але вони знизували плечима і відповідали, що на вершині великої чорної скелі лежить негостинна країна, а над нею снігові гори, де багато звірів, де ніхто не може жити, а за горами на сотні миль тягнеться густий терновий ліс, неприступний не тільки для людей, а й для слонів. На моє запитання про білих людей, що живуть по той бік гір і лісу, вони засміялися. Але пізніше одна стара бабуся прийшла до мене і сказала, що в дитинстві вона чула від свого діда розповідь про те, як його предок у юності пройшов і гори, і пустелю, проник у ліс і бачив білих людей, які живуть у кам’яних краалях. Ці відомості були дуже непевними, та коли я почув розповідь старої, я переконався, що всі ці чутки мають частку правди, і що необхідно розкрити цю таємницю. Мені не спадало на думку, яким чарівним шляхом здійсниться моє палке бажання!
Ми під’їхали до лебедів, що мирно погойдувалися на воді; сер Генрі, почекавши хвилину, вистрілив і вбив двох. Інші піднялися, сильно розбризкуючи воду. Знову пролунав постріл. Один птах упав з простреленим крилом, і я бачив, що в іншого поранена нога, проте він над силу поплив далі. Решта лебедів піднялися і, описавши коло, вишикувалися трикутником і полетіли кудись на північний схід. Ми підняли у човен двох красивих мертвих птахів, з яких кожен важив близько тридцяти фунтів, і заходилися ловити пораненого лебедя, що нерухомо плив ясною водою. Оскільки обрубане гілля і суччя заважали руху човна, то я велів нашому ваквафі, який добре плавав, стрибнути у воду і спіймати лебедя, — я знав, що в озері немає крокодилів, отже, небезпеки не передбачалося ніякої. Ваквафі послухався і спіймав лебедя за крило, причому поступово наблизився до скелі, об яку з силою билася вода. Раптом він почав кричати, що його кудись відносить. Справді, ми побачили, що він пливе щосили, пориваючись до нас, але течія несе його до скелі. Відчайдушно змахнувши веслами, ми рвонули до нього, але що більше ми старалися, то дужче тягло його до скелі. Раптом я помітив, що перед нами, майже на вісімнадцять дюймів над поверхнею озера, підносилося щось схоже на арку тунелю. Очевидно, на кілька футів скеля була затоплена водою. До цієї-то арки мчав зі страхітливою швидкістю наш бідолашний слуга. Він хоробро боровся з течією, і я сподівався врятувати його, аж раптом помітив відчай на його обличчі. На наших очах його втягнуло вглиб, і він зник з очей. Тієї самої хвилини я відчув, що якась сильна рука схопила наш човен і з силою жбурнула його до скелі.
Ми зрозуміли страшну небезпеку і заходилися шалено працювати веслами. Марно! Стрілою мчали ми до арки, і я думав, що порятунку немає.
На щастя, я настільки зберіг самовладання, що кинувся на дно човна і крикнув:
— Швидше, вниз обличчям! Лягай!
Усі так і вчинили.
Почувся глухий шум, неначе від тертя, човен потягло вниз, і вода почала заливати його. Ми тонули. Раптом шум припинився, і ми відчули, що човен пливе. Я трохи повернув голову, не сміючи підвести її, і подивився. При слабкому світлі я побачив навислу над нашими головами арку скелі. Потім я вже нічого не бачив, оскільки світло зникло, і ми опинилися в абсолютній і непроникній темряві.
Близько години ми лежали так на дні човна, так і не підводячи голови, і не могли навіть говорити, бо вода заглушувала наші голоси. Зрозуміло, у нас не було особливого бажання розмовляти, адже ми були пригнічені жахом нашого становища, страхом неминучої смерті, боялися бути придавленими до стіни печери або втягнутими вглиб чи просто задихнутися від нестачі повітря. Всілякі види смерті лізли мені в голову, поки я лежав на дні човна, прислухаючись до ревіння води. Я чув і інший звук — безперестанні крики Альфонса, але вони, здавалося мені, долітали звідкись здалеку. Я подумав, що став жертвою кошмару.
Розділ X
ПІДЗЕМНИЙ ВОГОНЬ
Ми пливли. Течія несла нас. Нарешті я помітив, що шум води послабшав. Я міг тепер виразно розрізнити крики Альфонса. Узявши весло, я тицьнув ним француза, а він, думаючи, що настав кінець, заревів ще голосніше. Тоді я тихо і обережно піднявся, став на коліна і спробував обмацати рукою склепіння, але його не було. Я взяв весло, підняв його над головою, наскільки міг, нахилив його праворуч, ліворуч і нічого не намацав, окрім води внизу.
Пригадавши, що у нас є з собою маленький ліхтар і олія, я розшукав його, обережно запалив і, коли гніт розгорівся, озирнувся довкруги. Перше, що мені впало в очі, — це бліде, спотворене обличчя Альфонса, який, вважаючи, що це кінець і він бачить надприродне явище, жахливо заволав, за що й одержав штурхана веслом для заспокоєння.
Гуд лежав на спині, зі скельцем в оці і дивився в темряву, сер Генрі, голова якого покоїлася впоперек човна, рукою намагався визначити швидкість течії. Коли світло ліхтаря впало на старого Умслопогаса, я був готовий розсміятися.
Як відомо, ми взяли з собою частину смаженої косулі. Сталося так, що коли ми кинулися всі на дно човна, голова Умслопогаса опинилася близько до печені, і як тільки він отямився від потрясіння, то відчув, що голодний. Він відрізав своєю сокирою шматок м’яса і тепер знищував його з виглядом щонайповнішого задоволення. Потім він пояснив мені, що, готуючись до “далекої подорожі”, вважав за краще вирушили туди ситим.
Як тільки інші побачили, що я запалив ліхтар, підбадьорилися і відштовхнули Альфонса в дальній кінець човна, погрожуючи на той випадок, якщо він не замовкне, заспокоїти його, кинувши у воду слідом за потонулим ваквафі чекати зустрічі з Анетою в іншому світі. Потім ми обговорювали своє становище. Перш за все, за пропозицією Гуда, ми прив’язали обидва весла для того, щоб вони могли оберегти нас від зіткнення зі скелею або від раптового пониження склепіння. Ми зрозуміли, що перебуваємо в підземній річці, котра витікала з озера. Такі річки існують у багатьох частинах світу, та мандрівникам не довелося дослідити їх. Річка була досить широка, ми бачили це, оскільки світло ліхтаря сягало бічних стінок тунелю. Коли течія випадково відносила нас убік, ми могли розрізнити стіни й арки на висоті 25 футів над нашими головами. На щастя для нас, течія була сильніша на середині річки.
Перше, що ми зробили, це домовилися, щоб хтось із нас із ліхтарем і жердиною в руці був біля весел, готовий попередити нас про будь-яку небезпеку. Умслопогас, який чудово підобідав, відразу ж став на варті. Це було все, що ми могли зробити для власного порятунку. Потім іще хтось зайняв місце на кормі, з веслом у руці, щоб стримувати човен і не давати йому вдаритися об боки печери. Влаштувавши це, ми поїли трохи смаженого м’яса (ми не знали, чи довго залишимося в темряві!) і відчули себе ліпше. Я заявив, що становище наше надто серйозне, але не безнадійне, навіть якщо тубільці, які запевняли, що річка впадає прямо в надра землі, і мали рацію. Очевидно, річка кудись тече, можливо, на той бік гір, і ми маємо триматися, поки приїдемо “туди”, але куди — невідомо! Гуд зловісно заперечив мені, що ми можемо стати жертвами різних несподіваних жахів або річка впаде, зрештою, кудись у прірву — тоді наша доля буде вельми жалюгідною.