Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 72)

І ця цивілізація! Що дає вона? Аж сорок років провів я серед дикунів, вивчаючи їхні мораль і звичаї, потім кілька років я прожив у Англії і придивлявся до дітей цивілізації. І що ж я знайшов? Величезну прірву між тими й іншими? Ні, зовсім невелику відстань, яку простодушна людина легко перестрибне. Дикун і цивілізована людина вельми схожі між собою, тільки остання — винахідливіша і здатна комбінувати. Зате дикун, наскільки я вивчив його, не знає жадоби до грошей, які, неначе рак, упиваються в серце білої людини. У загальних рисах дикун і дитя цивілізації схожі між собою. Гадаю, що високоосвічена пані, читаючи ці рядки, посміхнеться наївності старого дурня-мисливця, коли подумає про своїх чорних, обвішаних намистом сестер! Посміхнеться також висококультурний марнотратник, смакуючи свій обід у клубі. Ціна цього обіду могла б прогодувати цілий тиждень не одну голодну сім’ю! Моя люба панночко! Що це за чарівні речі на вашій шийці? Вони мають дивну схожість, особливо коли ви надягаєте низько вирізане плаття, з прикрасами дикої жінки. Ваша звичка крутитися під звуки музики, ваша пристрасть до притирань і пудр, прийоми, до яких ви вдаєтеся, щоб дістати собі багатого завойовника, який має зробитися вашим чоловіком, спритність, із якою ви прикрашаєте собі голову пір’ям і усілякою всячиною — все це наближає вас до ваших чорних сестер! Пригадайте, що за основними принципами вашої природи ви абсолютно схожі на них! Ви, добродію, також смієтеся? Хай дикун прийде і вдарить вас в обличчя, поки ви насолоджуєтеся дивно приготованою стравою, ми побачимо тоді, чи не сидить у вас самому такий самий дикун?!

Я поїду звідси назавжди, і що тут хорошого? Цивілізовані люди — ті ж дикуни, посріблені зверху! Цивілізація — марнослів’я; неначе північне сяйво, вона виблискуватиме і зникне, і морок оточить іще густіший. Вона схожа на дерево, що виросло на ґрунті варварства, і я впевнений, рано чи пізно вона впаде, як упала цивілізація Єгипту, культура еллінів і римлян та багато інших, яких не перелічити. Не подумайте, що я засуджую сучасні установи, що є екстрактом людських дослідів заради спільної користі! Цивілізація дала нам великі переваги, наприклад, лікарні. Але подумайте, ці лікарні наповнені хворими людьми, жертвами тієї самої цивілізації! У диких країнах лікарень немає. Є питання: наскільки ці люди, яких благословило небо, зобов’язані більше християнству, ніж цивілізації?

Терези гойдаються, підіймаються, — тут більше, там менше, — природа дає середній висновок на обох шальках терезів, і загальна сума є головним чинником у цьому величезному рівнянні, результат якого — невідома кількість цілей і намірів.

Зрозуміло, на все це можна дивитися тільки як на вступ молодого народу на шлях прогресу. Мені приємно думати, що ми намагаємося іноді зрозуміти межі нашої природи, що серйозність пізнань зовсім не лякає нас! Людське мистецтво неосяжне і розтяжне, неначе еластична стрічка, але людська природа схожа на залізне кільце. Ви можете його обійти довкола, можете чудово відполірувати його, сплющити, можете причепити його до іншого кільця, але ніколи, поки існує світ і людина, не збільшите його постійне коло. Це — річ незмінна, як зірки на небі, міцніша, ніж гори, незмінна, як шляхи Вічного. Природа людини — це калейдоскоп Бога, маленькі кольорові скельця, в яких відображаються наші пристрасті, надії, страхи, радощі, прагнення добра і зла. Всемогутня Правиця управляє ними, як зірками, впевнено і спокійно спрямовуючи їх у нові-поєднання і комбінації. Але основні елементи природи залишаються незмінними, незалежно від того, буде більше кольорових скелець чи менше.

Цивілізація має осушувати людські сльози, а ми плачемо і не можемо втішитися. Війна огидна їй, а ми б’ємося заради домівки, заради будинку, честі й слави і отримуємо задоволення в бійці. І так скрізь і в усьому.

Коли серце вбите, а голова лежить у поросі, нам не треба цивілізації. Назад, назад! Ми повземо назад, укладаємося на великих грудях Природи, як малятка, і чекаємо, що вона втішить нас, примусить нас забути пережите або врятує від жала спогадів!

Хто з нас у своєму великому горі не відчував бажання дивитися в чудове обличчя Природи, нашої спільної матері? Хто не прагнув лежати де-небудь на горі і стежити, як хмари пливуть небом, слухати гуркіт віддаленого грому, злитися, хоча б ненадовго, своїм бідним жалюгідним життям із життям Природи, відчути биття її серця, забути всі свої печалі, зануритися в її вічну енергію і життєву силу! Вона створила нас, від неї ми пішли, до неї і повернемося! Вона дала нам життя і поглине нас.

Блукаючи кімнатою свого будинку в Йоркширі, я мріяв про ніжні обійми матері-природи. Не тієї природи, яку ви знаєте і бачите в рівних зеленіючих лісах, усміхнених нивах, а дикої природи, такої, якою вона була створена, незайманої, невинної, яка не знає людства, котре бореться і терзається. Я піду туди, де на волі бігають звірі, назад, до країни, історія якої нікому не відома, до дикунів, яких я люблю, хоча деякі з них так само безжальні, як політична економія. Там я навчуся спокійніше думати про бідолашного Гаррі, який лежить під покровом старої церкви, і серце моє не розриватиметься від туги.

Грудня 23

Розділ І

РАДА КОНСУЛА

Минув тиждень від часу поховання бідолашного Гаррі. Якось увечері я шкандибав по хаті і розмірковував, аж раптом подзвонили у двері. Спустившись сходами, я сам відчинив двері. Ввійшли мої давні друзі — сер Генрі Куртіс і капітан Джон Гуд. Вони всілися перед каміном, де, я добре пам’ятаю це, яскравів вогонь.

— Ви дуже люб’язні, що зайшли до мене, — сказав я, — не надто приємно гуляти в таку погоду.

Вони нічого не сказали, а сер Генрі мовчки набив свою люльку і нахилився закурити її біля каміна. У цей час велике соснове поліно яскраво спалахнуло і осяяло всю його постать. Він був дивовижно вродливою людиною. Спокійне, владне обличчя, з тонкими і правильними рисами, великі сірі очі, золотисте волосся і борода — прекрасний зразок витонченого людського типу. Його статура не поступалася вроді обличчя. Я ніколи не бачив таких могутніх плечей і таких широких грудей. По суті, сер Генрі так пропорційно складений, що, незважаючи на свій зріст (5 футів), він мав вигляд досить високої людини. Я дивився на нього і не міг не подумати, яким курйозним контрастом з його лицем і ставною статурою є моя власна немічна персона. Уявіть собі маленьку, слабку людину шістдесяти трьох років, із пожовклим лицем, тонкими руками, великими темними очима і коротко обстриженим, посивілим волоссям, що стирчить, як щетина, худого, потонулого у своєму одязі, і ви матимете повне уявлення про Аллана Квотермейна, якого зазвичай називають “мисливець Квотермейн”, а за місцем народження “Макумазан-англієць”.

Капітан Гуд мало був схожим на нас. Коротенька, похмура, дуже кремезна людина, з мерехтливими чорними очима, з вічним скельцем в одному оці. Я назвав його кремезним, але це сказано дуже м’яко, швидше, це здоровань. У подальшому я маю, на жаль, зізнатися, Гуд почав надто непривабливо товстіти. Сер Генрі запевняє, що все походить від бездіяльності та обжерливості. Гуду це не подобається, хоча він не може заперечувати цього факту.

Якийсь час ми сиділи мовчки, потім я засвітив лампу, що стояла на столі, оскільки сумна напівтемрява в кімнаті сильніше наганяла тугу, якою сповнене серце людини, котра поховала тиждень тому всі надії свого життя. Я відкрив шафу в стіні, знайшов там пляшку віскі, кілька келихів і воду. Я люблю робити все сам, для мене нестерпно вічно бачити кого-небудь біля себе, під боком. Куртіс і Гуд сиділи мовчки, бо, мабуть, їм нічого було сказати мені, але вони раді були втішити мене своєю присутністю, своїм мовчазним співчуттям моєму горю, оскільки це був їхній другий візит після похорону.

І справді, іноді, у важкі хвилини туги, нас краще заспокоює мовчазна присутність людей, аніж розмова, яка тільки дратує. Мої друзі сиділи, палили, пили віскі з водою, я стояв біля каміна, також палив і дивився на них. Нарешті я заговорив.

— Давні друзі, — сказав я, — як давно ми повернулися з країни Кукуана?

— Три роки, — сказав Гуд. — Чому ти питаєш?

— Я питаю, бо я вдосталь наївся цивілізації. Я поїду назад до дикунів!

Сер Генрі відкинув голову на спинку крісла і посміхнувся своєю глибокою загадковою усмішкою.

— Як дивно! — сказав він. — Га, Гуде?

Гуд таємничо-глянув на мене крізь своє скельце.

— Так, дивно, дуже дивно!

— Я нічого не розумію, — вимовив я, дивлячись то на одного, то на другого, — і не люблю загадок!

— Не розумієш, друзяко? — сказав сер Генрі. — Я поясню тобі. Ми з Гудом ішли сюди і міркували. Він говорив…

— Якщо Гуд що-небудь і говорив, — заперечив я саркастично, — то він майстер базікати. Що ж це таке?

— Як ти думаєш? — запитав сер Генрі.

Я похитав головою. Як я міг знати, про що пасталакав Гуд? Він розпатякує про масу речей.

— Це щодо маленького плану, який я склав; якщо ти схочеш, ми можемо вирушити до Африки в нову експедицію!

Я підстрибнув при цих словах.

— Що ти кажеш? — вигукнув я.

— Так, я це говорю, і Гуд теж говорить! Чи не правда, Гуде?