Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 71)

Двері будинків були відкриті. В помешканнях Залишилося багато домашнього начиння, яке чорні кенда не могли забрати з собою. Ми знайшли багато списів та іншої зброї, власники якої загинули і тепер не потребували її.

За винятком кількох собак і шакалів, які помирали з голоду, у місті не залишилося жодної живої істоти.

Пусте місто справляло враження навіть сильніше, ніж цвинтар слонів біля усамітненого озера.

— Прокляття Дитяти зробило свою справу, — похмуро сказав Харут. — Спершу буря і голод, потім війна, втеча і спустошення.

— Це так, — відповів я, — проте, якщо Джана мертвий і його народ утік, де Дитя і багато хто з його народу? Що ви робитимете без бога, Харуте?

— Каятися у своїх гріхах і чекати, поки Небо свого часу не пошле іншого, — сумно відповів Харут.

Цю ніч я провів у тому самому будинку, де був ув’язнений з Марутом під час нашого полону.

Я не міг заснути, оскільки в моїй пам’яті спливало все, що сталося в ті жахливі дні.

Я бачив вогонь для жертвопринесення, який горів на вівтарі, чув ревіння бурі, що провіщала розорення чорним кенда, і дуже зрадів, коли, нарешті, настав ранок.

Кинувши останній погляд на місто Сімби, ми поїхали назад через ліс, у якому оголене гілля також свідчило про смерть.

За десять днів ми покинули Священну Гору з караваном у сотню верблюдів.

Із них п’ятдесят нав’ючили слоновою кісткою, а на інших їхали ми й ескорт під проводом Харута.

Із цією слоновою кісткою, як і з усім, пов’язаним з Джаною, мене спіткала невдача.

У пустелі нас застала буря, і ми ледве врятувалися.

Із п’ятдесяти верблюдів, нав’ючених слоновою кісткою, вціліло лише десять.

Інші загинули і їх занесло піском.

Регнолль хотів відшкодувати мені вартість утрати, але я відмовився, кажучи, що це не входило до наших умов. *

Білі кенда взагалі безпристрасний народ, а особливо тепер, коли вони оплакували свого бога, не виявили ніяких почуттів під час нашого від’їзду і навіть не попрощалися з нами.

Тільки жриці, які прислужували леді Регнолль, коли вона грала серед них роль богині, плакали, прощаючись із нею, і молилися, щоб знову зустріти її “в присутності Дитяти”.

Перехід через гори був вельми важким для верблюдів. Та, врешті-решт, ми перебралися через них, долаючи велику частину дороги пішки.

Ми затрималися на вершині хребта, щоб востаннє подивитися на землю, яку покидали, де в тумані все ще виднілася гора Дитяти.

Потім ми спустилися вниз протилежним схилом і вступили в північну пустелю.

День за днем, тиждень за тижнем ми їхали нескінченною пустелею шляхом, відомим Харуту, який знав, де знаходити воду.

Ми їхали без особливих пригод (за винятком бурі, під час якої втратили слонову кістку), не зустрівши жодної живої істоти.

Протягом цього часу я був постійно сам, бо Харут розмовляв мало, а Регнолль і його дружина вважали за краще бути вдвох.

Нарешті, за кілька місяців, ми досягли маленького порту на Червоному морі, арабську назву якого я забув, і в якому було спекотно, неначе в пеклі.

Незабаром туди зайшло два торгові судна. На одному з них, що йшло до Англії, я попрямував у Наталь.

Друге йшло до Суеца, звідки Регнолль і його дружина могли поїхати до Александрії:

Наше прощання вийшло таким поспішним, що, крім взаємних подяк і добрих побажань, ми мало що встигли сказати одне одному.

Потискаючи мені на прощання руку, старий Харут повідомив, що їде до Єгипту.

Я запитав його, навіщо він зібрався туди.

— Шукати іншого бога, Макумазане, — відповів він, — якого тепер, після смерті Джани, нікому знищувати. Ми поговоримо з тобою про це, коли знову зустрінемося.

Такі мої спогади про цю подорож.

Та чесно кажучи, я тоді мало на що звертав увагу.

Серце моє тужило за Хансом.

АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН

ВСТУП

Я поховав недавно свого хлопчика, свого милого хлопчика, яким я так пишався. Серце моє розбите. Так важко — мати лише одного сина і втратити його. Воля Божа! І я не міг нічого вдіяти. Чи смію я, чи можу скаржитися? Невблаганно крутиться колесо долі і розчавлює всіх нас по черзі, одних раніше, інших пізніше і, врешті-решт, знищує всіх. Ми не падаємо ниць перед невблаганною долею, як бідні індійці, ми намагаємося втекти туди або сюди, ми волаємо про помилування… Але марно! Як грім вибухає над нами похмура доля і перетворює нас на пил і порох.

Бідний Гаррі! Померти так рано, коли життя тільки-но розкривалося перед ним! Він так старанно працював у лікарні, так блискуче склав останні іспити, і я так пишався цим, навіть більше, ніж він сам. Йому потрібно було вирушити до іншої лікарні для вивчення віспяної зарази. Він писав мені звідти, що не боїться віспи і йому необхідно вивчити хворобу і набратися досвіду. Страшна хвороба забрала його, і я, старий, сивий, слабкий, залишився оплакувати його, сам-один на весь світ. У мене немає нікого, ні дітей, ні близьких, хто б пожалів і втішив мене. Я міг би врятувати його, — не пускати туди, у мене достатньо засобів для нас обох, більше, ніж потрібно: копальні царя Соломона вдосталь забезпечують мене грошима. Але я говорив собі: ні, хай хлопчик навчається жити, хай працює, щоб насолодитися потім відпочинком! Але цей відпочинок застав його серед роботи. О, мій хлопчику, мій дорогий хлопчику! Доля моя схожа на долю біблійного Йова, який мав багато майна, багато житниць із зерном — я теж припасав багато добра для свого хлопчика! Бог вирішив забрати його душу, і я залишився один, у цілковитому відчаї. О, я хотів би померти замість мого любого хлопчика!

Ми поховали його після полудня, під покровом стародавньої, сірої церковної башти, в тому селі, де я живу. Це був сумний грудневий день. Важкі снігові хмари облягали небо. Як тільки труну поставили в могилу, кілька сніжинок упало на неї. Чистою невинною білизною сяяли вони на чорних покривах! Перед тим, як опустити домовину в могилу, сталася затримка: забули потрібні мотузки. Ми стояли мовчки і чекали, спостерігаючи, як пухнасті сніжинки падали на домовину, немов благословення неба, танули і перетворювалися на сльози над чолом бідного Гаррі. Це ще не все. Червоногрудий снігур сміливо спустився, сів на домовину і заспівав. Я злякався і впав на землю з розтерзаним серцем. Сер Генрі Куртіс, людина сильніша і сміливіша за мене, також упав на коліна, а капітан Гуд відвернувся. Яким би великим не було моє горе, я не міг не помітити цього. Ця книга “Аллан Квотермейн” — витяги з мого щоденника, який я вів за два роки до цього. Я переписую його знову, оскільки мені здається, що він може бути початком історії, яку я збираюся розповісти, якщо Бог дозволить мені закінчити її. Невелика біда, якщо я не встигну. Цей уривок зі щоденника був написаний за сім тисяч миль від того місця, де я лежу тепер, хворий, і пишу це, а вродлива дівчина стоїть біля мене і відганяє мух від моєї найяснішої особи. Гаррі там, а я тут, та все ж я відчуваю, що і я скоро піду до нього.

В Англії я жив у маленькому, красивому будинку, — кажу красивому, порівняно з будинками, до яких я звик, живучи в Африці, — не далі, ніж за п’ятсот ярдів від старої церкви, де спить вічним сном мій Гаррі. Після похорону я повернувся додому і трохи поїв, та чи може бути хороший апетит у того, хто поховав усі земні надії! Трошки закусивши, я заходився крокувати, вірніше, шкандибати (я давно вже шкутильгаю через укус лева) туди-сюди оздобленим під дуб передпокоєм, оскільки в моєму англійському будинку є кілька кімнат. На чотирьох стінах кімнати розташувалося близько сотні пар рогів. Тут були справді прекрасні зразки, оскільки я зберігав тільки кращі роги. У центрі приміщення, над великим каміном, я повісив свої гвинтівки. Деякі з них були старовинними — таких тепер уже не побачишся дістав їх 40 років тому. Одну стару рушницю я купив кілька років тому у бура, який сказав мені, що з цієї рушниці стріляв його батько в битві на Кривавій річці після того, як Дінган напав на Наталь і вбив шістсот людей, у тому числі жінок і дітей. Бури назвали це місце Місцем плачу, і так називається воно й досі. Багато слонів убив я з цієї рушниці. Вона вміщує жменю чорного пороху і три унції куль і дає відразу подвійний постріл. Отже, я походжав туди-сюди, поглядаючи на рушниці і на роги, і велика тривога заповзала в мою душу. Я маю поїхати геть з цього будинку, де я живу бездіяльно і спокійно, знову до дикої країни, де я провів кращу половину життя, де зустрів свою любу дружину, де народився мій бідолашний Гаррі, де сталося зі мною стільки доброго і поганого. В мені жило жадання пустелі, дикої країни, я не міг більше жити тут, я маю поїхати і померти там, де я жив, серед дикунів і диких звірів! Блукаючи кімнатою, я думав і дивився на місячне світло, що сріблястим блиском заливало небесне склепіння і таємниче море чагарника, спостерігав за його химерною грою на воді. У людині пристрасть найбільше проявляється перед її смертю, а моє серце померло тієї ночі. Незалежно від мого хвилювання, зрозуміло, що жодна людина, яка прожила сорок років так, як я, не може безкарно замкнутися в Англії з її чепурними, обгородженими, обробленими полями, з її витонченими, зразковими манерами, її вирядженим натовпом. Поволі він почне сумувати за свіжим диханням повітря пустелі, марити безбожними зулусами, які, неначе орли, кидаються на ворогів зі скелі, і серце його повстане проти вузьких меж цивілізованого життя.