Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 81)
— Тоді нападімо на них тими силами, які у нас є і вирішиться — пан чи пропав! — сказав сер Генрі.
— Так, так, — забурчав Умслопогас своєю мовою, — ти говориш, як чоловік Інкубу. Чого боятися? П’ятдесяти мазаїв! А нас скільки?
Начальник (містер Мекензі) має двадцять чоловіків, у тебе, Маку-мазане, п’ятеро, ще п’ятеро білих людей, усього тридцять чоловік! Досить із нас, досить! Слухай, Макумазане, ти, хоробрий і старий воїн! Що говорить дівчинка? Мазаї їстимуть і нап’ються, хай це буде їхній похоронний бенкет! Що сказав мені собака, якого я вб’ю на світанку? Що він не боїться нападу, тому що нас мало. Знаєш ти цей старий крааль, де вони розташувалися? Я бачив його ранком. — Він накреслив овал на підлозі. — Тут — вхід, через терновий чагарник, він круто підіймається вгору. Інкубу, ти і я з сокирами перші встанемо і почнемо проти сотні чоловік! Слухай тепер! Це буде славний бій! Як тільки почне світати, не раніше, хай Бугван, твій друг, прослизне з 10 людьми на верхній кінець крааля, де є вузький вхід. Хай вони тихо вб’ють вартових, щоб не було ані звуку, і стоять напоготові. Тоді Інкубу і я, ми двоє, і один з аскарі, з широкими грудьми, — він смілива людина, — проповземо в отвір входу, через кущі, вб’ємо вартових і з сокирами в руках станемо обабіч дороги, неподалік від воріт. Потім візьмемо 16 чоловік, розділимо їх на два загони! З одним підеш ти, Макумазане, з іншим “молитовна людина” (Мекензі), і візьміть гвинтівки. Хай одні йдуть праворуч від крааля, інші ліворуч. Коли ти, Макумазане, заревеш, як бик, усі відкриють вогонь у сплячих людей, тільки обережно, щоб не зачепити дитину. Тоді Бугван і з ним десятеро людей подадуть войовничий клич, перестрибнуть через стіну і переб’ють мазаїв. Якщо все складеться так, то мазаї, ситі і сонні, як дикі звірі, побіжать до входу в чагарник, прямо на тих, хто стоятиме біля входу, а я, Інкубу й аскарі почекаємо і переб’ємо решту. Ось мій план, якщо у тебе є ліпший, скажи!
Я пояснив іншим усі подробиці плану, і вони приєдналися до мене, вкрай здивовані вправно й розумно складеному плану атаки. Старий зулус справді був найкращим командиром, якого я знав. Після певного обговорення ми вирішили прийняти цей план, який був єдиним можливим виходом із такого скрутного становища і давав якусь надію на успіх.
— Еге, старий леве! — сказав я Умслопогасу, — ти вмієш так само добре вичікувати здобич, як кусати її, вмієш вправно хапати її, де її дуже багато!
— Так, так, Макумазане! — відповів він. — Сорок років я воїн, і багато чого бачив. Хороший буде бій! Пахне кров’ю, я казав тобі, пахне кров’ю!
Розділ VI
НЕЗАБАРОМ СВІТАНОК
Зрозуміло, що при першій появі мазаїв усе населення місії висипало назовні, за кам’яну стіну. Чоловіки, жінки, діти зібралися групами, розмовляючи про дикунів, про їхні звичаї, про долю, яка чекає на них, якщо кровожерним воїнам удасться проникнути за стіну.
Ми негайно взялися втілювати план. Містер Мекензі наказав привести хлопчиків 12–15 років і розіслав їх у різні місця стежити за табором мазаїв із наказом доповідати час від часу, що там відбувається. Кількох хлопців і жінок поставили вздовж стіни, щоб попередити нас у разі несподіваного нападу. Потім двадцятеро чоловіків, які складали наші головні сили, зібралися в будинку, і наш господар звернувся до них і до наших аскарі з промовою.
Це була виняткова сцена, що глибоко вразила присутніх.
Біля величезного дерева стояла приземкувата постать місіонера. Він зняв капелюха, одна рука його, поки він говорив, була піднята догори, друга лежала на гігантському стовбурі дерева. На доброму обличчі його чітко відбивалася душевна скорбота. Поблизу нього сиділа на стільці Його бідолашна дружина, закривши обличчя руками. Збоку стояв Альфонс, який мав вельми сумний вигляд, а позад нього стояли ми троє. За нами — Умслопогас, похмуро схилившись, спирався, за звичкою, на свою сокиру. Попереду стояла група озброєних людей, одні з гвинтівками в руках, інші — зі списами і щитами і з серйозною увагою стежили за кожним словом місіонера.
Сріблясте проміння місяця, проникаючи через гілки дерева, заливало блідим світлом усю сцену, а меланхолійна пісня нічного вітру додавала ще гнітючішого відтінку смутку всій картині.
— Послухайте, — вимовив містер Мекензі, пояснивши зібранню наш план якомога ясніше, — багато років я був вашим ліпшим другом, захищав вас, навчав, беріг вас і ваші сім’ї від усіляких тривог, і ви благоденствували тут, у мене! Ви всі бачили, як моя єдина дитина — Водяна Лілія, як ви її називаєте, — моя донечка росла і розквітала, з найранішого дитинства донині. Вона була товаришем ігор ваших дітей, вона допомагала доглядати хворих, і ви завжди любили її!
— Ми любимо її, — відповів хтось глибоким голосом, — ми раді померти за неї!
— Дякую вам, щиро дякую. Я впевнений у ньому тепер, у важку годину тривоги. Її молоде життя в небезпеці, дикуни хочуть убити її, бо, справді, вони самі не знають, що роблять! Ви боротиметеся з усіх сил, щоб врятувати її, я знаю це, щоб позбавити відчаю мене і мою дружину. Подумайте про своїх дружин і дітей! Дитина помре, і після її смерті вони нападуть на нас; якщо ви самі вцілієте, то ваші будинки і сади будуть зруйновані, а майно і худоба зробляться здобиччю ворогів. Ви знаєте, що я мирна людина. За всі ці роки я не пролив жодної краплі людської крові, але тепер я боротимуся в ім’я Боже. Він допоможе нам урятувати наше життя і наші домівки. Присягайтеся, — продовжував він, все більше запалюючись, — присягайтеся мені, що поки хоча б один із вас залишиться живим, ви битиметеся поряд зі мною і цими хоробрими людьми, щоб урятувати дитину від жахливої смерті!
— Не говори більше, батьку мій! — вимовив тим же глибоким голосом найстаріший мешканець місії. — Ми присягаємося. Хай ми і наші сім’ї помруть собачою смертю, хай шакали гризуть наші кістки, якщо ми порушимо нашу клятву! Страшна справа, батьку мій, нам боротися з безліччю ворогів, але ми підемо битися і помремо, якщо потрібно! Присягаємося! Присягаємося всі! — повторили за ним інші.
— Усі ми обіцяємо це! — сказав я.
— Добре! — продовжив місіонер. — Ви всі віддані, чесні люди, на вас можна покластися. А зараз, друзі мої, і чорні, і білі, преклонімо коліна і піднесімо наші смиренні молитви Всемогутньому! Його правиця управляє нашим існуванням, він дає життя і смерть. Він захоче зміцнити нашу руку, щоб ми взяли гору над ворогами сьогодні вдосвіта!
Він став на коліна. Ми це зробили теж, усі, окрім Умслопогаса, який похмуро стояв позаду, спираючись на свою сокиру. У гордого старого зулуса не було ні сім’ї, ні майна; нічого, крім бойової сокири.
Господар піднявся на ноги. Ми теж, і почали готуватися до битви. Людей було ретельно відібрано, їх докладно інструктували, що і як робити. Після тривалих обговорень ми вирішили, що десятеро чоловіків на чолі з Гудом не братимуть вогнепальної зброї, окрім самого Гуда, у якого був револьвер і меч, той самий, який я витягнув з грудей убитого в човні аскарі. Ми боялися, що їхні перехресні постріли можуть убити наших людей. Крім того, ми думали, що вони чудово обійдуться і холодною зброєю, так само, як і Умслопогас, палкий прихильник сталі. У нас було чотири гвинтівки Вінчестера і півдюжини гвинтівок Мартіні. Я взяв свою гвинтівку, чудову зброю. Містер Мекензі також узяв гвинтівку. Інші дали двом людям, які вміли добре стріляти з них. Гвинтівки Мартіні вручили тим, хто мав відкрити вогонь з різних боків крааля в сплячих мазаїв і більш-менш звик до використання зброї. Умслопогас залишився зі своєю сокирою. Сер Генрі та один з аскарі мали були засісти біля входу в крааль і перебити дикунів, якщо вони надумають рятуватися втечею; вони також попросили дати їм яку-небудь холодну зброю. На щастя, у містера Мекензі був вибір чудових, англійського виробництва, сокирок. Сер Генрі вибрав одну із них, аскарі взяв іншу, Умслопогас прикріпив рукоятки, зроблені з якогось тубільного дерева, схожого на ясен, потім опустив їх на півгодини у відро з водою, щоб дерево набубнявіло і рукоятки ввійшли щільніше. Тоді я пішов до своєї кімнати і заходився відкривати маленький жерстяний ящик, що містив у собі… Що ви думаєте? Не більш і не менш, як чотири кольчуги.
У передостанній нашій подорожі Африкою цим кольчугам ми завдячували своїм життям. Пригадавши це, я вирішив, що ми надінемо їх, перш ніж вирушимо в нашу небезпечну експедицію. Робота бірмінгемських майстрів була чудовою, кільця зроблені з ліпшої сталі. Моя кольчуга важила тільки сім фунтів, я міг носити її кілька днів, і вона не нагрівалася. У сера Генрі було аж дві кольчуги, одна — звичайна, яка облягала тіло як джерсі, й друга, зроблена за його власною вказівкою (вона важила дванадцять фунтів). Кольчуга покривала все тіло до коліна, але була не настільки зручна, оскільки застібалася ззаду і була заважкою. Дивно, звичайно, говорити про кольчуги в наші дні, оскільки вони абсолютно неефективні проти куль.
Але в боротьбі з дикунами, які озброєні списами і сокирами, кольчуги непроникні для ударів і, безперечно, допомагають.
Ми благословляли тепер свою завбачливість, що не забули захопити їх із собою, радіючи, що наші носії не встигли вкрасти їх, коли втекли з усім нашим майном. Оскільки Куртіс мав дві кольчуги, то я запропонував йому позичити одну Умслопогасу, який теж наражався на чималу небезпеку. Він погодився і покликав зулуса, який прийшов, несучи сокиру сера Генрі, уже готову до використання. Ми показали йому сталеву сорочку і пояснили, що її треба надіти на себе. Він спочатку заявив, що носить свою власну шкіру цілі сорок років і не хоче надягати на себе залізну. Тоді я взяв гострого списа, кинув сорочку на підлогу і щосили вдарив її списом. Спис відскочив, не залишивши навіть позначки на сталі.