Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 66)
Окрім того, слід було очікувати, що всі чорні кенда битимуться з великою хоробрістю і відчаєм, оскільки три чверті їхнього врожаю і безліч худоби знищив жахливий град, про який я вже згадував, їм залишалося або відняти хліб у народу Дитяти, або переживати голод до нових жнив.
Тільки одна обставина була на користь білих кенда. Вони могли битися під захистом укріплень, побудованих за допомогою мистецтва і знань Регнолля і моїх. Нарешті вороги зустрінуться з нашими рушницями, яких досі не знали ні чорні, ні білі кенда. Я не знаю причин цього, хоча білі кенда торгували з арабами та іншими кочовими племенами, яким була відома вогнепальна зброя. Мабуть, який-небудь старий закон або забобон забороняв ввезення зброї у їхню країну.
Як я вже згадував, Регнолль разом зі своїми мисливськими рушницями привіз із собою п’ятдесят гвинтівок системи Снайдерса з великим запасом патронів. Із цими гвинтівками були деякі ускладнення на Дурбанській митниці. Перш за все потрібно було подбати про якнайкраще використання цього цінного запасу.
Харут відібрав сімдесят п’ять найсміливіших і тямущих хлопців, яких доручили мені з Хансом навчати стріляти.
У нас було всього п’ятдесят рушниць, але ми навчили сімдесят п’ять чоловіків, тобто на п’ятдесят відсотків більше, щоб мати запас для заміни полеглих у бою.
Від зорі до пізньої ночі ми з Хансом прагнули зробити з них влучних стрільців. Це була нелегка справа, тим паче, що під час практичної стрільби треба було економити патрони.
Ми навчали їх за командою відкривати і припиняти вогонь і не робити марно жодного пострілу.
За винятком цих сімдесяти п’яти, все чоловіче населення вдень і вночі було зайняте збиранням урожаю. Все зерно звозилося на верблюдах на другий двір храму на горі, — єдине місце, де воно було в безпеці.
Табуни худоби і верблюдів відвели в безпечні місця, в ліс на схилі гори, де для них заготовили великі запаси корму.
Розвідники пильно стежили за берегами річки Тави. Укріплення гірського проходу теж потребувало чималих зусиль. Це взяв на себе Регнолль, який, на щастя, в юності служив кілька років королівським сапером і тому добре знав цю справу.
За допомогою жерців і всіх жінок та дітей, не зайнятих перевезенням на гору хліба, було побудовано безліч різних укріплень. Усюди, де тільки з’являлася можливість, були вириті глибокі ями з гострим кіллям на дні.
Я був буквально вражений, коли за десять днів побачив цю роботу майже завершеною.
У цей час виникли суперечки, чи варто зробити спробу перешкодити чорним кенда переправитися через річку. Цей план знаходив прихильників серед деяких старих.
Нарешті, вирішувати доручили мені як головному керівникові, і я відхилив цей план, оскільки вважав наші сили дуже слабкими для його втілення.
Чотирнадцятого дня наші верхові розвідники донесли, що велика кількість чорних кенда збирається на протилежному березі річки Тави.
На п’ятнадцяту ніч ми одержали звістку, що річку перейшло п’ять тисяч вершників і п’ятнадцять тисяч піхотинців, і на чолі іде величезний слон Джана, на якому їде цар Сімба і кульгавий жрець (мабуть, мій приятель, поранений у ногу пістолетною кулею) як магута27.
Це мені видалося неймовірним, оскільки я не міг собі уявити, щоб можна було їздити на такому скаженому слоні, як Джана.
Проте це виявилося правдою.
Я вирішив, що в руках певних людей ця тварина ставала ручною або йому давали яке-небудь зілля.
Протягом двох ночей (чорні кенда просувалися досить повільно) ми бачили полум’я і дим, що підіймалися з міста Дитяти.
Тепер ми знали, що випробування наближається, і всі чоловіки, жінки і діти з гарячковим поспіхом закінчували спорудження укріплень і все готувалися захищати.
Ми займали досить сильну позицію.
Усі підходи до храму були перекриті. Напасти можна було тільки зі сходу.
У проході було три лінії укріплень, побудовані одна за одною з проміжками в кілька сотень ярдів.
Нашим останнім притулком стали стіни самого храму, в задній частині якого зібралися майже всі білі кенда, за винятком охоронців худоби в неприступних місцях північного схилу гори.
Тут зібралося близько п’яти тисяч осіб обох статей і різного віку, настільки добре забезпечених їжею, що облогу можна було витримувати протягом кількох місяців.
Усілякий відступ був відрізаний, оскільки від лазутчиків ми дізналися, що чорні кенда, добре знайомі з місцевістю, поставили кілька тисяч охоронців на західній дорозі і схилах гори.
Єдиний шлях через печеру, що залишався, ми самі загородили великим камінням.
Загалом, ми опинилися у становищі щурів, що потрапили в пастку, і нам тільки залишалося або перемогти, або померти, оскільки полон приніс би нам долю, гіршу за смерть.
Розділ XIX
АЛЛАН КВОТЕРМЕЙН ПРОМАХУЄТЬСЯ
Я зробив останній обхід невеликого загону, який жартома охрестив “Загоном влучних стрільців”, хоча, правду кажучи, їхню стрільбу можна було назвати якою завгодно, тільки не влучною.
Стрільці стояли на своїх місцях, ховаючись за стіною, причому позаду кожної пари сидів навпочіпки запасний, готовий змінити полеглого.
Я переконався, що в шкіряній сумці кожен мав двадцять патронів.
Побоюючись безладної стрілянини, як це буває навіть у добре дисциплінованих військах білих, я не забезпечив їх великою кількістю патронів.
Решта запасу (приблизно по шістдесят патронів на кожну рушницю) була у кількох старих, які сиділи в порівняно безпечному місці за лінією. Їм було віддано наказ передавати патрони в бойову лінію потроху, але не раніше, ніж у цьому справді виникне потреба. Це було необхідно для того, щоб не змарнувати жодного пострілу.
Зробивши кілька вказівок і застережень виконуючим обов’язки сержантів загону, я повернувся в альтанку, влаштовану для нас за скелею, і вирішив, якщо вдасться, подрімати до початку битви кілька годин.
Тут я знайшов Регнолля, який щойно повернувся з обходу укріплень, влаштованих ним із великою ретельністю, і який оглянув, чи всі загони білих кенда готові до виконання свого призначення в обороні.
Він був стомлений і надто збуджений, щоб одразу заснути.
Ми поговорили трохи про майбутню битву. Потім я запитав його, чи не чув він щось про свою дружину.
— Нічого, — відповів він, — ці жерці не говорять про неї. Та якби й говорили, я б нічого не зрозумів, оскільки Харут — єдина тут людина, з якою я можу спілкуватися. Крім того, я суворо тримав своє слово, і навіть коли мені випала нагода побачити її під час зміцнення західної дороги, зробив гак, щоб не проходити повз будинок, де вона живе. Ох, Квотермейне, друже мій! Гірше за все те, що до неї, як я дізнався від Харута, досі не повернувся розум.
— Навпаки, це добре, — заперечив я, — оскільки вона принаймні не страждає. Але яким чином ви і бідолаха Саведж могли бачити її в місті Дитяти? Адже це не фантазія, бо, за вашим описом, на ній було таке саме вбрання, яке ми бачили на Святі перших плодів.
— Я теж не розумію цього, Квотермейне. На світі буває багато дивних речей, над якими ми іноді сміємося, бо вони не сумісні з нашим обмеженим розумінням. Але слухайте, Квотермейне, якщо я загину, що легко може статися, а ви переживете мене, ви маєте зробити все залежне від вас, щоб переправити її до Англії. Ось приписка до моєї духівниці, належним чином засвідчена Саведжем і Хансом. За нею вам надається необхідна сума для покриття всіх витрат і дещо для вас самого. Візьміть її.
— Я зроблю все, що буде в моїх силах, — відповів я, ховаючи документ до кишені, — а зараз не будемо більше думати про смерть. Це може перешкодити нашому сну, якого ми надто потребуємо. Я сподіваюся вижити, влаштувавши хороший урок цим недолугим чорним кенда, і провести вас і леді Регнолль до берега моря. На добраніч!
Після цього ми міцно заснули і проспали кілька годин.
Прокинувшись, я побачив Ханса, який сидів біля входу в альтанку, покурюючи свою рогову люльку, і тримав на колінах одноствольну рушницю “Інтомбі”.
Я запитав його, котра година, і дістав відповідь, що до світанку залишається години зо дві. На запитання, чому він не спить, він пояснив, що вже спав і уві сні бачив мого покійного батька. Трохи згодом, коли я допивав свою каву, до мене прийшли посланці від Регнолля, який устав раніше за мене.
Я обернувся, щоб передати чашку Хансові, але він уже зник. Поставивши її на землю, я заглибився в розгляд справи, в якій прийшли послані.
Тим часом увійшли наші лазутчики, які всю ніч стежили за табором чорних кенда.
Вороги розташувалися не більше, ніж за півмилі від нас на відкритому схилі пагорба, з усіх боків загородившись пікетами.
За словами двох захоплених нашими полонених, примушених під загрозою смерті говорити правду, вони збиралися напасти на нас удосвіта, оскільки вночі боялися засідки.
У нас постало питання, чи не атакувати нам самим їхній табір уночі, але після обговорення цей план облишили, оскільки вороги значно перевищували нас кількістю і, завдяки добре вибраній ними позиції, неможливо було не помітно для їхніх аванпостів, підійти до них. У глибині душі я сподівався, що, всупереч словам полонених, вони спробують напасти на нас до світанку і в темряві потраплять до наших ям і ровів, які можуть винищити їх чимало.
Напередодні кмітливий Ханс указував мені, як вигідно міг обернутися для нас такий випадок.