Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 88)
— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.
— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.
Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.
— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.
— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.
Увесь день і вечір ми пливли в темряві, ледве розрізняючи, коли кінчався день і починалася ніч, поки Гуд не вказав нам на зірку, що з’явилася праворуч від нас, за якою ми спостерігали з великим інтересом. Раптом зірка зникла, знову запанував морок, і знайомий гуркітливий звук води донісся до нас.
— Знову під землею! — сказав я і, зітхнувши, запалив ліхтар.
Так, не було сумніву, над нами знову здіймалося склепіння тунелю. Знову почалася і потягнулася довга ніч, сповнена небезпек і жаху. Описувати всі наші страхи не варто. Скажу тільки, що близько опівночі ми наштовхнулися на мілину, сяк-так обійшли її і попливли далі.
Так ішлося до третьої години ночі. Сер Генрі, Гуд і Альфонс спали, Умслопогас сидів на веслах, я правив стерном, аж раптом помітив, що стіни тунелю ніби розсунулися. Потім я почув вигуки Умслопогаса і звук гілок дерева, що ламаються, неначе човен протискувався крізь кущі та чагарники. Наступного моменту свіже, цілюще повітря війнуло мені в обличчя, і я відчув, що ми вибралися з тунелю і пливли звичайною водою. Я зрозумів це, але не бачив нічого, бо темрява була непроникна, як інколи буває перед світанком. Я був щасливий, що ми залишили за собою жахливу річку. Я сидів, вдихав свіже нічне повітря і терпляче чекав світанку.
Розділ XI
ПОХМУРЕ МІСТО
Близько години сидів я мовчки й чекав світанку. Умслопогас ліг спати. Нарешті схід заяснів, і туман підіймався з поверхні води назустріч уранішньому сонцю. Яскраво-червона смужка розгорялася на сході. Настав ранок.
Я не міг намилуватися дивним синім небом. Вода ще була оповита туманом, але поволі сонце його розтопило, і я побачив, що наш човен пливе голубою водою. За вісім або десять миль позаду залишилася купа скель, що утворили собою неначе стіну озера, і я побачив, що через цей отвір у скелях підземний потік пробив собі дорогу. Пізніше я переконався в цьому, і те, що наш човен щасливо вибрався з тунелю, можна пояснити незвичайною силою течії таємничої річки. Тепер ми з Умслопогасом, який прокинувся, спрямували човен в інший бік. Помітивши якийсь предмет на воді, Умслопогас привернув мою увагу і кількома ударами весла пригнав човен до того місця, де плив предмет — то був труп людини. Можна уявити собі весь мій жах, коли я впізнав у цих спотворених рисах його обличчя — кого б ви думали? Нашого бідолашного слугу ваквафі, який два дні тому потонув, пливучи за лебедем. Це було жахливо! Я гадав, що ми залишили його позаду себе, а тим часом він плив за нами і разом із нами вибрався з підземної річки. Його вигляд відлякував, бо на ньому були опіки, одна рука скорчена, волосся обпалене. Обличчя роздулося, на ньому відбився трагічний вираз відчаю, який я бачив останніми хвилинами його боротьби з течією. Це вельми пригнітило мене, і я відчув задоволення, коли труп зненацька без жодної видимої причини занурився у воду, неначе виконавши своє призначення. Справжня причина, поза сумнівом, була та, що гази, які наповнювали труп, знайшли вільний вихід, і тіло затонуло. Тільки бульбашки, та кілька кіл пішли водою в тому місці, де знайшов собі вічний спокій наш бідолаха слуга. Умслопогас замислено спостерігав за трупом.
— Навіщо він плив за нами? — запитав він. — Це не провіщає добро тобі і мені, Макумазане!..
Я сердито обернувся до нього. Терпіти не можу цих безглуздих прикмет і ненавиджу людей, які носяться з передчуттями і розповідають свої віщі сни.
У цей час прокинулася решта наших супутників і надзвичайно зраділа, що ми вибралися з жахливої річки і пливемо під ясним небом. Почалися балачки, міркування, і закінчили ми тим, що схотіли їсти. З усієї нашої провізії жадібні краби залишили нам тільки кілька шматків дичини, і ми вирішили пристати до берега. Але виникло нове ускладнення. Ми не знали, де був берег, бо нічого не бачили перед собою, окрім широкого простору синюватої води. Помітивши, що птахи, котрі ширяли над водою, прямували ліворуч, ми вирішили, що вони летять до берега, і попливли туди. Подув попутний вітер, ми влаштували з ковдри вітрило, і човен весело понісся вперед. Зробивши це, ми знищили залишки нашої провізії, запили озерною водою і закурили люльки.
Минуло близько години. Гуд, який дивився в підзорну трубу, раптом оголосив, що бачить землю, і вказав на зміну кольору води, котра означала, що ми наближаємося до гирла річки. Невдовзі ми побачили великий золотий купол, що виднівся вдалині в тумані, і поки здивовано витріщалися на нього, Гуд повідомив, що маленький вітрильник іде нам назустріч. Ми ледве могли повірити цій дивній звістці, поки не переконалися на власні очі.
Отже, мешканці цієї країни й озера мають уявлення про вітрильні човни і знайомі з певними елементами цивілізації! За кілька хвилин ми ясно побачили, що човен прямує до нас. За десять хвилин він уже був за сотню ярдів від нас. Це був маленький човен, зроблений з дощок, на європейський зразок, із широким вітрилом. Нашу увага привернули, звичайно, пасажири човна. Їх були двоє: чоловік і жінка, майже такі білі, як і ми. Ми перезирнулися, вважаючи, що помиляємося. Ні, ми чітко бачили їх тепер. Вони не були красиві, але, поза сумнівом, належали до білої раси, як іспанці або італійці. Отже, випадково і несподівано ми відкрили і знайшли білих людей! Я був готовий кричати від радощів, ми потискали один одному руки і вітали з несподіваним успіхом нашого задуму. Все життя до мене доходили чутки про білу расу, що живе посеред країни, і тепер я бачив їх на власні очі! Справді, як сказав сер Генрі, старий римлянин мав рацію, кажучи: “Ex Afrika semper aliquid novi”, що означає “В Африці завжди можна знайти новини”.
Чоловік у човні був міцної, хоча й не витонченої статури, мав чорне волосся, орлині риси і розумне обличчя. Він був одягнений у темне вбрання, щось на зразок фланелевої сорочки без рукавів, і в штани з такої самої тканини. Руки і ноги були голі. На правій руці і лівій нозі були надіті кільця з якогось металу, схожого на золото. У жінки було ніжне, сором’язливе обличчя, великі очі і темне хвилясте волосся. Її одяг із такого самого матеріалу, як у чоловіка, і складався з полотняної спідниці (це ми розгледіли потім), до колін, і простого довгого шматка тканини, який складками облягав усе тіло жінки і був перекинутий через ліве плече, так що його кінець звішувався наперед, залишаючи руку і частину грудей голими. Гуд, у якого до цього гострі очі, захоплювався її вбранням. Насправді це було просто й ефектно.
Тоді, як ми з подивом роздивлялися невідомих людей, вони не менш здивовано дивилися на нас. Здавалося, чоловік дуже злякався і не наважувався наблизитися до нас.
Нарешті він зважився підпливти і сказав нам щось мовою ніжною і красивою, хоча ми не зрозуміли жодного слова. Тоді ми спробували говорити англійською, французькою, латиною, грецькою, німецькою, мовою зулусів, сисуті, кукуана і багатьма іншими діалектами, але марно. Чоловік у човні не розумів нічого. Що стосується жінки, то вона стояла нерухомо, дивлячись на нас, і Гуд обернувся і розглядав її через своє скельце, що, здавалося, дуже розважало її. Потім, зрозумівши, що нічого від нас не добитися, чоловік повернув човна і попрямував до берега. Човник полетів стрілою. Коли він плив мимо нас, Гуд скористався нагодою і послав повітряний поцілунок пані. Я злякався, що жінка образиться, та вона не лише не образилась, а озирнувшись і помітивши, що її чоловік або брат, чи хто він там був, відвернувся, послала Гудові такий самий поцілунок!
— Еге! Нарешті ми знайшли мову, яка зрозуміла цьому народові! — сказав я.
— У нашому випадку, — додав сер Генрі, — Гуд — незрівнянний посередник!
Я спохмурнів, оскільки рішуче не схвалював пустощів Гуда; він знав це і перевів розмову на серйозну тему.
— Для мене зрозуміло, — сказав я, — що цей чоловік повернеться назад із товаришами, і нам треба подумати, як зустріти їх!
— Усе питання в тому, як вони приймуть нас? — сказав сер Генрі.
Гуд мовчав, але заходився порпатися в багажі і вийняв маленьку чотирикутну скриньку, що була в нього весь час подорожі. Ми кілька разів питали Гуда про її вміст, але він відповідав таємничо й ухильно: все, що сховане у скриньці, колись вельми прислужиться нам.
— Заради Бога, що ви збираєтеся робити, Гуде? — запитав сер Генрі.
— Одягатися! Чи не думаєте ви, що я з’явлюся в цій новій країні в такому вбранні? — він вказав на свій забруднений і поношений одяг, вельми охайний, як і всі речі Гуда, і полагоджений завжди, коли це було потрібно.