Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 67)

Я погодився з ним. За годину до настання ранку до мене зайшов старий Харут і повідомив мені, що всі наші люди піднялися і стоять на місцях, вживаючи останніх заходів до захисту укріплень і стін першого двору храму, якщо нам доведеться туди відступити.

Тільки-но він це сказав, зненацька крізь передсвітанкову звичну тишу до наших вух долинув звук, поза сумнівом, рушничного пострілу.

Постріл пролунав приблизно за півмилі від нас, і за ним почувся шум великого табору, несподівано сполоханого вночі.

— Хто міг зробити це, — запитав я, — адже у чорних кенда немає рушниць?

Харут висловив припущення, що, мабуть, хтось із наших стрільців покинув свій пост.

Поки ми висловлювали різні припущення, прибігли наші лазутчики зі звісткою, що чорні кенда, які, очевидно, вирішили, що на них нападають, вийшли з табору і наближаються.

Ми обійшли наші передові лінії і взялися за зброю. Хвилин за п’ять, стоячи на своєму місці за стіною і прислухаючись до шуму, що наближався, я побачив крізь густий морок (місяць уже зайшов), як щось біжить у напрямку до мене, схоже на людину, котра пригинається до землі. Я вже підняв рушницю, але, подумавши, що це може бути просто гієна, передумав стріляти, оскільки побоювався викликати цим марну стрілянину свого загону.

Наступної миті через стіну, за якою я стояв, почувся добре знайомий мені голос:

— Не треба стріляти, баасе, це я.

— Що ти робив, Хансе? — запитав я, коли він переліз через стіну.

— Я відвідував чорних кенда, баасе, — захекавшись, відповів Ханс, — пробравшись через їхні безглузді аванпости, які так само сліпі вночі, як кажани вдень, я сподівався відшукати Джану і всадити йому кулю в ногу або хобот. Але я не знайшов його. Один з їхніх начальників стояв біля багаття, як зручна мішень для пострілу. Моя куля дістала його, баасе, бо він повалився у вогонь, розкидаючи на всі боки іскри. Потім я кинувся навтьоки і, як бачить баасе, щасливо добіг сюди.

— Навіщо ти робиш дурниці? — сказав я. — Це ж могло тобі коштувати життя!

— Я помру не раніше, ніж мені це призначено, баасе, — відповів він, заряджаючи свою маленьку рушницю, — і це не дурниці, а розумний учинок, баасе. Тому що чорні кенда, вважаючи, що ми на них напали, самі поспішили атакувати нас у темряві. Ось вони вже йдуть.

Це підтверджувалося наближенням шуму.

Сурмили роги, чулися вигуки вождів, і вся гора стрясалася від тупоту тисяч людських і кінських ніг.

Завивання і крики: “Джана! Джана!” луною відбивалися в скелях і лісах. З нашого боку панувало мовчання.

— Тепер вони підходять до ям, — захихотів Ханс, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Ось! вони вже полетіли в них.

Це була правда.

Крики жаху і болю свідчили, що перші ряди кінних і піших ворогів потрапили до майстерно виритих ям, замаскованих зверху гілками. Потрапляючи до ям, вороги настромлялися на гострі кілки, вбиті в дно. Марно передні ряди намагалися криками попередити задні про небезпеку.

Людський потік котився вперед, ущерть наповнюючи ями смертельно пораненими і задушеними.

Не знаю, скільки їх загинуло, але після битви майже не було жодної ями, не наповненої по самі вінця мертвими.

Винахід Регнолля, досі не відомий людям кенда, добре прислужився нам.

Проте вороги, наповнивши трупами ями, пройшли по них і, вже розрізнюванні в темряві наближалися до нас.

Тепер настала моя черга. Коли вони були не більше ніж за п’ятдесят ярдів від першої стіни, я скомандував своїм стрільцям відкрити вогонь і сам розрядив обидва стволи однієї зі слонових рушниць в самісіньку гущавину натовпу.

На такій відстані не могли промахнутися навіть найнедосвідченіші стрільці. Жоден постріл не пропав марно. Часто одна куля вбивала або ранила кількох нападників заразом.

Результат був миттєвим.

Чорні кенда, абсолютно не призвичаєні до рушничної стрільби і вважаючи, що у нас усього дві-три рушниці, зупинилися, наче паралізовані. На якусь мить запанувала тиша, потім порушена новим залпом із знову заряджених нами рушниць.

За ним пролунали крики і стогони ворогів і їх панічна втеча.

— Вони тікають! Це для них дуже гаряче, баасе! — тріумфально вигукнув Ханс.

— Так, — відповів я, коли мені, нарешті, вдалося зупинити стрільбу, — але я думаю, що на світанку вони знову повернуться. Проте твоя вилазка дорого обійшлася їм, Хансе.

Поступово світало.

Тиша не порушувалася анінайменшим подихом вітру.

Але яка картина відкрилася перед нами з першим промінням сонця!

Усі ями і рови були до країв наповнені людьми і кіньми, які ще ворушилися. Неподалік від нас лежали купи вбитих і поранених — криваві жнива нашого рушничного вогню.

Ця жахлива сцена вельми контрастувала з мирним спокоєм, що панував угорі.

Ми не втратили жодної людини, якщо не рахувати одного легко пораненого кинутим списом.

Цей факт викликав особливу радість у напівдиких кенда. Вважаючи, що який початок, таким буде і кінець, вони весело вигукували, потискуючи один одному руки. Потім вони з апетитом узялися за їжу, принесену жінками, причому не переставали базікати, незважаючи на те, що взагалі були вельми мовчазним народом.

Навіть статечний Харут, який підійшов до мене з привітаннями, здавався збудженим, неначе хлопчик, поки я не нагадав йому, що справжня битва ще попереду.

Чорні кенда потрапили в пастку і зазнали великих втрат, але це не могло мати особливого впливу на результат боротьби, оскільки ворогів було надто багато. Регнолль, який прийшов зі своєї оборонної лінії, погодився зі мною.

Чорні кенда, б’ючись за життя так само, як і за честь, наступатимуть, доки не переможуть або не будуть винищені.

Але як ми могли сподіватися з невеликими силами винищити таку орду?

За чверть години двоє наших вартових, які розмістилися на вершинах високих скель, донесли, що чорні кенда шикуються за поворотом дороги, і що їхня кавалерія спішилася, і коні відведені в тил, будучи, очевидно, визнані непотрібними в цьому місці.

Трохи згодом з-за повороту з’явилося кілька чоловік, які тримали в руках зв’язки довгих палиць зі шматками білої тканини, прикріпленими до кінця кожної.

Мене надзвичайно зацікавило призначення цих палиць.

Скоро все стало зрозумілим.

Ці люди (їх було тридцять-сорок) швидко бігали в різних напрямах, пробуючи ґрунт списами, шукаючи нові ями. Непорушеними вони знайшли дуже мало і перед кожною з них, як і перед наповненими, вони як засторогу встромляли палицю з прапорцем.

Вони ж віднесли багатьох поранених.

Ми ледве стримували білих кенда, котрі хотіли напасти на них, що, поза сумнівом, могло заманити наших у засідку.

Я також не дозволив своїм людям стріляти в них, оскільки було б багато промахів й, отже, марна витрата патронів.

Сам я, проте, зробив два-три постріли.

Обстеживши ґрунтовно поверхню, розвідники пішли, і трохи згодом почали з’являтися у повному бойовому порядку війська чорних кенда. Їх було близько десяти тисяч воїнів. Ярдів за чотириста вони зупинилися. Постала пауза, незабаром порушена звуками рогів і тріумфальними криками.

Тут перед моїми очима постало незвичайне видовище.

Із-за повороту з’явився величезний слон Джана, що йшов повільним, важким кроком. На його спині і голові сиділо двоє людей. За допомогою бінокля я впізнав уже знайомого мені кульгавого жерця і Сімбу, царя чорних кенда, пишно вбраного. Він сидів на дерев’яному стільці, розмахуючи довгим списом.

Навколо шиї тварини обв’язали дванадцять ланцюгів, кінці яких тримали воїни, що бігли по шестеро з кожного боку.

До кінця хобота Джани були прикріплені ще три ланцюги із колючими залізними кулями на кінцях.

Він ішов, як слухняний індійський слон, на якому возять колоди, проходячи широкою дорогою, залишеною серед війська, обережно обходячи ями, наповнені мертвими. Я думав, що він зупиниться, дійшовши до перших рядів. Але я помилився.

Джана прямував на наші укріплення.

Мені випала виняткова нагода — я приготував важку слонову рушницю-двостволку.

Другу, таку саму рушницю зі зведеними курками, тримав Ханс, готовий у потрібний момент подати її мені.

— Я вб’ю цього слона, — сказав я, — хай ніхто не стріляє. Ви зараз побачите, як помре бог Джана.

Величезна тварина продовжувала йти вперед. Тепер вона здавалася мені ще більшою, ніж при світлі місяця, коли вона стояла наді мною, готуючись розчавити мене ногою. Я впевнений, що у всій Африці не було такого слона, як Джана.

— Час стріляти, баасе, — прошепотів Ханс, — він уже близько.

Але я вирішив почекати, поки він не зупиниться, маючи намір, для підтримки свого престижу, покінчити з ним однією кулею.

Нарешті він зупинився і, відкривши свою червону пащу, підняв хобота вгору і затрубив.