Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 80)

Я розповів їм. Містер Мекензі обернувся до мене, блідий, як смерть, схопив ту голову за волосся і підніс її до світла, яке лилося сюди з кімнати.

— Це голова одного з людей, що супроводжували Флосі! — сказав він тремтливим голосом. — Слава Богу, що це не її голова!

Ми стояли і дивилися одне на одного. Що робити? Раптом пролунав стукіт у двері, які я замкнув.

— Відчини, батьку мій, відчини! — закричав хтось.

Двері відчинили. Увійшов переляканий чоловік, один зі слуг, посланих на розвідку.

— Батьку мій, — кричав він, — мазаї близько! Великий загін обійшов круг пагорба і рушив до кам’яного краалю, через потік. Батьку мій! Зміцни своє серце! Посеред загону я бачив білого віслюка, на ньому сиділа Водяна Лілія. Молодий воїн веде віслюка, а поряд іде і плаче нянька. Іншої людини, яка пішла з ними, я не бачив.

— Дитина спокійна? — запитав місіонер хрипким голосом.

— Вона біла, як сніг, але спокійна, батьку мій! Вони пройшли біля мене, де я лежав, сховавшись, і я добре бачив обличчя Водяної Лілії.

— Допоможи їй, Боже! — простогнав священик.

— Скільки їх усіх? — запитав я.

— Понад двісті, двісті і половина!

Знову ми подивилися один на одного. Що робити? У цей час із-за стіни почулися шум і крики.

— Відчини двері, біла людино, відчини двері! Вісник хоче говорити з тобою! — крикнув хтось. Умслопогас побіг до стіни, здерся на неї і почав дивитися туди.

— Я бачу одного! — сказав він. — Він озброєний і несе в руці кошика!

— Відчини двері! — сказав я. — Відчини, Умслопогасе, візьми свою сокиру і стань біля дверей. Впусти одну людину. Якщо за ним знайде ще хтось, убий його!

Двері було відчинено. У тіні став Умслопогас із піднятою сокирою. Тут на небі заяснів місяць. Після хвилинної паузи з’явився мазаї-ельморан, у повному озброєнні, з кошиком у руці. Промінь місяця заіскрився на його величезному списі. Це була фізично прекрасно збудована людина, близько 35 років. Я ніколи не бачив між мазаями людей менше шести футів зросту. Зупинившись проти нас, він кинув кошика й увіткнув списа в землю.

— Дозволь нам говорити! — сказав він. — Перший вісник, якого ми тобі послали, не може говорити! — він вказав на мертву голову — найжахливіше видовище при місячному світлі. — Але я маю слово вам сказати, якщо у вас є вуха, щоб чути його. Я приніс подарунки!

Він показав на кошика і засміявся з недбалим виглядом, справді дивним, оскільки був оточений ворогами.

— Говори! — сказав містер Мекензі.

— Я — лігоніні (капітан) загону мазаїв. Ми вистежили цих трьох білих людей, — він вказав на сера Генрі, Гуда і мене, — але вони сховалися від нас. Ми посварилися з ними і вирішили вбити їх! Стежачи за цими людьми, сьогодні вранці ми спіймали двох чорних людей, одну чорну жінку, білого віслюка і білу дівчинку. Одну чорну людину ми вбили — ось її голова! Друга втекла. Чорна жінка, біла дівчинка і білий віслюк у нас. Ми взяли їх і привели сюди. На доказ цього я приніс сюди кошика. Скажи мені, це кошик твоєї доньки?

Містер Мекензі кивнув головою.

— Добре! Ми не сварилися з тобою і твоєю дочкою і не бажаємо турбувати тебе, хоча ми взяли твою худобу — двісті сорок голів! Стане в нагоді для наших батьків³³.

Містер Мекензі застогнав, оскільки високо цінував свою худобу, яку дбайливо беріг і вирощував.

— Окрім худоби, ми нікого не чіпатимемо; потім, — додав він простодушно, поглядаючи на стіну, — з цього місця важко дістати кого-небудь! Але ці люди — інша справа. Ми’стежили за ними дні і ночі і маємо вбити їх. Якщо ми повернемося до себе в крааль, не убивши їх, всі дівчата сміятимуться з нас. Будь-що вони мають померти. Хай чують тепер твої вуха мою умову! Ми не чіпали білу дівчинку. Вона дуже красива, і дух її сміливий. Віддай нам одного з цих трьох людей, — життя за життя! Ми віддамо тобі дівчинку і з нею також чорну жінку. Прекрасний обмін, біла людино! Ми просимо віддати тільки одного з трьох, ми знайдемо іншу нагоду вбити тих двох. Я вважаю за краще взяти ось цього товстого, — він вказав на сера Генрі, — він має вигляд силача і не так скоро помре!

— А якщо я скажу, що не видам жодного? — запитав містер Мекензі.

— Не кажи так, біла людино, — відповів воїн. — Тоді донька твоя помре, а чорна жінка говорить, що в тебе тільки одна дитина. Якби вона була старша, я взяв би її до себе, але вона дуже мала, і я вб’ю її своєю рукою, ось цим списом! Ти можеш прийти і подивитися, якщо хочеш! Ось тобі моє слово! — дикун голосно засміявся.

Увесь цей час я міркував і дійшов висновку, що маю замінити Флосі. Я боявся тільки непорозуміння. У моєму рішенні не було нічого героїчного. Це була справа простого здорового глузду і справедливості. Моє старе, непридатне життя нікому не потрібне, а дівчинка тільки починала жити. Її смерть убила б її батьків, а за мною нема кому горювати. Навпаки, кілька добродійних установ пораділи б моїй смерті.

Тим більше, дорога, мила дитина заради мене потрапила в таку халепу! Крім того, чоловікові легше зустріти смерть у такій жахливій формі, аніж слабкій, ніжній дитині. Я не боягуз і від природи смілива людина, але мій план полягав у тому, щоб виручити перш за все дівчинку з біди, а потім убити себе, сподіваючись, що Всемогутній Бог пробачить мені самогубство за таких виняткових обставин. За кілька секунд усі ці думки промайнули в моїй голові.

— Добре, Мекензі, — сказав я, — скажи дикуну, що я буду викупом за Флосі, але я ставлю умову, щоб вона була вдома, перш ніж вони вб’ють мене!

— Ні! — вигукнули разом і сер Генрі, і Гуд. — Це неможливо!

— Ні, ні, — заперечив місіонер, — я не забрудню своїх рук людською кров’ю! Якщо Богу бажано, моя доня помре, нате Його свята воля. Ви хоробра і благородна людина, Квотермейне, але я вам не дозволю зробити це!

— Якщо іншого виходу немає, я зроблю це! — сказав я рішуче. — Це складно, — сказав містер Мекензі, звертаючись до лігоніні, — ми подумаємо! Удосвіта ми дамо відповідь!

— Добре, добре, біла людино! — відповідав недбало дикун. — Тільки пам’ятай, якщо запізнишся з відповіддю, твоя дитина ніколи не розцвіте пишною квіткою, я вб’ю її ось цим списом! Я міг подумати, що ти хочеш пожартувати і напасти на нас сьогодні вночі, та я знаю, що всі твої люди пішли, тут у тебе тільки двадцять чоловік. Де ж” твоя мудрість, біла людино, залишати при краалі так мало воїнів! Ну, на добраніч, прощавай! На добраніч вам, білі люди, ваші очі я скоро закрию назавжди! Зранку я чекатиму відповіді! — обернувшись до Умслопогаса, що стояв позад нього, він вимовив: — Відчини мені двері, приятелю!

Це було занадто для старого вождя, який втрачав терпіння. Останні десять хвилин він не міг стояти спокійно і готовий був кинутися на дикуна. Поклавши свою довгу руку на плече воїна, він так шарпнув його, що той опинився віч-на-віч з ним.

Наблизивши своє обличчя до озлобленого мазая, він сказав тихим голосом:

— Бачиш ти мене?

— Так, приятелю, я бачу тебе!

— А це бачиш? — він закрутив сокирою перед його очима.

— Так, приятелю, я бачу цю іграшку. Що з того?

— Ти, дикий собако, хвалькуватий мішок, який захоплює маленьких дівчаток! Цією іграшкою я вб’ю тебе! Добре, що ти вісник, а то я подрібнив би тебе на шматочки!

Воїн махнув своїм довгим списом і засміявся.

— Я хотів би стати з тобою до бою, як чоловік із чоловіком! Тоді б ми побачили!

Він обернувся, щоб піти, все ще сміючись.

— Ти стоятимеш переді мною, як чоловік із чоловіком, не бійся! — запевнив Умслопогас тим же зловісним голосом. — Ти станеш віч-на-віч із Умслопогасом, у якому тече царствена кров Чаки, з народу ама-зулусів, і зігнешся під ударами Інкозі-кааса. Смійся-смій-ся! Завтра вночі шакали сміятимуться і гризтимуть твої кістки!

Коли воїн пішов, хтось узяв кошика Флосі і відкрив його. Там лежала дивовижна квітка лілії Гойа, повністю розквітла й абсолютно свіжа. Там же лежала записочка Флосі, написана її дитячою рукою, олівцем, на клаптику вогкого паперу, в якому, мабуть, загортали провізію.

“Дорогі мої тату і мамо! — писала вона. — Мазаї схопили нас, коли ми поверталися додому. Я хотіла втекти, але не змогла. Вони вбили Тома, другий утік. Мене і няню вони не чіпають, але говорять, що зажадають в обмін за нас одну людину із загону містера Квотермейна. Я не хочу нічого подібного. Не дозволяйте нікому ризикувати своїм життям через мене. Спробуйте напасти на них уночі! Вони бенкетуватимуть і їстимуть трьох биків, яких украли й убили. У мене є револьвер, і якщо допомога не прийде, я застрелюся! Їм не вдасться вбити мене. Згадуйте про мене, якщо я помру, дорогі тато і мама! Я дуже перелякана, але сподіваюся на Бога. Не можу більше писати, вони починають помічати! Прощавайте! Флосі”.

На звороті було абияк нашкрябано:

“Привіт мій містерові Квотермейну! Вони обіцяли віддати вам кошика, і він одержить свою лілію!”

Я прочитав ці слова, написані маленькою сміливою дівчинкою в час важкої небезпеки, коли сильний чоловік міг втратити голову, тихо заплакав і ще раз у душі присягну вся, що вона не помре, якщо моє життя може врятувати її!

Довго і серйозно обговорювали ми наше становище. Я знову говорив, що піду до дикунів, знову місіонер не хотів цього, Куртіс і Гуд як справжні друзі присягнулися, що підуть тоді зі мною, щоб померти разом.

— Необхідно на чомусь зупинитися, — сказав я, — до настання ранку.