Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 89)

Ми з цікавістю стежили за ним. Перше, що він зробив, це попросив у Альфонса, вельми компетентного в цих речах, причесати йому бороду і волосся якомога краще.

Я впевнений, якби у Гуда була тепла вода і мило, він поголився б. Потім він заявив, що ми маємо спустити вітрило у човен, і під його прикриттям скупатися, що ми й зробили, на страх і подив Альфонса, який здіймав руки до неба і вигукував, що “ці англійці просто дивний народ!”

Умслопогас, як добре вихований зулус, був вельми охайний, але дивився на це купання, як на жарт, і з задоволенням спостерігав за нами. Ми повернулися в човен, освіжені холодною водою, обсушилися на сонці. Гуд знову відкрив свою таємничу скриньку, витягнув звідти прекрасну чисту білу сорочку і почав розгортати своє вбрання, дбайливо загорнуте спочатку в коричневий, потім у білий і, нарешті, в срібний папір. Ми продовжували спостерігати за ним із великим зацікавленням. Одну за одною Гуд витягнув зі скриньки всі свої речі.

Перед нами в повному блиску золотих еполет, галунів і ґудзиків, лежала повна форма командира королівського флоту. Тут був і меч, і трикутний капелюх, навіть шкіряні чоботи.

Ми буквально заніміли.

— Що це? Невже ви хочете надіти це, Гуде?

— Зрозуміло! — відповідав він. — Ви знаєте, що означає перше враження, особливо для жінок. Принаймні хоч один із нас буде порядно вбраний!

Ми замовкли, вражені спритністю Гуда, з якою він так майстерно приховував від нас увесь цей час вміст скриньки. Одне тільки ми запропонували йому — надіти вниз сталеву сорочку. Спочатку він заперечив, що йому незручно надягати її під мундир, але потім погодився. Найкумедніше за все було здивування Умслопогаса і захоплення Альфонса, викликані блискучою формою Гуда. Коли ж він устав, випростався у всьому своєму блиску, навіть з медалями на грудях, і милувався на себе в спокійній воді озера, старий зулус не міг довше стримувати своїх відчуттів.

— О, Бугване! — закричав він, — Бугване! Я завжди думав, що ти неважлива, маленька людина, жирна, як корова, коли вона хоче телитися, а зараз ти схожий на голубу сойку, яка розпустила свій ошатний хвіст. Далебі, Бугване, очам боляче дивитися на тебе!

Гуда дратували натяки на повноту, хоча під час нашої подорожі він схуднув. Загалом, він був задоволений захопленням зулуса. Що стосується Альфонса, той був зовсім зачарований.

— О, мосьє має чудовий вигляд, — блискучий вигляд військового! О, пані будуть у захваті, там, на березі. Мосьє має дивовижно гарний вигляд! Він нагадує мені мого героя дідуся…

Тут ми перервали потік захоплень Альфонса. Милуючись Гудом, ми відчули дух змагання і заходилися, наскільки можливо, приводити себе в пристойний вигляд. Ми одягнули на себе мисливські куртки, а під них сталеві сорочки. Що стосується моєї зовнішності, то жоден, найвишуканіший одяг не міг зробити її кращою, але сер Генрі мав вигляд красеня у своїй куртці і в чоботях. Альфонс також причепурився, якось особливо підкрутив свої величезні вуса. Навіть старий Умслопогас, який зовсім нічого не розумів у вбранні, взяв олії з ліхтаря і потер собі шкіру, і вона блищала не гірше шкіряних чобіт Гуда. Потім він надів на себе сталеву сорочку, яку сер Генрі подарував йому, і “муша” і, вичистивши свій Інкозі-каас, стояв при повному параді.

Ми знову підняли вітрило і швидко попливли до берега, точніше, до гирла великої річки. За півтори години після того, як від нас відійшов маленький човен, ми побачили на річці велику кількість човнів. Деякі з них ішли на двадцяти чотирьох веслах, інші під вітрилом. Ми скоро розрізнили серед них великий офіційний корабель. Люди на кораблі були одягнені у щось, схоже на форму. На палубі, повернувшись до нас, стояв поважного вигляду старий з білою бородою, що розвівалася, з мечем на боці, очевидно, командир корабля. Решту човнів, що крутилися поряд, були повні цікавих.

— Що це означає? — запитав я. — Хочуть вони доброзичливо зустріти нас чи покінчити з нами?

Ніхто не міг відповісти на моє запитання. Тут Гуд помітив у воді, за двісті ярдів від нас, бегемота і вирішив, що непогано справити враження на тубільців стрільбою. На лихо, ми вхопилися за цю думку, витягнули наші гвинтівки, хоча патронів у нас залишилося мало, і приготувалися діяти. Бегемотів було чотири, два старших і два молодших.

Коли перші човни були за п’ятдесят ярдів від нас, сер Генрі відкрив вогонь. Куля вцілила між очі молодого бегемота, він занурився у воду, залишаючи кривавий слід. Тієї ж миті я вистрілив у другого, а Гуд — у третього бегемота. Мій постріл був не зовсім вдалий, бегемот, розбризкуючи воду, поплив далі і люто захрюкав. Я одразу добив його новим пострілом. Гуд, поганий стрілець, промахнувся, і куля зачепила тільки морду тварини. Озирнувшись на тубільців, я помітив, що вони, очевидно, не мали уявлення про стрільбу, бо були надзвичайно вражені і здивовані. Люди у човнах кричали від страху, деякі тікали від нас щосили, навіть старий джентльмен помітно стривожився і зупинив свій корабель.

Але ми не мали часу спостерігати, бо старий бегемот із роз’ятреною раною з’явився поблизу, грізно поглядаючи на нас. Ми вистрілили всі разом і важко поранили його. Тим часом цікавість пересилила страх глядачів. Деякі човни наблизилися до нас, і між ними був човен, де сиділи чоловік і жінка, яких ми бачили дві години тому. Величезна, розлючена тварина раптом виплила біля їхнього човна і з лютим ревом роззявила пащу. Жінка закричала, чоловік намагався повернути човен, але безуспішно.

Наступної секунди я побачив величезні червоні щелепи та ікла бегемота, що встромилися в човен. Він перекинувся, і люди опинилися у воді.

Перш ніж ми встигли схаменутися, страшне чудовисько роззявило пащу, щоб проковтнути жінку, яка борсалася у воді. Я вистрілив над її головою в горло бегемота. Він відплив убік і закрутився, а струмки крові цебеніли з його ніздрів. Не даючи йому схаменутися, я знову вистрілив і добив його. Нашою першою думкою було врятувати дівчину, поки чоловік плив до іншого човна.

Нам це вдалося. Під шум і крики глядачів ми посадили її у наш човен.

Тепер усі човни тубільців зібралися разом, на деякій відстані від нас, очевидно, для наради. Ми негайно схопили весла і рушили до них.

Гуд стояв у човні і, тримаючи трикутний капелюх, ввічливо розкланювався на всі боки з веселою усмішкою. Головний човен попрямував нам назустріч. Я бачив, що наш вигляд — особливо форма Гуда і постать Умслопогаса — здивували поважного старого. Він був одягнений так само, як усі, але сорочка його, була зроблена з чистого білого полотна, з пурпуровою облямівкою. Золоті кільця сяяли на руці і на лівому коліні.

Гуд махнув капелюхом старому джентльмену і поцікавився про його здоров’я чистісінькою англійською мовою. Старий у відповідь приклав два пальці правої руки до губ, що ми зрозуміли як привітання. Потім він сказав нам кілька слів тією ж мовою, як і перший наш співрозмовник. Ми знову зовсім нічого не зрозуміли, хитали головами і знизували плечима. Після деякого мовчання я, відчуваючи сильний голод, почав показувати на свій рот і поплескувати живота. Ці жести старий, мабуть, чудово зрозумів, оскільки енергійно закивав головою і вказав на гавань.

Хтось кинув нам мотузок, який ми міцно прив’язали до човна. Човен рушив до гавані і повів нас на буксирі у супроводі інших човнів. За двадцять хвилин ми ввійшли до гавані, переповненої народом, який зібрався подивитися на нас. Ми помітили, що мешканці міста належали до одного типу, і дехто був вельми вродливим. Між глядачів ми побачили пані з дуже білою шкірою. На повороті річки відкрилося місто. Вигук захоплення і здивування зірвався з наших губ, коли ми побачили його. Пізніше ми дізналися, що місто називається Мілозис, або “Похмуре місто” (Мі — місто, Лозис — нахмурена брова).

На відстані п’ятисот ярдів від берега річки стриміла гранітна скеля двохсот футів заввишки. На самому вершечку скелі стояла будівля з граніту; унизу була зубчаста стіна з маленькими, пробитими в ній дверима.

Потім ми дізналися, що ця будівля — палац королев країни. Позаду палацу місто підіймалося вгору до прекрасної будівлі з білого мармуру, увінчаної золотим куполом, який ми помітили здалеку. За винятком цієї будівлі всі споруди міста були збудовані з червоного граніту й оточені садами, які пом’якшували дещо суворе, одноманітне враження гранітних споруд.

Нарешті ми побачили диво і гордість Мілозиса — великий ґанок і сходи палацу, від пишноти яких у нас перехопило подих. Уявіть собі величні сходи з балюстрадою у два яруси — кожен ярус на сто двадцять п’ять сходинок — і красивим майданчиком. Сходи спускаються від палацової стіни до краю скелі, де каналом проведена вода з річки. Пишний ґанок підтримується величезною гранітною аркою, увінчаною красивим майданчиком між двома ярусами. Від цієї арки йде інша серпанкова арка, краса якої затьмарює все, що ми бачили досі.

Цей ґанок був рідкісним витвором мистецтва, яким людина могла справді пишатися. Нам розповіли потім, що ґанок, споруджувати який почали ще за давнину, падав чотири рази і три сторіччя простояв незакінченим, поки за нього не взявся молодий інженер Радемес, який заявив, що або закінчить роботу, або пожертвує своїм життям! Якщо йому не вдасться закінчити роботу, він кинеться зі скелі вниз, якщо робота буде закінчена, нагородою йому стане рука королівської доньки! П’ять років вовтузився він, витративши неймовірну кількість праці й матеріалу. Тричі падала арка, поки інженер, зрозумівши марність своїх зусиль, не вирішив накласти на себе руки.