Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 91)
Ми не мали часу добре роздивитися залу, бо при вході до неї ми помітили велику кількість людей, що зібралися перед порожніми тронами. Найвизначніші з присутніх сиділи на різьблених дерев’яних кріслах праворуч та ліворуч від тронів і були одягнені в білі туніки, багато розшиті, з різнокольоровим оздобленням, і тримали в руках прикрашені золотом мечі. Судячи з їхньої постави, всі вони були високоповажними особами. Позаду кожного з них стояла купка слуг і відданих людей. ¦
Ліворуч від тронів сиділа маленька група людей — шестеро чоловіків, які помітно відрізнялися від інших; вони були вбрані у довгий білий одяг із зображенням сонця, оперезані замість пояса чимось на зразок золотого ланцюга, від якого йшли вниз довгі, еліптичної форми, золоті дощечки у вигляді риб’ячої луски, так що від кожного руху поважних персон вони дзвеніли і блищали. Всі ці люди прожили чимало літ, мали суворий і значущий вигляд і довгі бороди. Один із них справляв особливо дивне враження. Він був дуже старий, близько вісімдесяти років, надзвичайно високий, з білосніжною бородою, яка спадала до пояса. Риси обличчя мав різьблені і суворі, сірі очі дивилися холодно і пронизливо. Голови інших були непокриті, а у високого старого на голові вишита золотом шапочка, яка вказувала, що володар її — персона особливої важності. Згодом ми дізналися, що це був Егон, великий жрець країни. Коли ми підійшли ближче, всі ці люди, і жерці також, підвелися і вельми чемно вклонилися нам, прикладаючи два пальці до губ, вітаючи нас. Із-за колони вийшли слуги і принесли крісла, на які ми сіли обличчям до тронів. Ми сіли втрьох, а Умслопогас і Альфонс стояли за нами. Тільки-но ми встигли сісти, як пролунали звуки труб праворуч і ліворуч. Потім увійшов чоловік, став напроти трону з правого боку і щось гучно проголосив, причому повторивши тричі слово “Нілепта”. Другий чоловік прокричав щось перед лівим троном, повторивши тричі слово “Зорайя”.
Із кожного боку з’явилися озброєні люди, стали обабіч тронів і опустили вниз свої списи, задзвенівши ними об мармурову підлогу. Знову звуки труб, і з різних боків з’явилися обидві королеви в супроводі шістьох дам. Усі присутні в залі підвелися, вітаючи їх.
Я бачив за своє життя багато вродливих жінок і більше не задивляюся на гарненькі обличчя, але краса сестер-королев перевершує будь-який опис! Обидві були молоді — двадцяти п’яти років; обидві високі і витонченої статури. Але на цьому їхня схожість кінчалася. Нілепта була жінка сліпучої краси, її права рука і частина грудей, за традицією, були оголені і білосніжно сяяли з-під складок білої, розшитої золотом топі, або “кеф”. Її обличчя було таке чарівне, що, раз побачивши, його неможливо було забути. Волосся справжнього золотистого кольору, зібране короткими локонами на голові, осявало чисте, прекрасне, як слонова кістка, чоло, глибокі, іскристі сірі очі сяяли ніжністю і царственою величчю. Рот був дивовижно ніжно окреслений. Усе п обличчя вражало красою з легким відтінком усмішки, що поселилася в куточках губ, неначе срібляста крапля роси на трояндовому пуп’янку. На пій не було ніяких коштовностей, окрім золотих обручів на шиї, руці і коліні, зроблених у вигляді змійки. Її тога була зі сніжно-білого полотна, багато розшита золотом і прикрашена емблемою сонця.
Друга сестра, Зорайя, мала інший, похмурий тип краси. Волосся Зорайї, хвилясте, як у Нілепти, було синювато-чорного кольору і спадало на плечі. Колір обличчя оливковий, великі темні очі, похмурі й блискучі, повні, я б сказав, жорстокі губи! Це обличчя, спокійне і холодне, свідчило про приховану пристрасність і я подумав про те, як воно зміниться, коли пристрасть вирветься назовні. Я дивився на обличчя Зорайї, і мені пригадалися спокійні і глибокі води моря, які ясного дня нічим не проявляють своєї могутньої сили, і лише в сонному гуркоті його вчувається прихований дух бурі! Постать Зорайї була прекрасна за своїми лініями і контурами, хоча дещо повніша, ніж у Нілепти. Одягнені обидві були однаково.
Коли прекрасні королеви спокійно всілися на своїх тронах у глибокому мовчанні всього двору, я подумав, що обидві сестри повністю втілюють моє розуміння про величність. Ця величність позначалася в їхніх формах, грації, гідності, навіть у варварській пишноті їхнього оточення. Мабуть, вони зовсім не потребували воїнів і золота, щоб стверджувати свою владу, щоб підпорядкувати своїй волі впертих людей! Достатньо було одного погляду блискучих очей, однієї усмішки прекрасних вуст, щоб примусити підданих іти на смерть заради них!
Але королеви були перш за все жінками і тому не були позбавлені цікавості. Проходячи до своїх тронів, вони швидко оглянули нас. Я бачив, як їхні очі ковзнули по мені, не знайшовши нічого цікавого у непоказному і сивому старому. З очевидним подивом перевели вони свій погляд на похмуру постать старого Умслопогаса, який підняв свою сокиру на знак вітання, потім пильно подивилися на Гуда, привернуті блиском його мундира і, врешті, зупинили свій погляд на обличчі сера Генрі. Сонячне проміння грало на його світлому волоссі і бороді, виставляючи у вигідному світлі красиві лінії масивної статури. Він підвів очі і зустрів погляд чарівної Нілепти. Я не знаю чому, але кров прилила до ніжної шкіри королеви, її прекрасне обличчя спалахнуло, почервоніли навіть дивовижні груди, рука і лебедина шия. Щоки зарум’яніли, як пелюстки троянди. Потім вона заспокоїлася і знову зблідла. Я поглянув на сера Генрі, він почервонів до самих очей. “Слово честі, — подумав я, — на сцені з’явилися дами, отже, прощавай мир і спокій!”
Я зітхнув і похитав головою, оскільки знав, що краса жінки нагадує красу блискавиці і несе з собою руйнування і відчай! Поки я розмірковував, обидві королеви сиділи на тронах. Ще раз заграли труби. Придворні сіли на свої місця. Королева Зорайя вказала на нас.
Із натовпу вийшов наш провідник, тримаючи за руку дівчину, яку ми врятували з води. Вклонившись, він звернувся до королев, мабуть, розповідаючи їм про нас. Дивно було бачити вираз подиву і страху на їхніх обличчях, поки вони слухали розповідь. Зрозуміло було, що вони не можуть розібратися, яким чином ми опинилися на озері, і готові приписати нашу появу надприродній силі. Розповідь продовжувалася, і я дійшов висновку за частим звертанням оповідача до дівчини, що він говорив про бегемотів, яких ми застрелили; потім ми подумали, що він бреше щось стосовно бегемотів, бо його розповідь часто уривалася обуреними вигуками жерців і придворних, тоді як королеви здивовано слухали, особливо коли оповідач вказав на наші гвинтівки, як на знаряддя руйнування і смерті. Тепер я можу пояснити, що мешканці країни Цу-венді були сонцепоклонниками, і бегемот вважався у них священною твариною. У призначений час вони вбивають бегемотів тисячами (бегемоти оберігаються спеціально для цього в озері країни, оскільки їхня шкура йде на амуніцію солдатів), що аніскільки не заважає тубільцям вважати бегемота священною твариною36.
Ті бегемоти, яких ми застрелили, належали до священних тварин, і спеціальним обов’язком жерців було піклуватися про них. Таким чином, самі не знаючи того, ми вчинили найжахливіше святотатство.
Коли наш провідник закінчив свою розповідь, високий старий із довгою бородою і в круглій шапочці, великий жрець Егон, встав і безпристрасно говорив щось королевам. Мені не подобався холодний погляд його сірих очей, спрямованих на нас. Імовірно, він подобався б мені ще менше, якби я розумів його мову і знав, що в ім’я ображеного божества жрець вимагав, щоб нас принесли в жертву і спалили. Коли він закінчив, королева Зорайя заговорила ніжним, музичним голосом, і, судячи з ЇЇ жестів, розбирала інший бік питання. Потім Нілепта сказала щось жерцю. Ми, звичайно, і не підозрювали, що вона заступалася за нас і просила про помилування. Врешті-решт, вона обернулася до високого чоловіка середніх років, з чорною бородою і довгим мечем у руці, якого звали (це ми дізналися потім) Наста, і який був вельми поважною особою в країні. Очевидно, вона чекала від нього підтримки. Але коли вона перезирнулася з сером Генрі ще при вході в зал і почервоніла, як троянда, я помітив, що це було неприємно високому чоловікові, бо він закусив губу і схопився за меч. Потім нам сказали, що він мріяв одержати руку королеви й одружитися з нею. Нілепта не могла зробити гіршого вибору, коли захотіла шукати його допомоги. Він тихо заговорив із нею, очевидно, погоджуючись з аргументами великого жерця. Під час цієї розмови Зорайя поклала лікоть на коліно, сперла підборіддя на руки і дивилася на Насту з презирливою усмішкою, неначе бачила наскрізь його думки і плани. Нілепта, очевидно, розсердилася, її щоки почервоніли, очі заблищали, і вона стала ще гарнішою. Нарешті, вона обернулася до Егона і, здавалося, дала йому згоду, оскільки той низько вклонився їй. Увесь цей час Зорайя сиділа й усміхалася. Раптом Нілепта подала знак. Проспівали сурми. Всі встали і покинули залу, окрім варти, якій вона наказала залишитися на місці. Коли всі пішли, Нілепта нахилилася, ніжно усміхаючись, і за допомогою знаків і вигуків дала нам зрозуміти, що хотіла б дізнатися, як ми потрапили сюди. Вельми складно було пояснити їй це. Та зненацька мене осяяла думка. У кишені у мене був записник і олівець. Я накидав на папері креслення підземної річки й озера, підійшов до сходинок трону і подав нотатник Нілепті. Вона зрозуміла відразу, радісно заплескала в долоні, зійшла з трону і подала малюнок Зорайї, яка також відразу зрозуміла його. Нілепта взяла олівець у мене, зацікавлено подивилася на нього і зробила кілька чарівних малюнків. Перший зображав її, радісно вітаючу обома руками людину, вельми схожу на сера Генрі. На другому малюнку вона зобразила бегемота, вмираючого у воді, і на березі людину, яка із жахом підняла руки при цьому видовищі. У цій людині ми одразу ж упізнали великого жерця. Потім був малюнок із жахливою вогненною піччю, до якої Егон штовхав нас своєю палицею.