Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 60)
— Не знаю, містере Квотермейне, — відповів він, — мені здається, що я назавжди залишуся в цій проклятій дірі.
— Але принаймні тут немає змій, — пожартував я.
— Ні, містере Квотермейне. Я на них ще не потрапляв, але вони постійно ночами повзають біля мене. Щоразу, коли я бачуся з цим пророком, він говорить мені про них.
Із цими словами Саведж пішов, щоб приховати своє сильне хвилювання.
Цього вечора повернувся Ханс, якого я послав обійти довкруж гори і дізнатися, яка вона з іншого боку. Цей мій задум зазнав повної невдачі. Пройшовши кілька миль, він зустрів людей, що наказали йому повернутися назад. Вони так загрозливо поводилися, що якби не рушниця “Інтомбі”, яку Ханс узяв із собою під приводом полювання на козлів і до якої білі кенда виявляли велику пошану, вони вбили б його. Незабаром після цієї невдалої спроби ми, серйозно обговоривши стан справ, дійшли певного висновку, про який я оповім далі.
Якщо пам’ять не зраджує мені, якраз після повернення Харута зі Священної Гори стався вельми цікавий випадок.
Наш будинок був розділений на дві кімнати перегородкою, що йшла майже до самого даху. В лівій кімнаті спали Регнолль і Саведж, у правій — Ханс і я.
Удосвіта мене розбудила збуджена розмова Саведжа і його господаря. За хвилину вони ввійшли до моєї кімнати.
При слабкому освітленні я побачив, що лорд Регнолль був вельми схвильований, а Саведж украй переляканий.
— У чому справа? — запитав я.
— Ми бачили мою дружину, — відповів лорд Регнолль.
Я здивовано подивився на нього.
— Саведж розбудив мене і сказав, що в нашій кімнаті є ще хтось, — продовжував він, — я підвівся і побачив (це правда, Квотермейне, як те, що я живу) свою дружину, осяяну промінням із вікна. Вона була в білому вбранні, з розпущеним волоссям. На її грудях висіло намисто з червоного каміння, подарунок цих негідників, який вона постійно носила на собі. В її руках було щось схоже на закриту покривалом дитину; гадаю, вона була нежива. Це мене так приголомшило, що я не міг говорити. Вона стояла, дивлячись на мене широко розплющеними очима, і не рухалася. Але я можу присягнутися, що губи її ворушилися. Ми обидва ясно чули, як вона говорила: “Не покидай мене, Джорде! Шукай мене на горі!” Я схопився, і вона зникла.
— А що бачив і чув Саведж? — запитав я.
— Те саме, що і його ясновельможність, містере Квотермейне. Не більше і не менше. Я бачив, як вона вийшла через двері.
— Через двері! Хіба вони були відкриті?
— Ні, сер. Але вона пройшла, неначе дверей зовсім не було.
— Це насправді була не жінка, а привид, баасе. Я прокинувся за півгодини до світанку і лежав, дивлячись на ці двері, які сам замкнув учора ввечері. Їх ніхто не відчиняв. За ніч павук сплів на них павутину і вона досі ціла. Хай баас сам подивиться, якщо не вірить мені.
Я піднявся і оглянув двері (біль на стегні почав ущухати, і я вже міг трохи ходити). Ханс говорив правду. Двері затягла павутина, посеред якої сидів великий павук.
Тільки два пояснення підходили для цього дивного випадку: або все було простою галюцинацією, або лорд Регнолль і Саведж насправді бачили щось надприродне. В останньому випадку мені хотілося б відчути те саме, що пережили вони, оскільки побачити справжню примару — було моїм повсякчасним бажанням.
Я ще не говорив, що ми дійшли висновку про марність наших пошуків і взагалі перебування в цих місцях. Ми вирішили спробувати піти звідси, перш ніж будемо втягнуті у згубну війну між двома гілками загадкового племені, з яких одна була абсолютно дикою, а друга наполовину.
Лорд Регнолль запропонував такий план: я мав спробувати в обмін на рушниці придбати верблюдів. Потім, під приводом мисливської експедиції на Джану, ми думали спробувати виїхати з цієї країни. Але, мабуть, видіння було послано нам, аби зруйнувати наш план.
Обмірковуючи це, я влігся спати і спав до самого сніданку.
— Я довго думав, що трапилося вчора вночі, — сказав лорд Регнолль, залишившись цього ранку наодинці зі мною, — я людина не марновірна, але переконаний, що ми із Саведжем бачили і чули душу або тінь моєї дружини. У мене з’явилася надія, що вона в полоні на цій горі і приходила кликати мене визволити її. Тому я вважаю за свій обов’язок не покидати цієї країни і спробувати добитися істини.
— А як це зробити? — запитав я.
— Я сам піду на гору.
— Це неможливо, Регноллю. Я сильно шкутильгаю і не зможу пройти й півмилі.
— Я знаю, і це одна з причин, чому я не хочу, щоб ви супроводжували мене. Крім того, я хочу зробити це самотужки і не піддаючи ризику інших. Але Саведж говорить, що піде туди, куди піду я, залишивши вас із Хансом тут продовжувати подальші спроби в разі невдачі. Ми вночі вийдемо з міста в білих плащах, які носять кенда. Мені вдалося виміняти їх на тютюн. Коли зійде зоря, ми спробуємо знайти дорогу через прірву, а в іншому покладемося на Провидіння.
Я зробив усе, що залежало від мене, щоб відвернути лорда Регнолля від цього божевільного наміру, але марно. Я ніколи не знав людини безстрашнішої і рішучішої за нього.
Потім я говорив із Саведжем і вказував йому на всі небезпеки, пов’язані з цією спробою, але й тут зазнав невдачі.
Саведж оголосив, що куди піде його пан, туди піде й він, і що він вважає за краще померти разом із ним, аніж один.
Отже, з тяжким серцем я допомагав їм робити необхідні приготування до цього божевільного заходу.
Вони відкрито пішли вдень під приводом полювання на куріпок і кіз у нижній частині гори, де нам була надана в цьому повна свобода. Наше прощання було сумним.
Саведж передав мені листа до своєї старої матері в Англії і просив мене відправити його, якщо я коли-небудь потраплю до цивілізованої країни.
Я доклав усіх зусиль, щоб підбадьорити його, але безуспішно.
Він палко потиснув мою руку, кажучи, що для нього велике задоволення знати такого “справжнього джентльмена”, як я, і висловив надію, що я вирвуся з цього пекла і проведу залишок життя серед християн. Потім, утерши рукавом сльозу, він торкнувся свого капелюха і пішов. Їхнє спорядження було вельми простим: трохи їжі, фляга зі спиртом, дві двостволки, з яких можна було стріляти дробом і кулями, потаємний ліхтар, сірники і пістолети. Ханс провів їх до міської околиці.
— Чому ти такий засмучений, Хансе? — запитав я, коли він повернувся.
— Тому що я дуже полюбив Бену, — відповів він, мнучи свого капелюха в руках, — він завжди був добрий до мене і так чудово вмів куховарити. Тепер цю роботу доведеться виконувати мені, а я не люблю цього.
— Але ж він ще живий, Хансе!..
— Справді, баасе; але він скоро помре — смерть промайнула в його очах.
— А лорд Регнолль?
— Я думаю, що він залишиться живий, баасе, у нього не було цієї тіні.
Наступної ночі я не склепив очей і лежав, сповнений обтяжливих побоювань.
Удосвіта я почув стукіт у наші двері і шепіт лорда Регнолля, що просив відчинити йому. Я запалив свічку, яких у нас був великий запас.
Ханс відчинив двері.
До кімнати ввійшов лорд Регнолль. Його обличчя вказувало, що сталося щось жахливе. Він підійшов до глека з водою і випив три чашки підряд.
— Саведж загинув, — сказав він і зупинився, неначе пригадуючи щось страшне.
— Слухайте, — продовжував він, — ми підіймалися схилом гори і не стріляли, хоча бачили безліч куріпок і козу. До настання сутінків ми підійшли до прямовисної кам’яної стіни, на яку не було жодної змоги піднятися.
Тут ми побачили стежину, що вела до отвору печери, або тунелю. Поки ми розмірковували, що робити, з’явилося вісім або десять одягнених у біле людей, які схопили нас, перш ніж ми встигли чинити який-небудь опір. Потім, після деякої наради, їхній ватажок знаками пояснив нам, що ми вільні. Вони пішли, забравши з собою наші рушниці і пістолети й, ідучи, сміялися так дивно, що їхній сміх стривожив мене. Ми нерішуче стояли. Уже стемніло. Я запитав Саведжа, що тепер робити, чекаючи, що він запропонує повернутися до міста. На мій подив, він відповів: “Звичайно, йти далі, ваша ясновельможносте. Не треба дозволяти думати цій тварюці, що ми, білі люди, ні кроку не сміємо ступити без рушниці”.
Із цими словами він запалив потаємний ліхтар. Я здивовано дивився на нього.
“Мене щось тягне до цієї печери, — продовжував він, — можливо, це смерть. Але що б там не було, я маю йти”. Я подумав, що він збожеволів і хотів затримати його. Але він швидко побіг до печери. Я пішов за ним і, коли досяг її, Саведж уже пробіг ярдів вісім тунелем. Тоді я почув жахливий шиплячий звук і Саведжові вигуки: “О Боже!” Ліхтар випав з його рук, але не згас. Я кинувся вперед і підняв його; тим часом Саведж побіг далі вглиб печери. Я підняв ліхтар над головою, і ось що я побачив.
Кроків за десять від мене, простягнувши руки, танцював, так, саме танцював Саведж під звуки жахливої шиплячої музики. Я підняв ліхтар вище і побачив футів за дев’ять за Саведжем, майже біля самої стелі тунелю, голову нечувано величезної змії. Ця голова, яка ледве вмістилася б у тачку, трималася на шиї завтовшки з мою талію. У темряві вимальовувалося, погойдуючись, величезне тіло сіро-зеленого кольору, що виблискувало золотом і сріблом. Змія шипіла, розгойдуючи своєю величезною головою, і раптом відкинула її назад і застигла на кілька секунд. Саведж зупинився, нахилившись трохи вперед, неначе кланяючись тварюці. Наступної миті вона кинулася на Саведжа… Почувся жахливий тріск кісток… Я відсахнувся і на мить заплющив очі, бо відчув слабкість. Відкривши їх знову, я побачив на підлозі щось безформне (то були останки Саведжа), а над ним величезну змію, що дивилася на мене своїми сталевими очима. Я втік із цієї жахливої печери. Заблукавши на схилі гори, я тинявся протягом кількох годин, поки не вийшов до околиці міста.