Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 70)
З усіх боків луною лунав стогін: “Біжіть, чорні кенда, бо померли боги!”
Вони повернулися і побігли, як тіні, несучи з собою поранених. Ніхто не намагався зупинити їх.
За півгодини жодного з них, за винятком важкопоранених і вмираючих, не залишилося в палаці храму. Всі вони втекли.
Битва закінчилася.
Битву, котра видавалася програною, було виграно!
Я піднявся і, нетвердо стоячи на ногах, побачив Регнолля, щойно відпущеного людьми, котрі його тримали весь цей час.
Він стрибнув до своєї дружини і став перед нею.
— Місяцю! — вигукнув він.
Зіпершись ліктем на плече одного з білих кенда, я підійшов до них ближче, оскільки цікавість пересилювала мою слабкість.
Якийсь час вона пильно дивилася на нього, потім її очі почали змінюватися, неначе до неї поверталася душа, надаючи їм світла і життя.
Нарешті вона заговорила повільним, нерішучим голосом.
— Ох, Джордже, ця жахлива тварина вбила нашу дитину! — говорила вона, вказуючи на мертвого слона. — Подивися на нього! Тепер ми будемо один для одного тим, ким були раніше, поки Бог не пошле нам іншої дитини.
Із цими словами вона розридалася і впала в обійми чоловіка.
Я відійшов (до своєї честі, те саме зробили й кенда), залишивши їх удвох біля мертвого Джани.
Тут я маю сказати, що з цієї миті до леді Регнолль абсолютно повернувся розум, неначе загибель Дитяти зі слонової кістки зняла з неї чари. У чому полягали ці чари — я не можу сказати, але думаю, що якимось нез’ясовним шляхом вона пов’язувала цю статую зі своєю втраченою дитиною. Перша смерть відняла у неї розум, друга, уявна смерть — повернула його.
Із моменту загибелі своєї дитини на вулиці англійського містечка, до загибелі Дитяти зі слонової кістки в Центральній Африці, вона нічого не пам’ятала, за винятком сну, про який через кілька днів розповіла Регноллю у моїй присутності. Вона говорила, що одного разу вночі бачила Регнолля і Саведжа, які спали в тубільному будинку в місті Дитяти.
Я надаю читачеві право самому дійти висновку про цей сон у зв’язку з видінням Регнолля і Саведжа, про яке вже розповідав. Сам я не знаходжу жодного пояснення.
Залишивши Регнолля і його дружину, я, похитуючись, вирушив шукати Ханса і знайшов його непритомним поблизу північної стіни храму.
Очевидно, будь-яка людська допомога вже була для нього марно — так сильно його покалічив Джана. Ми віднесли його до кімнати одного з жерців, де я сидів над ним до кінця, що настав при заході сонця.
Перед смертю він опритомнів.
— Не треба горювати за вашим промахом по Джані, баасе, — говорив він, — це якийсь демон відвертав від нього кулі бааса. Джана був зачарований від білих людей. Лорд Ігеза теж промахнувся. Але чаклуни чорних кенда забули зачарувати Джану від маленької жовтої людини. Тому я щоразу, коли стріляв, поціляв у нього. Він знав, хто пустив у нього останні кулі. Ось чому він облишив бааса і схопив мене. Ох, баасе! Я вмираю щасливим, що вбив Джану і що він схопив мене, а не бааса. Я все одно помер би через день або два, оскільки був поранений кинутим списом у пах. Я нічого не говорив про це. Рана була не дуже велика, і крові з неї виходило мало, але поки тривала битва, мені ставало гірше. (Огляд цієї рани показав, що Ханс мав рацію. Довго він не прожив би). Якщо баас хоче передати через мене щось своєму покійному батькові, хай баас говорить швидше, поки моя голова може втримати слова.
Потім він попросив перенести його до порога, щоб востаннє поглянути на сонце, “тому що, баасе, — додав він, — я піду далеко за сонце”. Якийсь час він дивився на призахідне світло, кажучи, що, судячи з неба, буде гарна погода “для подорожі до Чорної води, щоб відвезти всю ту слонову кістку”.
Я відповів, що мені, може, ніколи не вдасться забрати з кладовища слонів слонову кістку, оскільки чорні кенда можуть перешкодити мені в цьому.
— Ні, баасе, — відповів він, — тепер, коли Джана вбитий, чорні кенда звідти підуть. Я знаю це, я знаю це.
Потім він почав марити про наші колишні пригоди, доки перед самим кінцем свідомість знову не повернулася до нього.
— Баасе, — сказав він, — вождь Мавово назвав мене “Світлом-у-темряві”. Коли баас теж ступить у Морок, хай він пошукає це Світло. Воно сяятиме біля бааса. Тепер я зрозумів, що хотів сказати покійний батько бааса, коли говорив про любов. Це те, що я відчуваю до бааса.
Після цього Ханс помер із посмішкою на своєму зморшкуватому обличчі.
Я плакав.
Розділ XXI
ДОДОМУ
Мені небагато залишається розповідати про цю експедицію, хоча я не сумніваюся, що Регнолль при бажанні міг би написати цілий цікавий том стосовно того, чого я ледве торкнувся, оскільки обмежувався тільки історією наших пригод. Наприклад, про схожість центральноафриканського культу Дитяти і його Хранительки з єгипетським культом Горуса та Ізіди, від якого безсумнівно, походить перший. Подальша наша подорож через пустелю до Червоного моря була дуже цікавою. Але мені набридло описувати подорожі, так само, як і здійснювати їх.
Після смерті Ханса бадьорість покинула мене.
Ми поховали його на почесному місці перед воротами другого двору храму, де він убив Джану.
Коли засипали землею його маленьке жовте обличчя, я відчув, ніби половина мого минулого залишилася з ним у цій могилі.
Бідолашний старий Ханс! Де я знайду таку людину, як ти? Де я знайду стільки любові, якою було переповнено твоє дивне серце?
Ханс абсолютно мав рацію щодо чорних кенда. Вони покинули свою землю, мабуть, у пошуках їжі, але куди пішли — я не знаю, та й не цікавився.
Вони були добрячими головорізами, але водночас і чудовими бійцями.
Та мені байдуже, що з ними сталося.
Одне можу сказати: величезна їхня частина нікуди не переселилася, оскільки понад три тисячі їхніх тіл поховали білі кенда, для чого добре прислужилися вириті нами для оборони ями і рови.
Наші втрати склали п’ятсот три чоловіки, разом із померлими від ран.
Джана був заритий у тому місці, де впав, за кілька футів від свого вбивці Ханса.
Ми були не в змозі перенести його труп в інше місце.
Я завжди жалкував, що не зміряв точно цю тварину, що була, я гадаю, найбільшим слоном у світі.
Я бачив його мигцем наступного ранку, коли його зіштовхнули до величезної ями разом з останками царя Сімби.
Я помітив, що всі рани, за винятком уколів списами, були завдані йому кулями Ханса.
Я просив білих кенда подарувати мені обидва його величезних бивні, яких, гадаю, подібних за розмірами і вагою не було в усій Африці, хоча один із них був надламаним. Та мені відмовили.
Білі кенда хотіли зберегти їх разом із ланцюгами і хоботом як пам’ять про перемогу над богом своїх ворогів.
Перш ніж зарити Джану в землю, вони сокирами відрубали йому хобота і бивні.
Дуже витерті його зуби свідчили, що ця тварина була надто старою, але наскільки — важко сказати.
Це все, що я можу сказати про Джану.
Білі кенда точно виконали свої обіцянки стосовно всього.
Дивною, напіврелігійною церемонією, на якій я не був присутній, леді Регнолль звільнили з високої посади Хранительки бога, символ якого перестав існувати, хоча, я думаю, що жерці, наскільки могли, зібрали всі уламки слонової кістки і зберегли їх у глеку в святилищі.
Після цього прислужники зняли з неї вбрання, давність походження якого, окрім Харута, я думаю, ніхто з білих кенда не уявляв. Потім, одягнену в тубільне плаття, її передали Регноллеві.
З того часу з нею, як і з нами, поводилися, як із чужоземною гостею.
Проте їй дозволили поселитися зі своїм чоловіком у тому самому будинку, який вона займала протягом свого незвичайного полону.
Після битви кілька днів я був абсолютно безсилий.
Ще три тижні я займався різними справами і, між іншим, їздив із Харутом до міста Сімби.
Ми вирушили туди лише після того, як упевнилися через наших лазутчиків, що чорні кенда справді пішли кудись на південний захід, де, приблизно за триста миль від їхнього колишнього міста, за чутками, були родючі незайняті землі.
З особливими почуттями я знову проїздив знайомою місцевістю і ще раз помітив сліди бивнів Джани на стовбурі зігнутого вітром дерева, яке на своїх гілках мені з Хансом дало притулок від цього лютого чудовиська.
Перейшовши річку, що тепер зовсім зміліла, я їхав похилою рівниною, через яку ми мчалися, рятуючи своє життя, і досяг сумного озера і кладовища слонів. Тут нічого не змінилося.
Та сама гора, потоптана ногами Джани, на якій він мав звичку стояти. Ті самі скелі, за якими я намагався сховатися, і неподалік від них купа людських кісток, що належали нещасному Маруту. Ми поховали їх на тому самому місці, де вони лежали. Зі всіх скелетів слонів ми забрали, скільки могли, слонову кістку, навантаживши близько п’ятдесяти верблюдів.
Звичайно, тут її було значно більше, але багато бивнів, що тривалий час пролежали на цьому місці, попсували сонце і негода і тому. вони не становили майже ніякої цінності.
Відправивши слонову кістку до міста Дитяти, яке знову відродилося, ми через ліс поїхали до міста Сімби, для безпеки виславши вперед розвідників.
Воно і справді абсолютно спорожніло. Ніколи я не бачив такого спустошеного місця. Чорні кенда залишили його таким, яким воно було при них. Тільки на вівтарі, що стояв на ринковій площі, де були принесені в жертву троє нещасних білих кенда, лежала купа трупів тих воїнів, які померли від ран під час відступу.