Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 68)

Сімба, підвівшись зі свого крісла, кричав, щоб ми здалися “непереможному” і “невразливому” богу Джані.

“Я покажу тобі, який він невразливий”, — подумав я.

Озирнувшись, я побачив Регнолля, Харута і всіх білих кенда, які чекали, затамувавши подих, розв’язки.

Важко був уявити собі більш слушну і сприятливу нагоду для пострілу.

Голова тварини була піднята, рот відкритий.

Мені тільки залишалося вистрілити йому через піднебіння в мозок.

Це було легко. Я був готовий битися об заклад, що можу покінчити з ним, прив’язавши одну руку до спини.

Я підняв свою важку рушницю і, прицілившись у певне місце в задній частині його червоного рота, спустив курок.

Пролунав постріл, але нічого не сталося. Джана навіть не закрив свого рота.

— О-го! — почулися вигуки глядачів.

Перш ніж вони стихли, пролунав другий постріл, але з тим же результатом, точніше, без жодного результату. Тоді Джана закрив свого рота, перестав сурмити і, ніби бажаючи зробити з себе ще кращу мішень, повернувся боком і спокійно стояв.

Я схопив другу рушницю і, прицілившись за вухо, — місце, за яким (я знав із багатого досвіду), міститься серце, — вистрілив спочатку з одного ствола, потім з другого.

Джана не ворухнувся.

На його шкурі не з’явилося жодної кривавої плями. Мене охопило жахливе усвідомлення, що я, Аллан Квотермейн, знаменитий стрілець, відомий мисливець на слонів, чотири рази поспіль промахнувся, стріляючи у величезну тварину на відстані сорок ярдів. Мій сором був такий великий, що я майже знепритомнів.

Неначе крізь туман я чув різні вигуки.

— Господи! — крикнув Регнолль.

— Allemagte! — повторив Ханс.

— Дитя, допоможи нам! — бурмотів Харут.

Усі дивилися на мене, неначе я збожеволів.

Хтось нервово засміявся, і негайно ж усі почали сміятися.

Навіть чорні кенда, які стояли далеко, корчилися від сміху, і я, Аллан Квотермейн, був його причиною!

Мені здавалося, що я божеволію.

Раптово сміх урвався.

Знову цар Сімба щось кричав про Джану, “невразливого” і “непереможного”, на що білі кенда відповідали криками: “Чаклунство! Зачарований!”

— Так! — волав Сімба, — ніхто не може поранити бога Джану. Навіть білий пан, якого ви привезли здалеку, щоб убити його.

Ханс схопився за стіну і, стрибаючи, як ужалена мавпа, закричав:

— А де ліве око Джани? Чи не моя куля вибила його? Якщо Джана бог, чому він допустив це?

Потім він перестав стрибати і, піднявши свою маленьку рушницю “Інтомбі”, крикнув:

— Побачимо, бог це чи простий слон.

Пролунав постріл, й одразу ж я побачив кров, що з’явилася на шкурі Джани в тому самому місці, куди я безрезультатно цілився.

Звичайно, куля з невеликої, малокаліберної рушниці була не в змозі дістати до серця.

Мабуть, вона, пробивши шкуру, застрягла на глибині не більше двох дюймів.

Проте вона належно подіяла на “невразливого бога”.

Він підняв свого хобота і закричав від болю і люті, потім повернувся і побіг так швидко, що люди, які тримали його, випустили ланцюги і розлетілися навсібіч, а Сімба і жрець ледве втрималися на його спині. Результат пострілу Ханса був настільки добрим, що загальне переконання в зачарованості Джани зникло, але це залишило мене у ще гіршому становищі, ніж раніше, оскільки, очевидно, Джана був захищений від моїх куль винятково нестачею моєї спритності. Ох, ніколи в житті я не пив такої чаші приниження, як цієї нещасної миті. Проте як могло статися, що я, при всьому моєму мистецтві, міг чотири рази поспіль промахнутися у таку гору? На це запитання я ніколи не міг знайти відповіді.

На щастя, скоро загальна увага була відвернута від мене, оскільки маса чорних кенда з гучними криками почала рухатися.

Почався штурм.

Розділ XX

АЛЛАН ПЛАЧЕ

Головним силам чорних кенда, що поволі просувалися вперед, передувало близько тисячі застрільників, із яких кожен був забезпечений пучком метальних списів.

Коли вони були ярдів за п’ятдесят від нас, ми відкрили вогонь і поклали багатьох із них і тих, що йшли за ними в головних силах.

Але це не зупинило їх, та й що могли вдіяти п’ятдесят рушниць проти цілої орди хоробрих дикунів, у яких, здавалося, не було страху смерті.

Незабаром їхні метальні списи почали падати серед нас, кількох поранивши.

Великої шкоди вони не могли нам завдати, оскільки ми стояли під прикриттям стін.

Ми стріляли, заряджали і знову стріляли, змітаючи перші ряди, але на їхньому місці з’являлися все нові й нові.

Нарешті, за командою застрільники, залишивши убитими й пораненими, сховалися за головними силами, що підходили все ближче і ближче, і тепер були ярдів за п’ятдесяти від нас.

Після хвилинної паузи знову пролунала команда, і три перші щільні ряди кинулися на нас.

Ми дали залп і, як було раніше домовлено, відішли назад на другу лінію укріплень, звідки продовжували підтримувати вогонь.

Тепер вступив у бій головний загін білих кенда під командуванням Регнолля і Харута.

Вороги, які перебралися через першу стіну, щойно залишену нами, зустрілися з нашими метальниками списів у тісному місці між двома стінами, де чисельна перевага не давала великих шансів. Тут відбувся жахливий бій.

Утрати нападників були надзвичайно великими, оскільки, заволодівши одним рядом укріплень, вони через кілька ярдів наштовхувалися на нову шеренгу захисників, яку можна було примусити відступити тільки занадто дорогою ціною.

Так тривав бій години дві або й більше.

Щоб зламати чинений нами відчайдушний опір, чорні кенда (я маю сказати, що билися вони чудово) маса за масою обрушувалися на нас, вистилаючи свій шлях сотнями убитих і поранених.

Тим часом я зі своїми стрільцями обсипав їх градом куль, доки запас патронів не почав вичерпуватися.

О пів на восьму ранку нам довелося відступити за останнє зовнішнє укріплення біля східних воріт храму, в тунелі, який проходив через скелю із застиглої лави.

Тричі кидалися на нас чорні кенда і тричі ми відбивали їх, поки рів перед стіною майже повністю не наповнився полеглими.

Тільки-но їм удавалося піднятися на стіну, як наші метальники списів пронизували їх своїми довгими списами або стрільці вражали кулями.

Характер місцевості допускав тільки пряму фронтальну атаку.

Нарешті вороги були змушені припинити на деякий час напад і відступити.

Але незабаром, відпочивши й одержавши підкріплення, вони з криками і військовими піснями знову кинулися на нас.

Дві тисячі ворогів, як потік, прямували на нас. Але ми відбили їхню атаку. Вони кинулися вдруге, але ми знову відбили їх.

Тоді вони змінили свій план нападу.

Зупинившись серед мертвих і вмираючих біля підніжжя стіни, побудованої з каміння і землі, вони почали підкопувати її.

Нам важко було перешкодити їм у цьому, оскільки всіх, хто визирав із-за стіни, вони обсипали хмарами метальних списів.

За п’ять хвилин вони увірвалися в пробитий пролом. Марно було намагатися затримати їхній натиск, так багато було ворогів.

Незважаючи на відчайдушний опір, ми були відкинуті до воріт храму і сховалися в його першому дворі.

Нам ледве вдалося замкнути ворота, які негайно були забарикадовані камінням і землею.